Коломієць також вирішив нічого не говорити ні Чубові, ні тим більше — Зозулі про свій черговий прорахунок, котрий мало не вартував йому життя й міг поставити жирний хрест на задуманій акції. З цими намірами повернувся в Королівку й тут зрозумів: його помилки так чи інак випливли. Обговорювати їх, робити висновки, щось міняти, вносити зміни в плани — на все це тепер не лишалося часу. Тим більше, за кінцевим підсумком Максим несподівано отримав важливу інформацію.

Сумна, але очікувана: всі побратими, включно з Дунаєм, загинули.

Цікава: найближчими днями, найпізніше — післязавтра, до Макарова збирається любитель особистих перевірок, перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Ймовірність того, що нагряне особисто, після останніх подій дуже висока.

Можна втрапити із засідкою пальцем у небо — але все одно такий шанс має бути використаним.

— Кров замиєш сама, — мовив він, знявши пальто.

Простягнув. Майя не взяла, стояла й не зводила очей з мерця. Коломієць, роззирнувшись, кинув його на стіл, туди ж поклав піджак.

— Добре, що мотоцикл тут.

— Чому?

— Навіть якщо люди, котрі поруч, ще не сплять, а тримають вуха сторчма, вони в разі чого скажуть правду.

— Правду?

— Правду. Чули, як мотоцикл приїхав. Хто ще на ньому може їхати, крім дільничного. Потім, за якийсь час, знову поїхав. Кому яке діло, куди проти ночі погнав товариш міліціонер? Тобі теж нічого не пояснював. Службова необхідність, так чи ні?

— Може, й так…

— Так і є. Труп далеко за селом повинні знайти раніше. Спишуть на бандитів. А взагалі — на нас. Мало, де ми могли підстерегти радянського офіцера. Ми ж на всіх полюємо, тут усе правильно кажуть. З цим усе.

Максим пішов за завісу, знімати решту чужого одягу й перевдягатися в своє. Чуб тим часом узяв рушника, постояв над тілом, ще вагаючись, потім накрив йому лице. Майя відвернулася. Вона вже не плакала. Тепер їй здавалося: сліз не буде вже ніколи, сьогодні щедро виплакала останні.

Коломієць так само не вважав доцільним говорити їй те, що вже розповів Чубові. Злодюжка привів його до сховку в лісі, де Щербань тримав невеликий, проте досить потужний арсенал. Тим більше не збирався розказувати, що застрелив Кирю там, на місці. Навмисне спровокував, бо підпускати — великий ризик. Раз уже спробував домовитися з кримінальниками. Вірити одному з них вдруге, тим більше — нікчемнішому за мертвого ватажка, не збирався. Вертався назад, цього разу уникаючи попуток, через те дорога забрала багато часу, так і не придумав, як дістатися до залишеної в лісі зброї.

Тепер знав.

Мотоцикл на ходу.

Вийшовши, вже у своїй радянській формі, Максим глянув на Майю, потім на Чуба.

— Витягни його. В коляску.

Поранене плече не завадило Чубові підхопити тіло й виволокти з хати.

— Ну, прощавай.

— Що?

— Прощатися будемо. Дякую. Не скажу, що побачимося. Швидше — ні…

— Не треба.

Зараз Майя говорила впевнено, твердо, дивилася Коломійцеві просто в очі.

— Чого не треба? Дякувати?

— Бачитися більше не треба. І вертатися. Хіба не бачиш — нічого тут не вийде у вас.

— А у вас? Ми, ви… Хіба ми відрізняємося?

— Звичайно, — просто мовила вона. — Ти ж ніби тутешній.

— Полтавщина.

— Без різниці. Тут у людей зовсім інші настрої. Вони вже вибрали менше зло. Знаєш, яке воно? Мир, Максиме. Ми втомилися. Коли в нас стояли німці, чула краєм вуха кілька разів про українське підпілля. Готували повстання, говорили з людьми, щось доводили… Не вийшло. Були в меншості. Потім і тих придушили. Хто зміг — утік. Я чомусь відчувала: німці ненадовго. Ці, — вона кивнула на пляму крові, там, де лежав мертвий дільничний, — міцніші. Їх ніхто не зупинить, бо їм ніколи нічого не болить. Не знають ні болю, ні страху. Чужих, своїх — все одно не знають. Про совість нема чого говорити. Таких неможливо перемогти.

— Можливо.

— Якщо діяти, як вони.

— Ми діємо так.

— І у вас стільки війська? Так багато сил? Люди виснажені. І ви ще це побачите.

— У мене інший настрій.

— А в мене — такий. Не лише в мене. Попередила, аби не мали дурних ілюзій.

— Так їх нема.

— За що ж тоді воюєте?

— За тебе, Майя Зозуля.

Вирвалося ненавмисне. Коломієць не збирався нічого такого говорити. Побачив новий, незнайомий ще блиск її очей, продовжив — його несло:

— За тебе, за Агату з її малим, за всіх, хто живе в цьому селі. В інших селах. Містах. У Києві, Полтаві, моєму Миргороді.

— Вони, люди, знають про це?

— Мають дізнатися.

— Хочуть?

— Чого?

— Щоби ви за них воювали? Чи не питаєте, палите все довкола?

— Одного разу люди все зрозуміють.

Майя мовчала, не зводила з Максима очей. Шукала потрібних слів у відповідь.

Може, знайшла б.

Відчинилися двері, зайшов Чуб.

— То що, друже Східняк, готовий?

— Ще раз: прощавай… пані Зозуля.

Знову ненавмисне вийшло.

Ступив упритул, поцілував у щоку. Навіть не цілунок, торкнувся, мазнув губами.

Майя здивувалася сама собі — хотіла відповісти.

Не так.

Відступивши, Коломієць відсалютував їй двома пальцями. Й вийшов за Чубом у жовтневу ніч.

Перед тим, як заглибитися в ліс, Коломієць мусив десь подіти труп дільничного.

З’їхав при першій же нагоді з дороги в ліс, витягнув тіло, кинув абияк, прикидав гілками. Шукатимуть — знайдуть. Недалеко викинув, убитого повинні знайти. Про вся випадок залишив у кишені його галіфе повстанську агітаційну листівку-звернення, яку весь час мав при собі. Задля певності, хай на них подумають, так і треба.

Потім Чуб умостився у звільнену коляску, Максим розвернув мотоцикла, взяв курс на Макарів. Чи не вперше за весь час рейду відчував себе впевнено, не бачив потреб озиратися, страхуватися від несподіванок. Гнав, не криючись, навіть не маючи плану на випадок, якщо військові вирішать зупинити, перевірити документи, просто поцікавитись, хто тут гасає посеред ночі. Але нічого не трапилося. По дорозі розминулися лише з невеличкою колоною, поступившись їй місцем — криті вантажівки рухалися в київському напрямку. Побачивши світло фар попереду, Коломієць сильніше стиснув кермо, готуючись рвонути в разі чого через поле так далеко, як дозволить ґрунтова земля. Та колона прослідувала повз них, хіба головна машина сигналом попередила — звільняйте шлях.

Щойно дісталися до прихованого бандитського арсеналу, сипнув холодний осінній дощик. Максим надіявся — скоро пройде, так і сталося, помочило і вщухло. Та вже коли мотоцикл, завантажений зброєю, рушив, припустило знову. Коли вони під ранок, ближче до світанку, старанно маскували мотоцикла, закотивши глибоко в ліс, — Коломієць двома руками, Чуб допомагав однією, — дощ став ряснішим. Благо, запасливий Гордієнко тримав у колясці чималий шмат брезенту. Спорудивши під дощем такий-сякий курінь за густим чагарником, вони забралися туди, затягнули брезент і накрилися. Не для того, аби не мочило, давно змокли до нитки, задля затишку. І дозволили собі заснути разом, без того, аби хтось один вартував.

Максим прокинувся від тиші, коли дощ уже вщух. Виліз, роздягнувся до білизни, яка зволожіла найменше, спробував якось викрутити чи бодай витрусити верхній одяг. Знав — марно, не висохне так, все одно пробував дати раду. Одягнувшись знову, розбудив Чуба. Той побурчав за звичкою: мокро кругом, лісу повно, а дров нема, вогонь розкласти ні з чого. Тоді, оглянувши свою перев’язку й переконавшись — там усе повільно, але загоюється, вирішив нарешті взятися за огляд їхнього нового арсеналу.

Повернулися до схованого мотоцикла, розклали на багряному листі зброю.

Чуб відразу наклав оком на «емге» — не новенький, зате старанно змащений німецький кулемет[32]. У його дужій руці зброя виглядала трохи завеликою іграшкою. Коломієць узяв пістолет «ТТ», автомат ППШ, кілька запасних обойм та дисків до них. Прихопив ще один автомат, для Чуба, — коли завершать задумане і якщо лишаться живими, рейдувати з кулеметом шкодитиме маневреності їхньої маленької боївки. Ще мали гранати — ребристі ручні «яєчка» — й одну протитанкову з довгою ручкою, яка робила її подібною до товкачки — Чуб так і називав її: «товкач».