— Прозрів, значить. Чи тобі націоналісти мізки промили?

— Зустрів тих, хто вголос говорить те, про що я думаю. Тому, капітане, ти, особисто ти, довго ще ходитимеш по цій землі, мов по розпеченій сковороді. Я воював із повстанцями півроку. Вони не заспокояться, повір мені. Озиратимешся, як вулицею йтимеш.

— Не тут.

— Усюди. Ми прийшли для того, капітане. Готовий написати все, що зараз сказав. Я вчитель, у мене гарний почерк. Краще сам, ніж під диктовку.

— Вирішив покаятися все ж таки? — посміхнувся Фомін. — А чого, давай. Ти ж не затятий, Холодов. Послухав тебе зараз — і бачу це, розумію. Хіба двоє росіян між собою не домовляться? — Він знову нахилився ближче. — Слухай, я тобі обіцяю: напишеш, як положено, — піду клопотатися за тебе, куди треба. Мене знають у Києві, але Київ — дурня. До Москви дійду, особисто. Ти свій, обдурений пропагандою. Ще й маєш до влади якісь там задавнені образи. Впали, як кажуть, ворожі зерна на благодатний ґрунт. Ми ж росіяни, а росіяни своїх не кидають. Забув? Ти — свій для мене, Холодов.

— Вербуєш?

— Так тебе вже раз вербували! Що в цьому поганого? Робота в мене така. А в тебе — шанс, Холодов.

— Який? Не розстріляють, так повісять?

— Не розстріляють — житимеш, дурню! Спокутуєш провину. Даси просто тут, у мене в кабінеті, підписку про співпрацю.

— Відразу?

— Щиросердне зізнання, — капітан загнув великий палець. — Письмове бажання працювати на органи НКВС, — поруч загнувся вказівний. — Такі випадки бували. Гляди — все спишуть, усі гріхи. Допоможеш спіймати бандитів, знешкодити — вважай, викрутився. Нове життя почнеш, спочатку. Ще й колегами будемо. Під моїм началом працюватимеш. Годиться?

Товкач знизав плечима.

— Обіцянки солодкі. Я пояснив, чому воюю за них. Згоду стати зрадником не давав. Спішиш дуже, капітане.

— То й зізнання не писатимеш?

— Чому. Ти мене почув. Інші хай читають. Навряд чи дійде до когось. Але що я там не наваяв би, все одно мусиш показати. Може, хоч так до когось дійде моя правда.

— Ну-ну. Живи цією думкою. Багатій.

Фомін підійшов до столу, витягнув із шухляди кілька аркушів.

Поставив поруч чорнильницю-непроливайку, з іншого боку поклав ручку.

— Зубами писати?

Гмикнувши, капітан витяг із кишені ключ, звільнив бранцеві руки.

Ступив у бік, запрошуючи блазнюватим жестом.

Товкач підвівся, ледь поточився. Аби не впасти, взявся обома руками за краї столу.

Наступної миті в голову Фоміна полетіла важенька чорнильниця.

Він ледве встиг ухилитися — та все ж на мить втратив контроль, і Олег Холодов, народжений у Рязані, вже цілився йому в око вістрям пера.

Фомін устигнув перехопити руку, ривком вивернути її, вільною — вдарити Товкача навідліг, а коли той відлетів до стіни, загорлав:

— Конвой!

Солдати увірвалися, та полонений повільно піднімався на ноги. Він хитався, боліли рани, але правиця далі стискала ручку.

Знову замахнувся, вже у стрибку.

Постріл злився з відчайдушним:

— Не стріляти!

Пізно.

— Що це?

Майя перевела погляд на рано посивілу жінку, яка — вона знала — була старшою лише на сім років, потім знову втупилася в туго затягнутий полотняний мішечок, який та виставила на стіл. Чекаючи на відповідь, зважила на руці. Кілограма з півтора, не менше.

— Цукор. Розкрий, подивись.

— Чула вже про цукор. А ось це — аби його їсти.

Майя взяла одну з трьох срібних ложок, які лежали в іншому згортку, показала жінці.

— Ложка для солодкого життя. Друга — аби ми з Юрієм їли цей цукор удвох. Третя, так розумію, для наших майбутніх дітей.

— Не гарикайся. Чого завелася. Ми домовлялися.

— Із ким? — Зозуля швидко заводилася. — Ти зі мною ні про що не домовлялася, Галю!

— З чоловіком твоїм.

— Ми не в шлюбі. Не розписані.

— Ой, Майко…

Цими днями на дільничного раптом навалили стільки справ, що здійснити намір та офіційно оформити стосунки в сільраді просто не мав часу. Не відмовлявся, вважав розпис дрібницею, до якої все одно слід підходити відповідально, бо то ж на все життя. На ходу, пояснив, нічого не робиться, а перевести подих ніколи. Тут тобі й Щербань, тут і націоналістичні елементи голови піднімають. Особового складу міліції на все не вистачає, тож дільничні по селах тягнуть лямку, мов ті бурлаки.

Та в селі нічого не сховаєш.

Їх уже поженили, навіть раніше, ніж Гордієнко зробив Майї пропозицію.

Вже коли переночував у неї вперше, наступного дня місцеві кумасі все для себе зрозуміли й вирішили.

— Давай спочатку. Цукор і три срібні столові ложки. Що це таке?

— Ти напишеш довідку, а голова сільради підпише. Юрко твій так сказав.

— Хабар принесла?

— Подарунок. Цукор не крадений, не думай. Пилип на станції ціле літо вагони розвантажував. Заробив як старший бригади. Домовився саме про цукор, борошно вимінюю на молоко. Поки корова годує, ну, і син же — годівник, єдиний мужик у хаті.

— Син у тебе нівроку, Галю. Він заробив цукор для того, аби ти носила його дільничному?

— Аби син лишився вдома, Майко. Підуть свої діти — побачиш, як воно, коли єдиного сина забирають.

До Майї поволі почало доходити.

— Чекай. Забирають… Пилипові вісімнадцять. Буде.

— Було. Місяць тому.

— Мобілізація.

— Єдиний годувальник. Був зв’язковим у партизанів. Комсомолець, активіст. Знається на техніці, змалку на МТС пропадав. Там тепер самі інваліди.

— Не перебільшуй.

— Хіба в тилу не потрібні хлопці з руками та головою?

А хіба воювати за Батьківщину повинні безрукі й безголові?

Фраза ледь не зірвалася з Зозулиних вуст.

Та Майя стрималася, проковтнула її. Якісь слова все одно потрібні. Добираючи їх, вона взяла другу ложку, вклала обидві в одну руку, стуливши денце до денця, кілька разів труснула, дослухаючись до звуку — так ярмаркові ложкарі грають на дерев’яних ложках, вона не раз бачила. У неї виходив не музичний звук, а якесь кухонне брязкання.

— Ми обидві знаємо, Галю: твій син не був партизанським зв’язковим, — мовила нарешті.

Гляділа повз відвідувачку, через її голову. Очі вперлися в портрет Сталіна, вирізаний з газети й забраний у простеньку дерев’яну рамку. Майя відвела їх, погляд заковзав по голій стіні. Дивитись на Галину не хотіла.

— Це знаю я, — погодилась та. — Тобі звідки відомо?

— Не забувай, де я служила за німців.

— У комендатурі. Там що, були списки підлітків, котрі числися партизанськими зв’язковими?

Майя зітхнула.

— Якби списки вів хтось інший, Галю, твого сина забрали б до Німеччини. Ти забула, до речі, хто робив усе можливе, аби наших хлопців та дівчат не гнали на роботи в рейх?

— Їх гнали. Ловили на облавах і гнали. Минулого літа Пилип ледь вискочив.

— Не ледь вискочив, — тут Зозуля не стрималася. — Його лапнув Дмитро Вознюк, поліцай, наш, із Королівки. Його тоді перевели до Макарова, задіяли в облаві. Дав знати мені, я доклала зусиль, твого хлопця відпустили. Більше не виходив не те що за межі села — з двору надовго не відлучався. Це, до речі, про партизанського зв’язкового.

— Добре, кланяюся тобі низенько. Тоді врятувала. Порятуй і тепер. По селах іде мобілізація, сама знаєш. Заховати Пилипа в погріб не можу, бо знайдуть і назвуть дезертиром. Учасник підпільного руху, сухоти в нього. Не можна на фронт.

— Бога ти не боїшся, Галю.

— Відколи ти така набожна стала, Майко? — визвірилася жінка.

— Здоровий твій Пилип. Нема в нього сухот. Тому не гріши, не наклич хворобу.

— Ти лікар? Звідки тобі знати?

— Аби діагноз був справжній, ти б не шукала різних довідок і не приносила б викуп.

Галина змовчала — крити справді нічим. На очі навернулися сльози.

— Майко, будь людиною. Кому краще від того, як мого сина вб’ють на війні? Він тут за два роки під німцями стільки натерпівся, всякого набачився. Ми всі намучилися, ось тільки жити починаємо.