— Може, й так, — знизав плечима Христюк.

— Згадай, скількох так званих автокефалів виявили й виловили тільки цієї весни. — Поруч з газетами на стіл лягли брошурки, надруковані на сірому папері. — Молитовник. Українською мовою. Інша пропаганда, махрова петлюрівщина. Це вилучено в хаті сільського вчителя тут, у нашому районі, зовсім недавно. Він на допиті назвав себе священиком автокефальної церкви і членом організації українських націоналістів. Своїх парафіян не назвав, і хай собі буде героєм. Їх вирахували, та не чіпаємо. Є підозра: цей підпільний піп керував розгалуженою організацією бандерівського напряму. Їхня мета — підрив державного устрою Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Отут уже політика, і не сперечайся.

Начальник міліції знову знизав плечима.

— Тобі видніше, Семене.

— Ти ж згоден зі мною?

— Та згоден, згоден. До чого ведеш, кажи краще. Не тягни кота за хвоста.

Фомін підійшов до карти на стіні, обвів кінчиком нагостреного олівця назву.

— Йди сюди, глянь.

Христюк наблизився, примружився, придивився.

— Коростишів. Це ж не наше хазяйство.

— Але саме там кілька днів тому мав місце бій з бандерівською бойовою групою. Тамтешній відділ готував операцію, і, чесно кажучи, через раптову появу тих бандитів вона зірвалася. Та нема лиха без добра: сам факт зіткнення з бандерівцями в глибокому тилу, далеко від їхнього основного місця дислокації, досить красномовний. Згадай, як на початку року вони вже влаштували тут маленьку війну. І, на наше щастя, допомогла погода. Сніг, мороз, бандити погано екіпіровані, не мали підтримки серед місцевих. Тому в них усе провалилося.

— Хочеш сказати — тепер таку підтримку вони матимуть?

Фомін відійшов, граючись олівцем між пальцями.

— На нараді в Києві був присутній товариш Хрущов. За його особистою інформацією, яка перевірена агентурою і не підлягає сумніву, в наш тил засилатимуть малі диверсійні групи оунівців. Їхня мета — шукати підтримки тут, на місці, в людей, котрі після звільнення від німців і повернення радянської влади розчаровані та, відповідно, критично налаштовані. Причин багато, капітане. Наслідок один: у тилу потроху зріє отруйний нарив. Незгодним, прихованим ворогам лишиться одне: чекати збройної підтримки, аби починати опір. Ставка робиться саме на це. Тепер ясно, що я маю на увазі, коли наголошую на політичному моменті?

— Та ніби ясно. — Христюк почухав коротко стрижену потилицю, провів пальцем від назви «Коростишів» униз по карті. — Хочеш сказати, бандерівці рухаються сюди, до нас?

— Думаю, йде не одна група. Їх стратегічно цікавить Київ. Так сказав Микита Сергійович, і офіцери на нараді з ним цілком погодилися.

— Звідки відомо, що в засідку тут, — палець тицьнув у обведене олівцем коло на карті, — влетіли саме бандерівці, а не хтось типу Васі Щербаня? Звичайні дезертири, наприклад.

— Там двох поклали. Наскільки я знаю, жодних документів при них не було. Військова форма наша, радянська. Так, могли бути й дезертири, — кивнув Фомін, ніби погоджуючись сам із собою. — Тільки деталь: у кишені один з убитих тримав пропагандистську картинку подібного з оцим, — він кивнув на українську газету, — змісту. Ніби нічого особливого. Нам ту картинку показували, звичайний собі малюнок. На перший погляд. Такі-от вилучалися раніше в оунівських посіпак. Серед них — той піп, про якого я говорив раніше. Усе сходиться. Як так у вас кажуть? У масть?

— У цвєт, — поправив Христюк. — Хоча «у масть» теж правильно. Переконав, — розвів руками він. — Сам знаєш, я дотошний. Мені докази треба залізні, щоб знати, в якому напрямі працювати. То чекаємо гостей?

— Чекаємо, — погодився Фомін. — Якщо вони вже не завітали. Твоя ділянка роботи — не лізти без потреби, куди не просять, а попрацювати окремо з кожним міліціонером. Особливо з кожним дільничним, ця наволоч легше знаходить спільну мову з селянами. Та й залягти в погребах та на хуторах простіше. Нехай народ стимулюють, не залякують. Пильність, мовляв, буде винагороджуватися. Ідеї є?

— Чого ж, хоч просто зараз. — Ступивши до столу, Христюк узяв брошуру, покрутив у руці, гмикнув. — Дам вказівку дільничним. Хай кожен збере в клубі народ, виступить, затаврує фашистських прихвоснів. Утім, вони в мене не всі ловкі агітатори, тож треба підсилити партійними товаришами з району. А взагалі було б добре з Києва виписати. Нехай розкажуть про все оте зло. Закличуть громаду до особливої пильності. Вони один на одного озиратимуться, Семене.

— Простенько, але смачненько. — Фомін клацнув пальцями, що означало згоду. — Працюй, капітане. Про Васю Щербаня не забувай, твоя парафія.

— Та моя, моя. А людей на все мало.

— Не бурчи, Павле, на те війна. Обходься тими силами, що маєш. У піковому випадку, звичайно, солдатами підсилимо.

— Скільки вас? — тихо запитав чоловік, намагаючись як слід розгледіти Коломійця в темряві.

Максим ухилився від прямої відповіді, обмежився коротким:

— Вистачить.

— Для чого вистачить?

— Для чого треба. Для всього. Так і будемо стояти?

— Не дарма питаю. У мене в хаті жінка спить, дітей двоє. Туди ви точно не підете. Хіба в сарай, тож мушу знати, чи місця вистачить…

— Хлопці, — сказав Дунай, враз виступивши з темряви. — І чого ви тут гарикаєтеся бозна-скільки. Ми прийшли за адресою. Сказали пароль, отримали відгук. Ти на нас чекав. Маєш знати, що робити. Правильно?

Співбесідник відмовчався, переступив з ноги на ногу.

— Тебе не має хвилювати, скільки нас є. Виконуй наказ, розмісти людей на ніч. Далі отримаєш нові інструкції. Усі повноваження маємо. Для чого воду товкти в ступі?

— Накази вже роздають. Командири прийшли, ага, начальство.

Відповідь Коломійцеві не сподобалась так само, як і загальний тон їхнього нового знайомого. Чоловік, якого звали Мироном Чепігою, був налаштований досить дивно. При тому, що контакт отримав особисто Дунай у референтурі СБ.

Про Чепігу було відомо відносно небагато. Від народження мав праву ногу коротшу за ліву, тож для військової служби непридатний. Через природне каліцтво цей молодий ще чоловік, якому не так давно виповнилося тридцять три, дуже переживав, бо вважав: ніколи не матиме родини, дівчата на такого не дивитимуться, і тривалий час жив відлюдно на хуторі, працюючи слюсарем на залізниці.

Війна змінила життя Чепіги радикально й несподівано.

Він виявився одним із тих щасливців, котрих ніколи не призвуть на військову службу. Він був, як кажуть у народі, при руках та з головою, тому довколишні жінки раптом стали звертати на інваліда увагу. Станційний слюсар Мирон швидко одружився, одразу ж пішли діти, і, що важливо, йому вдалося вберегти родину при німцях. Інвалід займався тим самим, що до війни, — слюсарював. Перед радянською владою лишився чистим, бо очевидно співпрацював з окупантами з примусу: принаймні так Чепіга сказав, коли на початку березня прихистив у себе на хуторі трьох вояків повстанської армії, які виходили з котла після розгрому й провалу великої рейдової операції. Перебувши в нього тиждень, повстанці пішли, передавши дані на завербованого в референтуру.

Для групи Коломійця хутір Мирона Чепіги був запасним варіантом.

Від самого початку тримали інший курс.

Але після короткого бою в лісі поблизу Коростишева командир вирішив поміняти маршрут. Довкола цього знову виникла суперечка з Дунаєм, але Максим притлумив її. Принаймні хотів думати, що притлумив.

Стримавшись від того, аби починати при всіх, Коломієць на привалі відкликав Дуная вбік, так далеко, аби не чули інші, і заговорив без передмов, дивлячись тому в очі й не моргаючи.

— Давай так. Я — чоловік простий і прямий. Цього не написано в паперах, які тобі хтось там склав, коли збирав про мене різні відомості для есбе. І якщо ти не зрозумів досі, повторюся, спеціально для тебе: простий я, без всяких-там реверансів та політесів.