Тому він переймався, що не ладен просто зараз покарати зрадника Чепігу. Йти туди — вскочити в засідку. Але нічого, зав’язав напам’ять вузлика. Прийдуть ще по того паскудника, ох, прийдуть. Тоді коли не знатиме й не чекатиме.

Лаштуючись, він готувався подолати шлях від Ковалівки до Варвариного хутора пішки, за декілька годин. Виходити на трасу, намагатися зупинити попутне авто чи шукати можливості підсісти до когось на воза Дунай не збирався. Надто ризиковано, особливо після вчорашніх подій, і на додачу через те, що пішов сам. Спершу Коломієць, пізніше Агата попередили: його специфічна, не характерна для цієї місцевості вимова ріже стороннє вухо. Чим більше він мовчатиме, чим менше вступатиме в контакт із тутешніми, тим наразі краще. А тривале лісове життя привчило Дуная ставати невидимим, не збиватися з потрібного шляху в темряві, долати тривалі переходи.

Та й хіба то довго йти — кілометрів п'ятнадцять, це якщо не кружляти, обходячи відкриті ділянки.

Вирушив, щойно сутінки перетекли в ніч. Дістався на хутір перед опівніччю.

Поки йшов, постійно прокручував подумки можливі варіанти. Агата, нова в цих краях людина, дуже слабко орієнтувалася, навіть на станції не була жодного разу. Місцевість Дунай до пуття уявити не міг. Та все ж наклав вивчену по карті місцевість на чималий досвід власної партизанки й вирішив: не так уже й складно буде визначитися.

Зібравши висновки докупи, розклавши їх у голові, Дунай підбив підсумок і накидав остаточний план подальших дій.

Отже, танцювати треба від того, що Варварин хутір виявився єдиним уцілілим довкола. Село, розташоване недалеко від станції поруч із торф’яниками, війна знищила майже до фундаменту, і люди — Дунай бачив це — тулилися хто в землянках, хто — в саморобних халабудах. Йти далеко від залізниці зараз безглуздо. Влада почала розробку покладів торфу, станція розбудовувалася, хай поволі, а це означало — тут є робота. За яку можна отримати пайок чи продуктові картки. Потреба місцевих триматися ближче до «хлібного» місця зробила свою справу: між селищем і хутором утворилася досить велика відстань.

Дяк із родиною жили окремо. Як побачив на карті, там поруч лісосмуга, хутір оточений нею з двох боків, ніби на маленькому острівці. Чужі там не ходили, саме через те місцевість була привабливою, аби обладнати там молитовний дім, адже справжню церкву, ще й автокефальну, націоналістичну, звести тут ніхто не дозволить.

Священик правив на Варвариному хуторі. Коли вибирався туди — всякий раз давав зрозуміти, що їде на станцію, працював там після актування[26] рахівником. Де і в чому виявив необережність, давши себе схопити, Дунай не знав. Але арешт жодним чином не пов’язав священика з хутором та його мешканцями. Тож дяк Ревуцький, оговтавшись, знову поволі почав рухати церковну справу далі.

Дощик почався, щойно він пройшов приблизно половину шляху. Спершу трошки посіяв, Дунай навіть не сприйняв його серйозно, восени вночі таке часто стається, вітер приносить вологу. Та незабаром пішло сильніше, й довелося навіть глибше натягнути шапку й підняти комір шинелі. Перехід, без того марудний, став узагалі незатишним.

Вийшовши куди треба й нарешті розгледівши за деревами обійстя, Дунай не квапився далі. Перечекав трохи, уважно роздивляючись довкола, вдивляючись у ніч, намагаючись розгледіти в її чорноті бодай щось підозріле.

Та нічого не порушувало тиші, ніде не вгадувалося найменшого руху.

Хіба дощ шелестів у листі.

Пригнувшись і приготувавши пістолет, Дунай рвонув уперед, подолав короткий відкритий відрізок, упав на землю, завмер, дослухаючись. Мирний спокій жоден звук, крім шуму верхівок дерев від холодного вітру, не порушив. Наступним ривком Дунай добіг до благенького паркану, ковзнув у діру між підгнилими дошками, перетнув городець, тінню прокрався до стіни, притиснувся спиною.

Тепер перевів подих, потім видихнув, спробував зазирнути у вікно крізь шпарини у віконницях. Нічого не побачив усередині, світло не горіло, господарі спали.

Дунай стукнув у віконницю кісточками пальців.

Тут же, сильніше — пістолетним руків’ям.

Почув — хтось прокинувся, суне до вікна. Більше не стукав, промовчав, коли долинуло тихе й, здається, тривожне:

— Хто?..

Пауза видалася задовгою, хоч насправді минуло кілька секунд. Потому спитали вже голосніше:

— Хто там?..

— Свої.

— Чого треба?

Замість відповіді Дунай відступив, обійшов хату, легко скочив на ґанок, завмер під дверима.

Зсередини заворушилися, брязнула клямка, в прямокутнику пройми з’явилася постать у білому. Зсередини дихнуло теплою хатою.

Затишок.

Чоловіка на порозі не розгледів. Нікого іншого, крім Остапа, тут бути не може. Дяк ступив праворуч, пропускаючи нежданого гостя. Дунай чи не вперше за останні дні відчув: отут дарма витягнув пістолет. У таких хатах нема кого й чого стерегтися. Пройшов, збирався назвати пароль, отриманий для зв’язку, аби напевне визначити себе.

Зсередини почувся приглушений жіночий зойк.

Дунай завмер, і тепер жінка закричала голосніше.

— Назад! — вигукнув хтось, швидше за все — дяк, принаймні голос звучав із того місця, де він стояв. Не ясно, кого закликав чи попереджав, біла постать сильніше тиснулася до стіни.

Якби не крики — почув би рух збоку, в глибині сіней, на мить раніше.

Ще не знаючи, хто там, не бачачи, скільки їх, він розвернувся, пославши в напрямку небезпеки дві кулі поспіль, почув крик пораненого, метнувся назад, намагаючись вирватися з пастки, в яку не знати, як себе загнав.

З протилежного боку коротко спалахнула, вибухнула пострілом ніч. Обпекло стегно й плече, потім нижче. Кулі решетили його з темряви, і, здається, стріляли звідусіль, вона оживала й ворушилася, постаті ставали матеріальними.

Дунай поточився, втратив рівновагу, але не свідомість та відчуття реальності. Рука далі міцно стискала руків’я, рот розкрився, пістолетне дуло вже прямувало туди.

І тут навалили відразу, одночасно, звідусіль, крутячи правицю, притискаючи, пересилюючи, вивертаючи.

Палець натиснув спуск — лиш куля пройшла повз ціль, ввігналася в одвірок.

Спати знову не доведеться, бо все одно треба відзначити успіх.

Фомін хлюпнув собі коньяку щедріше, ніж зазвичай. Потім наділив Христюка. Рештки вилив у кухоль, який стояв перед дільничним Гордієнком — для нього в кабінеті не знайшлося скляного посуду. Дільничного з Королівки викликав, бо вже склав у голові просту комбінацію, де для нього знайшлося місце.

Усе йшло до розв’язки. На завершення справи Фомін давав собі добу або дві. У крайньому разі — три, але не більше.

Лишаючи пост на Варвариному хуторі, капітан ні на що не надіявся й нічого не чекав. Це не засідка, не пастка, в яку неодмінно повинен хтось втрапити. Тим більше безглуздо чекати їх на іншому хуторі, в Чепіги. Капітан навіть теоретично не припускав, що там хтось із бандитів з’явиться знову. Загартовані й добре навчені нелегальним життям бандерівці, знаючи зрадника в лице й розуміючи — явку і контакт спалено, туди б не поткнулися. Після того, як застрелили Холодова, остання нитка обірвалася, хоч все одно була благенькою. Досвід підказував: навряд чи вдалося б розколоти полоненого, хоч намотуй йому кишки на кулак чи посипай дрібною сіллю живі рани. Вони вперті, як і кожен, хто воює за ідею.