— Я його не допитував. Потім, коли пустили в розхід, повісили на узліссі, аби люди бачили зрадника й провокатора, про все почуте від нього нам, особовому складу, доповів комісар загону. І що я чую від тебе, підпільниці? Те саме? Може, правий Фомін і з твоєю нібито підпільною роботою треба окремо розібратися? Ну, як вона таки давала результат і працювала ти не на наше підпілля, га?

— Ти що таке мелеш своїм язиком!

— Не гірше, ніж ти — своїм!

Обійшовши стіл, Юрій наблизився до Майї.

— Такі, як я, тобі не подобаються. Але ти живеш із таким. Спиш, переш онучі, чистиш штани й чоботи, годуєш. Береш подарунки. Чому, коли такий, як я, тобі противний? Бо з голоду не здохнеш біля мене. Бо мужик у хаті, в разі чого захистить, витягне з халепи. А через язик, Майко, ти матимеш халепу, ой матимеш! Краще зараз дати науку, аби потім не мати більшого горя.

Вона не встигла нічого сказати.

Гордієнко різко махнув рукою, розпущений пасок зазміївся в повітрі, свиснув — важка латунна бляха вдарила по плечу.

Майя не відразу зрозуміла: її б’ють.

Зі ступору вивів другий удар.

Перехопивши пасок за обидва краї, Гордієнко почав шмагати жінку, коротко замахуючись, луплячи й смачно відхукуючи. Зозуля, відступивши до стіни, виявилася затиснутою між нею та чоловіком, намагалася закритися руками й при цьому мовчала, не вимагаючи й не просячи припинити.

Досить.

Дивом пірнувши під вкотре занесену руку, Майся примудрилася відштовхнути кривдника, метнулася до дверей. Їй вдалося зберегти холодний розум: тікаючи геть, не збиралася вискакувати на двір роздягнена. На бігу рвонула з гачка пальто, накинула його вже в сінях, коли вибігла в теплі жовтневі сутінки — останні дні бабиного літа, — помітила: на ногах чоботи, ходила в них хатою, не перевзулася в старі туфлі всупереч заведеним для себе правилам. Так, ніби відчувала вибух, шосте відчуття мимоволі готувало.

Майя тікала проти ночі з власної хати.

— Стій! Куди!

Справді — куди? Не має значення: звідси.

Вона побігла, дісталася кінця вулиці, повернула, не знижуючи темпу. Лиш забігши далеко від хати, перейшла на ходу. Потім зупинилася, перевела подих.

Так.

Треба подумати.

Отак стояти — безглуздо. Треба ж десь перебути до ранку. Перетравити все й вирішити для себе, наскільки правий Гордієнко, сказавши: вона з ним живе, бо їй так вигідно. Зараз Майя не була готова сказати собі, чи справді Юрій подобався їй як людина. Напевне такі моменти були, вона себе знає. Не ладна підпустити до себе мужчину, до якого зовсім нічого не відчуває або зв’язку противиться її єство. Що ж сталося, де вона проґавила, в який момент?..

Зозуля стиснула скроні пальцями.

Ковзнула по садну, заболіло тепер, котрийсь із ударів таки влучив у лице, розсік брову. Торкнувшись пальцем, відчула вологу, машинально злизнула кров.

Переступивши з ноги на ногу, запхала руки глибоко в кишені пальта.

У правій, на дні, щось було.

Майя витягнула кільце з бірюзою. Стисла двома пальцями, піднесла близько до очей, ніби бачила вперше. Весь час після розмови з Агатою тримала його там. Навіть на певний час змогла викинути з голови й справді призабула про його існування, іншого клопоту досить.

Чим їй дорікнули — подарунками?

Крадене. Час признатися чесно.

Майя вже знала, куди піде.

Затиснувши колечко в кулаку й час від часи стискаючи його, аби гострий кінчик прикраси колов долоню, вона рушила через усе село, на протилежний бік, до околиці.

Додому до Агати Колпакової.

Темрява поглинула її остаточно, щойно штовхнула благеньку хвіртку, відзначила на ходу: віконниці на вікнах зачинені, але світло зсередини пробивається, господарі вдома. Та й куди Агаті з сином тут о такій порі діватися.

Ступила на ґанок, постукала в двері.

Відчиняти не поспішали. Зрозуміло, після історії з кільцем Агата уникала Майї, а при зустрічі відверталася й скоро йшла геть. Хоча навряд вона могла побачили з вікна, хто прийшов. Може, вчителька взагалі нікого не впускає після заходу сонця.

Знову грюкнула.

Ще раз, уже сильніше.

Зсередини брязнув засув.

— Ти мені двері винесеш.

Агата стояла на порозі, тримаючи перед собою свічку й впершись вільною рукою об одвірок. На ній — розтягнена довга, до колін, плетена кофта, проста спідниця, на плечах — квітчаста хустка. Зовсім по-домашньому.

— Тобі чого? — голос Агати звучав недружньо.

— Поговорити, — видихнула Майя, додавши з запізненням: — Вибач.

— Нічого. Говори, слухаю тебе.

— Не тут. Пустиш до хати?

— Ні.

— Я пішла з дому, Агато.

Це була неправда. Зозуля нікуди не збиралася йти з власної хати. Швидше звідти піде хтось інший, кого вона не захоче бачити. Фраза вирвалася мимоволі, бо дуже відповідала моменту й настрою.

— Отак?

Агата зробила крок назад, виставила свічку перед собою, аби краще роздивитися несподівану гостю. Скориставшись цим, Майя переступила поріг, зачинила за собою двері, квапливо, ніби боячись не встигнути, бажаючи одразу задати розмові тон, простягнула Агаті розкриту долоню з колечком на ній.

— Ось. Візьми. Більше не говоримо про це. Я так хочу.

— Якщо візьму — підеш?

— Ні. Треба поговорити.

Агата, ледь пвагавшись, взяла кільце, затисла у жмені.

— Зараз не можу… Не хочу… Слухай, дай трохи часу. Майє, йди, поговоримо потім, звісно поговоримо.

— Мені нема, куди йти, хіба не чула? Будь людиною, я до тебе нормально прийшла. Чаю хоч дай.

Погано контролюючи себе, не бажаючи прийняти дивної впертості Агати, до якої вона прийшла з миром і кілька разів повторила це, навіть із затятого бажання вчинити по-своєму, хоч десь сьогодні відчути себе сильною, Майя ліктем відсторонила господиню, взялася за дверну ручку.

Потягнула на себе.

— Ти здуріла! Пішла геть з мого дому!

Пізно.

Зозуля вже зайшла в світлицю.

— Тьотя Майя! — зустрів її Андрійків голос.

Помешкання освітлювала гасова лампа.

З-за столу назустріч їй піднявся русявий неголений молодий офіцер. Точніше чоловік у офіцерському кітелі, але без погонів. Шинель вона побачила на цвяху в кутку. Поруч із двома іншими шинелями.

Зігнута в лікті рука стискала пістолет.

— Вона сама, я не пускала! — вигукнула позад неї Агата. — Забери зброю! Дитину налякав!

Хлопчик дивився на все з цікавістю, зовсім без страху. Офіцер ступив до хлопчика, поклав руку йому на плече, притиснув до себе, розкуйовдив волосся.

Коломієць опустив руку, повернувся до Агати.

— Хто це?

— Майя. Говорила вам про неї. Зозуля, з сільради, з контори.

— Любка міліціонера?

Майя озирнулася. Тепер Агата заступала їй шлях назад. Вона знову глянула на Максима, спитала:

— Ви хто? Що тут відбувається?

— Для тебе — нічого небезпечного.

Коломієць наблизився до Зозулі, пригледівся. Майї стало незатишно — так її ще ніхто не розглядав, хоч за війну встигла побачити всякого. Жестом підкликавши Агату зі свічкою, Максим взяв Майю двома пальцями за підборіддя, повернув профілем до себе.

— Ти чого!

Обурення переважило страх, вона ляснула нахабу по руці.

— Нічого. — Коломієць відступив назад. — Отримала від когось під око, зовсім недавно. Я навіть не гадатиму, від кого. Повіриш — ні: колись тижня не було, аби не доводилося розгрібати сімейні чвари. Жінки просили посадити законних, я їм — тут карний розшук, хай щось украдуть, а мені: життя вони в мене вкрали, все життя, товаришу міліціонер. Посварилася зі своїм, правда ж?

Майя поволі заспокоїлася.

— Не чіпай більше.

— Не буду. — Максим виставив обидві руки перед собою. — Проходь, раз прийшла. Поговоримо. Нам би хоч як довелося зустрітися.

— З якої радості? — і тут же, без перерви: — А я здогадуюсь, хто ви. Гордієнко попереджав про пильність. У наших краях уже бачили перевдягнених у радянську форму оунівців.

— Пильна ти. Метикована. Тим краще, менше пояснювати. Присядь.