— Для чого?

— Поговорити прийшла. Я чув.

— Не з тобою. Ось, із нею, — Майя кивнула на Агату. — Цікаві в тебе гості.

Коломієць перехопив погляд хлопчика, котрий крутив головою, намагаючись зрозуміти, чому гостя так схарапудила дядю, до якого він уже встиг звикнути. Максимова долоня легенько погладила Андрійкову маківку.

— Вийдемо.

Взявши свічку зі столу, Коломієць пішов у сіни першим, не озираючись. Майя рушила за ним, Максим у сінях міцно стиснув її лікоть, розвернув, притиснувши спиною до стіни.

— Ви з дільничним не дуже ладнаєте.

— А тобі яка печаль?

— Та печаль ніби тобі.

Коломієць знову торкнувся розсіченої брови, Майя цього разу не опиралася.

— Що зі мною буде?

— Не бійся. Не збираюся вбивати тебе, бо бачила мене. Маю інше завдання. Мирне населення ми не караємо, якщо, звісно, ніхто нікого не зрадив. Ми з ним працюємо, так чи ні?

— Будете зі мною працювати? — поцікавилася Зозуля. — Дасте пістолет, аби застрелила партійного працівника чи нашого дільничного?

— Не про те мова. — Коломієць говорив рівно, спокійно, виважено. — Слухай, пані Зозуля…

Майя не стримала смішку, хоч було не до жартів.

— Що є? — здивувався Коломієць.

— Пані Зозуля. Мене так ще ніхто не називав.

— Подобається? — спитав Максим.

— Звучить.

— Коли так, пані Зозуля, — тепер посміхнувся Коломієць, — мусиш розуміти: ми у ворожому тилу, влипли, шукаємо виходу і зв’язків. Ти зараз із нами в одному човні. Хочеш помиритися зі своїм дільничним — викажи нас. Заразом — подружку свою…

— Ми не дружимо.

— Нехай. Вчительку вашу. Разом з малим. Розкриєш підпільну групу, змову, матимеш за це медаль.

— Ти так кажеш, наче в мене буде така можливість — викрити вас.

— Буде, — твердо промовив Коломієць. — Ти можеш пообіцяти нам свою допомогу. Ми тебе відпустимо. Ти зробиш, як безпечніше: розкажеш про все своєму Гордієнкові. Той сам не піде сюди, викличе автоматників. Вони оточать двір. Ми не дамося без бою, і вони посічуть автоматами всіх. Агата за таких розкладів навіть до суду не доживе. Хлопця теж накриє, однією дитячою смертю на війні більше, хто їх рахує. Про твій подвиг напишуть у газеті.

— Мені не подобається, коли вбивають жінок і дітей. Хто б це не був.

— А чоловіків?

— Якщо вони — вороги.

— Я — ворог?

Зозуля відповіла, на задумуючись.

— Не знаю. Побачила вперше півгодини тому. Але…

Коломієць щось відчув. У напівтемряві, при тьмяному світлі свічки, помітив — зачепив те саме, невловиму незвичному до допитів та оперативних комбінацій і прийняття рішень зміну голосу, тону, настрою.

— Але?

— Я працювала в комендатурі. Від самого початку, коли сюди прийшли німці. Спершу бачила, як ваші знаходили з німцями спільну мову. Навіть короткий час були при владі, десь до осені сорок першого. Потім німецька адміністрація стала закручувати гайки. Виходили газети, працювали школи, облаштовувалися господарства на селах. Тут, у Королівці — так само. Раптом ті, хто був за вільну Україну, стали ворогами.

Кожна наступна фраза давалася Маїй дедалі важче. Вона ніколи ні з ким про це не говорила і зараз признавалася собі — за інших обставин ще довго б не дозволяла собі навіть думок у подібному напрямі.

— Їх арештовували, катували, розстрілювали й вішали. Часто — тихцем, народ зганяли на страти схоплених червоних диверсантів чи партизанів. А тих… Вони теж стали ворогами. Для всіх: і німців, і наших. Не все розумію досі, правда. Але ж дивно. Нібито ворог ворога — друг, за такою логікою все зараз відбувається. Тільки ж оті, хто за Україну… Вони проти німців і проти наших.

— Проти загарбників. Дуже чітко все пояснюється. Не всі розуміють відразу. Ти краще за мене знаєш, — зауважив Коломієць, знову глянув на Майю: — То як, ми вороги?

— Не знаю, — повторила вона. — Не розібралася у почуттях.

— Мислиш, як треба. Гляди, тепер знаєш усе. Підеш звідси зі своїми думками. Сама вирішуй: закладати нас своєму дільничному чи допомогти.

— Вербуєш? Хочеш, аби на тебе працювала?

— Працюють за гроші. Платити тобі нема чим. Допомагають за ідею.

— Ідей у мене поки нема.

— То будуть.

Майя прибрала пасмо волосся з лоба.

— Чим допоможу?

— Щойно проговорилася — міліціонерів інструктують щодня, мало не бойова готовність. Треба знати, до чого вони готуються, де і як збираються нас ловити. Навіть два випадково зронених слова для нас дуже важливі.

Зозуля не вірила власним вухам. Її залучають до підпілля, як три роки тому, навіть майже в такий самий спосіб, дають подібні доручення. Лиш цього разу виглядає на те, про неї не забудуть. Та й ризиків ніби більше. Німці своїми не були. Погодившись тепер, вона стане чужою для своїх.

Якщо вважати своїм чоловіка, котрий ось тільки відшмагав її офіцерським ременем.

— Усе?

— Ні. Якщо буде нагода — треба дізнатися, чи живі наші товариші, захоплені вчора.

— Їх міліція схопила?

— Енкаведе.

— Складніше. Хоча… Чула, Гордієнко скаржився. Людей не вистачає, дільничних навантажують надмірно. До різних операцій залучають їх та навіть цивільних.

— Знайомо. То ти слухай, раптом він знатиме. На розмову не провокуй. Так, при нагоді.

Тепер Майя і Коломієць розмовляли діловито, ніби виконувати його доручення для неї — звична справа.

— Ви будете в Агати постійно?

— Ні. Ризиковано. Шукаю контакти, надійних людей. Але тепер ти в полі моєї уваги. З’явлюся, як буде треба.

— Мені — треба?

— Мені.

— Надійних знайти непросто.

— Сама ж знаєш — вони тут були за німців, є й нині. Подумай, підкажи, на кого можна вийти.

— Гаразд, — кивнула Зозуля. — Різні настрої гуляють. Незадоволених багато. Але всі не можуть бути вдоволені, бо війна. І не кожен, хто бурчить на владу, готовий виступати проти неї. Мусите готуватися до такого.

— Ніхто не обіцяє легкого життя, — гмикнув Максим. — То як, повертаєшся?

— Доведеться. Зі своєї хати куди бігти…

— І то правда. Агата казала, школа і твоя контора поруч?

— Так і є.

— Буде повідомлення — малий там крутиться, передаси записку для мами.

— Не боїтеся, що хлопчик випадково проговориться?

— Та ні. Якщо так думати, будь-хто ладен спалити нас будь-коли без жодних лихих намірів. Йди, пані Зозуля.

Вони не прощалися.

Майя лиш махнула рукою, повернулася, штовхнула вхідні двері і вийшла в темінь жовтневого вечора, на ходу застібаючи верхні ґудзики пальта. Дочекавшись, доки кроки стихнуть, Максим повернувся до хати, тут же наштовхнувся на Агатин погляд.

— Ти пустив її? Отак, запросто?

— Хіба мав убити?

— Та я вже нічого не знаю з усіма вами. — Агата стиснула скроні пальцями, трохи потерла. — Ти вирішив, чи лишишся тут?

— Ночую. Мої люди в лісі. Не думай, що далеко зайшли. У разі чого будуть тут швидко.

— Знову погрози. Без них не можете?

Коломієць проковтнув це.

— Завтра треба вибиратися звідси. Далі від цього села.

Він не збирався казати Агаті, що саме зараз Дунай уже вирушив перевірити резервний зв’язок.

Дяк-автокефал, Остап Ревуцький.

Варварин хутір, уже дізналися.

Він умів досить швидко освоювати незнайому територію.

Опинившись на новому місці, скоро починав легко орієнтуватися й визначати найкоротший маршрут руху із мінімальною похибкою. Через це Гордія Зіневича на псевдо Дунай призначили командиром одного з особливих відділів Служби безпеки. Якщо треба вистежити й ліквідувати ворожу диверсійну боївку, котра творить провокації, або виловити й покарати тих, із чиєї вини загинули підпільні групи, рівних тут майже не мав. За короткий час пішли чутки: Дунай вполює хоч на тому світі, витягне на цей, аби покарати ворога власноруч, відправити назад до пекла.

Така слава тішила.

Хоч мала й зворотний бік. Як водиться, за собою не помічав. І одного разу настав час, коли Дунай почав вважати себе непогрішимим. Єдино правильними вважав лише свої висновки, рішення й дії. Сперечатися з ним могло тільки вище керівництво. Натомість самому багато чого сходило з рук. У складні часи, які переживав Головний Провід і вся військова організація, жорстким засобам та методам віддавалася перевага.