— Нічого вже не розумію, — пробелькотів Степанюк.
— Отож, — переможно мовив дільничний. — Чутки пускають у нестійке середовище передусім сіоністські елементи. З ними заодно так звані українські націоналісти. Хоча… чому так звані… Їхня спільна мета — дискредитація органів радянської влади, відданих партії діячів. Сам же партійний, хіба ні?
— Партійний.
— Маєш щось проти громадян єврейської нації?
— Та ні.
— Чому повірив, що товариш Хрущов сприяє антисемітським проявам?
— Я не повірив!
— Але повернувся з Києва в село і тут же повідав те, у що не повірив, місцевій, так би мовити, інтелігенції. Може, в тебе десь бандерівські листівки заховані? Ця братія тут активничає тепер.
— Нічого в мене нема! У що ти мене втягуєш, товаришу Гордієнко!
Обурення й переляк змішалися докупи, перехлюпували через край.
Степанюк підскочив, кулаки судомно стиснулися.
Дільничний теж неквапом, по-хазяйськи підвівся.
— Ти своїм дурним язиком сам себе затягнув у болото. І подякуй, що далі мене вся ця дурня й маячня не піде. Більше про таке не говоритимеш. Хто з місцевих надто зацікавиться, питатиме, не заспокоїться — до мене пришлеш. Я проведу політичну інформацію для тих, кому зведень Совінформбюро[25] мало. Це зрозумів.
— Да…
— Да?
— Так точно! — це прозвучало дуже кумедно.
— Побачимо. Аби я побачив, що ти, Степанюк, усе зрозумів правильно, напишеш мені пояснювальну записку. Ну, не зовсім аж так записку… Отож, зараз підемо до мене. Там видам тобі аркуш. Вкажеш, від кого почув брехливу інформацію. Ти ж не сам придумав? Ось і вкажеш: громадянка Навроцька, Марта Львівна, такого-то числа, там-то, за таких-то обставин… Засудиш її, окремо це зазначиш. Я дам твоєму сигналу хід. Усе, з тебе всі підозри знімаються. Науку матимеш надовго.
— Але ж…
— Що? — у голосі Гордієнка брязнув метал. — Я погано пояснив?
— Та ніби все правильно. Тільки ж… Донос, виходить так…
— Сигнал про поширення ворожої пропаганди — донос? Тепер я нічого не розумію.
Знявши окуляри, Степанюк, сопучи, протер скельця манжетом сорочки. Начепивши назад на ніс, нервовим жестом потер перенісся.
— Мені все ясно.
— Коли так — гайда. Бач, я тобі не ворог. Інакше ти б уже в Макарові все пояснював. Іншим людям, в інших кабінетах.
Майя зварила борщу, для навару вкинувши туди трохи американської тушонки, яку десь роздобув Гордієнко.
Поки вечеряв, вона мовчала. Сама вже встигла, звикла не чекати його, сиділа за столом навпроти й дивилася, як мужчина орудує ложкою. Їв він без помітного апетиту, швидше виконував необхідний сакральний ритуал, без якого неможливо відбути кожен наступний прожитий день. Втомлені люди не переймаються смаком їжі, це Майя не раз відчувала на собі.
Відсунувши порожній полумисок та акуратно зібравши пучками пальців зі столу крихти хліба, Гордієнко вкинув до рота і їх, широко всміхнувся, крекнув:
— Добре.
— Добре то й добре. — Зозуля прибрала від нього посуд, відсунула на край столу. — Тоді, може, поговоримо?
— Поговоримо, — сито кивнув Юрій. — Якщо ти про розпис, так…
— Ні. Це окремо. Хоча насправді йдеться про наші стосунки.
— О! А чого раптом? Хіба тобі ще щось не ясно? Я ж ніби хочу разом жить. Триматися треба один за одного. Сім’я, діти…
— З дітьми ти не поспішай поки. Без законних стосунків я їх не хочу. Ми ніби вже домовились.
Майя все ще кружляла колами, не наважуючись почати, і єдиний спосіб — кинутися в задумане з головою, різко відкинувши сумніви й застереження.
— Я знаю, звідки в тебе те колечко. Обручальне.
Гордієнко витер губи тильним боком долоні.
— Та-ак. Здається, я не приховував.
— Бо я не надто цікавилася, — відрізала Майя. — Тобто, вирішила: буде краще, якщо мене все це стосуватися не буде. Зрештою від Агати, вчительки, цяцька могла потрапити до тебе будь-яким кружним шляхом.
— Ясно. Вона тобі наскаржилася. Ти знайшла собі подружку.
— Ми мусимо якось жити разом, спілкуватися. Ми вітаємося, хоч зовсім не подруги. Вона мені дещо розказала… Як ти поклав око на її маленький скарб. Та ще раз кажу: викинула з голови. Всяке буває.
— Чому згадала саме тепер? Більш підходящого моменту не могла знайти? Довго готувалася, чекала?
— Галина Дудко, — мовила Майя, дивлячись Гордієнкові просто у вічі.
Якщо він знітився, то хіба на мить.
— Є така.
— Вона приходила до мене сьогодні. Сказала — ти прислав.
— Я порадив. Їй потрібні якісь там папірці, це все в сільраді робиться. Ти ж там сидиш, можеш помогти. Що такого сталося?
— Ти вимагав від жінки відкупного. Взамін обіцяв зробити довідки, котрі допоможуть Пилипу, її синові, уникнути мобілізації. До війська зараз активно забирають не лише тих, кому виповнилося вісімнадцять. З цим нічого не вдієш, війна не знати, коли скінчиться. Багато хто ховається.
— Знаю. Про дезертирів нас сьогодні зранку знову інструктували. Ти ж сама визнаєш — іде війна, без поповнення на фронтах армія загнеться.
— Вона несе величезні втрати, котрі можна зменшити при бажанні, — відчеканила Майя.
Брови Гордієнка стрибнули вгору.
— Та-ак! — протягнув він знову. — Пропаганда вже у своїй хаті. Бач, як далеко справа зайшла. Хто ж тебе просвітлює?
— Я серед людей живу, — відрізала вона. — Буваю на базарі в райцентрі. Там інвалідів, побитих-покалічених після шпиталю, завжди повно. Слухаю, хто що каже. Часом зупиняюся, не можу йти далі. Хочеш сказати: фронтовики — ворожі агенти, все брешуть, аби очорнити нашу армію?
— Не тих слухаєш.
— А кого треба? Тебе? Таких, як ти, ладних за три срібні ложки виписати будь-яку липову довідку? Є законніші способи залишити хлопця в тилу. Він може мати цілком легальну бронь. І ти, Юрію, знаєш це краще за мене.
Гордієнко почухав потилицю. Жест вийшов буденним. Так реагує дбайливий господар, коли бачить погризений мишами мішок із борошном чи врожай, побитий градом. Потім підвівся, пожував губами. Обсмикнув гімнастерку, розправляючи матерію під паском. Ніби згадавши щось, розстебнув ремінь. Думаючи про своє, повільно намотав його на руку, на якийсь час захопившись цим процесом. Накрутивши, став так само повільно розмотувати. Аж тепер підніс очі на Майю.
— Таких, як я, кажеш? Я краду срібні ложки. Такі, як я, їх крадуть. Ти все сказала?
Її щоки запашіли.
— Чекай. Я не хотіла… Ти не так зрозумів…
Пасок знову намотувався круг розчепіреної долоні.
— Я на своєму місці. Поставлений сюди радянською владою, аби все розуміти правильно. Я тобі зараз це доведу. Згадала мені якісь там смердючі ложки? Гаразд, не буде ложок. Нічого не буде. Пилип, синок Галчин, піде на призовний пункт, бо того вимагає закон. Він не відсидиться в тилу. Все зроблю по закону, ти цього хотіла?
Майя мовчала.
— Бач, я все розумію правильно, Майко. Але ж таких, як я, ти не любиш. Так чи ні?
— Юра…
— Я тебе запитав. Повторити?
Зозуля розгублено кліпнула очима. Поговорити з чоловіком мусила, навіть зараз знала — все робить правильно, мовчати не збиралася. Але починалося щось таке, чого вона передбачити не могла. Інакше б вибрала для розмови інший час та напевне — інакшу манеру.
— Не треба. Я не сказала, що ти крадеш ложки.
— На хрін ложки. Такі, як я, виписують липові довідки. Я — шахрай, так ти вважаєш? Я наживаюся на людському горі, на війні, використовую владу для власних цілей? Хіба не про це мовить ворожа пропаганда? Коли ми були тут, у лісах, наша розвідка привела мужика, зв’язкового з націоналістичного підпілля. Він сам назвався, тиснув на те, що ворог у нас спільний: німці. Патякав — ми мусимо діяти разом для звільнення нашої землі. Агітувати почав, ясно тобі? Проти всіх. За свою вільну Україну. Від комуністів вільну. А я — комуніст, ясно тобі?
Гордієнко не кричав. Говорив на диво спокійно, голосу не підвищував.
