— Погано? Ледве дихаєш? Може, лікаря тобі, укол? Спокій, не турбувати, що там ще? Палату і сестричку молоденьку з цицьками, хай утку підносить?
— Не трать часу, капітане, — промовив полонений розбитими губами. — Усе, що треба знати, в документах написано.
Фомін ступив крок назад, взяв розкладені на столі папери, помахав у повітрі.
— Ти ж не старшина Полєтаєв Іван Гаврилович. Ти не лежав у шпиталі Київського військового округу. Це перевірити найпростіше. Але ким би ти не був, жити хочеться. Хочеться чи ні?
— Ти ж уже вирішив за мене, капітане.
— Громадянин капітан!
— Мені все одно.
Полонений тяжко дихав. Лоб ряснів від дрібок поту, краплі котилися вниз вилицею, лоскотали щоку. Одна крапелька впала на віко, потекла вниз, бранець кліпнув. Фомін витягнув із кишені галіфе картату хустинку, витер вологу з лиця, повторивши жест художника перед палітрою. Потім зіжмакав носовичка, вкинув у кошик для сміття, коротко звелів конвойним:
— Вийдіть.
Щойно їх лишили самих, полонений розпрямив плечі й став триматися впевненіше. Його поранило в стегно, правий бік, зачепило голову. Ця куля могла бути смертельною, та лишила по собі дрібну подряпину, ніби чоловік випадково тернув головою об гострий краєчок сухої гілки. З боку кулю вийняли, наклали тугу пов’язку. Стегно обмотали бинтом, звідти шматочок свинцю не діставали, відчуття були найболючіші.
— Куриш? — запитав капітан.
— Бавлюся. Але з тобою не хочу. Не буду. Потерплю.
— Гордий. Тебе ж ніхто зараз не бачить. Перед ким викаблучуєшся?
Бранець промовчав. Знизавши плечима, Фомін закурив, пройшовся кабінетом.
— Думаєш, я на щось надіявся, Полєтаєв чи як тебе там? Вашого брата я вже бачив, контингент затятий. І не цікавив би ти мене сам по собі. Все одно до кінця дня тебе відправлять у Київ, на Короленка тобою займуться. Я на своєму місці й своєму рівні, бач, дрібна ланка. Нічого тобі пообіцяти не можу. Не я вирішую, зрозумів? Ти ворожий диверсант, прийшов сюди разом із бандою націоналістів. Вони, тобто, ви — прихвосні Гітлера, це давно відомо. Служили в німців, далі в них служите, отримуєте зброю, продукти, навіть гроші. А оці документи майструє для ваших потреб законсервована німецька агентура в нашому тилу. Бач, знаю.
— Тоді не тягни, капітане. Виведи на задній двір, командуй солдатами чи сам стріляй. Закони воєнного часу, я ж ворог.
Переплівши пальці рук, Фомін поворушив ними, хруснув.
— Так би й було. Перший допит я зобов’язаний провести, далі передаю вище, отримую подяку — чи не отримую. Я ж на службі, служу Радянському Союзу. Не за подяки, відзнаки, медалі, ордени. Навіть не за гроші. Знаєш, чому? — Він розплів пальці. — Бо ваша братія так в усіх пропагандистських листівках пише про ідею. Бандерівці в лісах, значить, за ідею воювати мають право, а ми, представники законної влади, безідейні, так по-твоєму?
— Ніколи не думав про таке.
— Ти не думав? Ти? — Не стримавшись, капітан згріб бранця обома руками, смикнув, підняв над ослоном, труснув, опустив назад. — Не дійшло, суко, чому я взагалі марную на тебе час, хоча можу цього не робити? Ти ж не їхній, не хохол! Я ж чую, наш ти, росіянин! Хохли російською так не говорять! А в тебе вимова дуже правильна, як у професорів!
— Своїх учителів, може, згадав? — запитав полонений.
— Стули пельку, слухай мене! Дивись на мене, ну! — Фомін навис над ним, бранець мусив підняти голову. — Я бачив їх, отих, учених. Із такою самою грамотною вимовою, дореволюційна буржуазія, приховані вороги. Для чого вони спершу вчилися хрін знає скільки років, поки інші горбатилися на заводах та в шахтах, а потім навчали інших грамоти? Скажу: щоб без помилок писати щиросердні зізнання! І писали! Один за одним, признавалися в усьому й клепали на тих, хто сидів у сусідніх камерах! А ті, хто за стіною, так само грамотно й гладенько писали на них! Бачив я не таких, не таких ламав! Але російського бандерівця бачу вперше! Тим ти мене зачепив, Полєтаєв чи як тебе там.
— Холодов.
— Що?
— Холодов. Олег Борисович Холодов. Киянин, корінний. Але росіянин. Мій прадід отримав маєток тут, недалеко, ще на чесній службі в царя-батюшки.
Капітан здивовано примружився.
— Чекай-чекай. Ти — монархіст? Може, взагалі білогвардієць? Власовець?
— Монархістом був мій батько. Служив у Скоропадського, в інформаційній службі, газети випускав, брошури, — кажучи так, бранець помітно пожвавився. — Наскільки я знаю, підтримав гетьмана, коли той почав говорити про федерацію з Росією, але якщо там не буде більшовиків. Потім пішов із Києва, кинув родину, тікав аж до Парижа, там помер. А мене у вашу партію прийняли в тридцять дев’ятому. На фронт у червні сорок першого пішов добровольцем, — зробив невеличку паузу. — До Української повстанської армії теж перейшов добровільно. Дезертирував узимку, здався в полон. Відгукуюсь на псевдо Товкач.
— Псевдо — це прізвисько?
— Та називай, як хочеш. Тобі ж цікаво, чому я, росіянин з роду, воюю з ними проти вас? Бо наковтався радянської влади ще до війни. Не монархіст, але й не більшовик. Треба було цієї війни, аби все стало для мене на свої місця.
— Що ж раніше було не на місці?
— Вірив до останнього: коли вже німці напали, то Сталін нарешті заборонить шукати ворогів, аби весь народ піднявся проти ворога. А нічого схожого, капітане, і ти це дуже добре знаєш. Я дезертирував, коли виконав наказ і був у розстрільній команді. Цікаво послухати історію зрадника?
Позадкувавши, Фомін вперся куприком об край столу, схрестив руки на грудях.
Товкач перевів подих. Він важко дихав, лице знову вкрилося потом.
— Під кінець січня, вже на підходах до Рівного, нашому полку наказали взяти фріцівський укріпрайон. — Він ковтнув слину. — Комполку звелів атакувати в лоб, кинув піхоту на вкопані в землю бетонні кулеметні доти. Захлинулося три атаки, людей посилали на убій. Один взводний на свій страх та ризик не виконав наказу. Він зберіг людей і повів за собою, коли нарешті підтягнулася артилерія. Начальник особового відділу, теж капітан, до речі, віддав усіх, хто вцілів із того взводу, під трибунал. Разом із пораненим у бою командиром, котрий зберіг свій підрозділ від неминучої смерті.
— Невиконання наказу на фронті — військовий злочин.
— А виконання безглуздого, вбивчого наказу — вбивство. Людей ніхто не жаліє. Німців давлять масою, втрат не рахують. У перші роки на фронті ніхто не мав точних списків загиблих, втрати визначали на око, я сам бачив, чув, навіть складав такі рапорти. За що воюємо? — Товкач уже говорив голосно, сидів прямо. — З ким — ясно. Але за що? На війні полководці бережуть військо. Червона армія несе величезні втрати, і вони майже завжди могли би бути меншими.
— На війні солдат має бути готовий померти, — відчеканив Фомін. — Ти не погодився з цим? Тебе, бійця, здивувало, що на війні вбивають?
— Коли вбиває ворог — ні. Гірше, коли на глупу смерть посилають свої. І наказують добити тих, хто насмілився уникнути безглуздої загибелі. Коли зі мною вже потім говорили повстанські командири, до мене дійшло: вони воюють, аби не лише на їхній землі — ніде більше масово і з чужої злої волі не гинули люди.
Фомін відступив від столу.
— Як ти сказав? На їхній землі? Хіба вона, ось ця земля, не твоя?
— Моя теж, — просто відповів Товкач. — Київ мій, люблю його дуже. Відшукав якось місце, де був маєток Холодових, спалений та розграбований сільською голотою під червоними прапорами.
— Ага, то в тебе зуб на радянську владу? Ти, значить, у нас прихований буржуй?
— У вас я в полоні, — парирував Товкач. — А прихований — це погано. Не люблю ховатися. Добре, спалили б маєток, Бог із ним. Усе одно не жив би там, міська людина. Але поставили б на його місці щось інше, користали б із того! Ні, там далі грабували людей. Частина тих, то палив, потім пішли до отамана Струка[24]. Інші з ними боролися, доносили в губчека. Тільки ж у тих, хто лишився, забрали весь хліб і поморили голодом. На місці зруйнованого не збудували нічого. І ті, хто палив маєтки, не могли нічого зводити на згарищах. Вони вже не були хазяями своєї землі. Я все розумів — але довго думав: мене це не стосується. Зійде піна, світ перестане трусити, ми самі розберемося зі своєю владою. Тільки, капітане, в моєму рідному Києві владу почали призначати ті, хто в Києві ніколи не був. Або присягаєш на вірність — або помираєш.
