Дунай не намагався зберігати спокій: він справді не хвилювався. Тримався так, ніби розмова стосувалась когось іншого.

— Аж надто простий часом, Східняче. Бачив таких.

— Ну-ну, розкажи, яких бачив.

Максим уже ненавидів себе за те, що почав розмову. Бо за короткий час спілкування з Дунаєм, особливо останні дні, коли доводилося постійно бути пліч-о-пліч, зробив прикре відкриття: саме цей чоловік уже фактом своєї присутності поруч здатен завести його з півоберта. Зазвичай Коломієць намагався зберігати холодну голову, і здебільшого вдавалося. Інакше давно б уже гнив десь у землі, приводів життя давало аж забагато. Війна взагалі вимагала контролю над емоціями й розважливості в прийнятті важливих рішень. Найгірше в нинішній ситуації: виводив не ворог, з яким усе ясно, а ніби свій. Той, хто має прикрити спину в потрібний момент і кого, своєю чергою, прикриватиме він сам.

Але й тут невелика біда.

Одне діло — коли кипить усередині. Й зовсім інше — коли це помітно ззовні. А Дунай, як устиг пересвідчитися Максим, належав саме до тих, від кого важко щось приховати. Тому, заводячись, Коломієць одразу відчував себе слабшим, навіть вразливішим за опонента.

— Казав уже. То ти забув. — Дунай нарисував посмішку. — Нагадаю, добре. Твоїх земляків бачив, таких самих східняків. Узимку вирушили в рейди, так само, як оце ми нині. Навіть маршрути подібні. І, кажуть, більшість зрадила. Хто бився гідно — головою наклав. Хто повернувся — вже потім, коли влітку почалася велика війна з Совітами, перебігав із піднятими руками. Потім листівки були в лісах, ти їх сам бачив. Зрадники визнавали помилки, закликали інших припинити боротьбу з народною владою й виходити, складати зброю. Когось агітація переконувала. Деякі вагалися, і таких приводили до нашої референтури.

Коломієць глибоко вдихнув, потім видихнув.

— Отже, таких ти бачив. Хай. А я, — задля переконливості він тицьнув себе пальцем у груди, — бачив таких, як ти! — Тепер палець націлився на Дуная. — Один ось тут стоїть. Для тебе і подібних усі східняки — зрадники. Не раніше, так пізніше перебіжать. Чув я вже, що ти боїшся спиною до мене повернутися.

— Ніхто тебе тут не боїться.

— Ти не знаєш страху, Дунаю. Хіба озираєшся сторожко. І не довіряєш нікому. Собі хоч віриш?

— Лише собі, — була відповідь.

— О, слава Богу! Нарешті правду почув. Візьму до уваги. Але ти, друже Дунай, теж зроби зарубку, зав’яжи вузлика, роби, як звик, справа твоя.

— Вузлика?

— Та отож. Простий я чоловік.

— Уже втретє чую.

— Так зрозумій, до чого веду. Для мене, знаєш, начальства нема. Командування є, накази виконую. Але не вважай, що тебе наді мною поставили. Поки я хорунжий, поки командир, поки веду групу й відповідаю за людей, ти — мій підлеглий. Виконуєш мої накази. Не погрожую, Боже збав, але нагадую те, про що забув ти. Я, Дунаю, начальника радянської міліції застрелив. Начальство поважаю, військова людина. Та не боюся. І не лови на слові, стріляти в тебе й прибирати з дороги, як ти вбив у свою голову, не хочу й не буду. Проте, — Максим зробив крок, тепер ставши впритул, — наступного разу в писок дістанеш. При хлопцях. Плювати, як далі в нас піде. До речі — як? Передбачені такі випадки, коли командир побився з підлеглим? А ти мій підлеглий тут, Дунаю. Окремого наказу вирізняти тебе з-поміж інших не маю. То як діятимеш? Заарештуєш чи на місці застрелиш, які маєш повноваження? Може, цидулу таємну тримаєш у підошві на подібний випадок?

Дунай мовчав. Усе, що він хотів і міг сказати, за нього говорили сірі очі, котрі, поки Коломієць говорив, трохи звузились. А Максима несло далі:

— Там, на хуторі, ти почав без мого наказу. Треба було оцінити обстановку, а вже потім виказувати себе. Або не виявляти, обійти стороною. Зупинити тебе я не міг, навіть якби дуже хотів. Забагато береш на себе, їй-богу, забагато. Через твої дії ми втратили двох вояків. Заперечиш?

— Шерех і Гонта загинули в бою, — відчеканив Дунай. — Вояки щодня гинуть. То є війна.

— Вони загинули як герої. Через твою самовпевненість і пиху. Не хочу казати нічого про дурість…

— Сказав. Я почув.

— Бажано, аби почув усе інше. Особливо про писок. Їй-богу, вдарю, щойно дозволиш наступного разу наказувати щось комусь замість мене. При живому командирі.

Тут Коломієць зовсім перестав контролювати себе.

Розбудивши вглибині себе не лише колишнього міліціонера, а й колишнього зека, цикнув зубом на блатний манер, протягнув через губу з характерними інтонаціями:

— Усьок? Молодця. Кочумай[22]. Ніхто маршрут не мінятиме без мого дозволу. А я зараз тебе вислухав, але з тобою не згоден. Йдемо, як ішли. Все.

Лишалося поплескати трохи отетерілого Дуная по плечу й розійтися, що Максим і зробив. Був свідомий: віднині між ними прірва. Чим би не завершився рейд, коли б не повернулися назад, як скоро налагодиться зв’язок із референтурою — однак Дунай цієї розмови й, головне, подібного тону не подарує. Не в його характері. Нічого, зате межу Коломієць окреслив, дистанцію вказав, ситуацію прояснив остаточно й назавжди.

Звісно, напруженість між двома «старшими» приховати від інших не вдалося. Та й Максим не надто хотів. Поводився, ніби нічого не сталося. А хто вважає — щось таки трапилось, нехай тримає висновки при собі. Щойно знялися й рушили далі, Коломієць пересвідчився: з дисципліною в його групі все гаразд. А під час руху взагалі не до балачок.

До хутора дісталися під вечір наступного дня, і зараз, говорячи з Чепігою та водночас намагаючись оцінити обстановку, Максим дійшов висновку: їхній появі тут не надто раді. Й справа навіть не в самому Чепізі, в якого жінка й діти. Як правдивий східняк, нехай навіть рідна Полтавщина географічно лежить не на сході України, він тонше, ніж більшість побратимів, розумів тутешні звичаї й відчував місцеві настрої. Вони характерні не лише для окремого району Київщини, а загалом для всієї місцевості, де радянська влада встигла закріпитися раніше, ніж по той бік Збруча. Й, відповідно, раніше й рясно вмити все довкола кров’ю.

Тут хотіли миру.

Чимшвидше він настане — тим краще.

За будь-яких умов. Адже тут навчилися пристосовуватися. Максим знав це, бо свого часу пристосувався сам, не надто переймаючись цим. Він просто визнав владу. Не зовсім своєю, але все ж владою, на яку слід зважати, подобається вона чи ні. Тепер він уже так не думав, протягом минулого року, проведеного у волинських лісах, радикально змінивши погляди.

Проте, як казала колись його шкільна вчителька, свою голову нікому не переставиш, а все горе — в головах.

Змірявши Мирона поглядом із голови до п’ят, Коломієць мовив, обравши тон, який одразу відсікає бажання сперечатися чи просто гарикатися:

— Наказ ти вже одного разу отримав, Чепіго. Не бійся, ніхто тебе не мобілізує просто зараз. Роби те, що маєш робити. Розмісти людей на ніч, нагодуй. Хай там як, але зостанемося тут до завтра.

— Чим нагодую? — визвірився господар. — У дітей заберу? Ич, розумецький. У мене, аби знав, наші партизани нічого не брали.

— Хто у тебе наші партизани? — виступив наперед Дунай.

Максим жестом зупинив його.

— Спокійно. Він обмовився. А може, не обмовився, але тут так називають — наші. Усі, хто не німці, — то свої, зрозумів?

— Ні, — відчеканив Дунай. — Здається, ти теж. У нас різне розуміння.

Миронові очі сторожко забігали від одного незваного гостя до іншого. Відчувши в Максимові якого не якого, а заступника, він смикнув його за рукав, заговорив швидко, зачастив:

— Слухайте, все не так… Я нічого, хлопці, нічого… Ваші навесні були, пішли, більше не приходили. Тепер знову, мов сніг на голову. Тоді заховав, бо… Не знаю… Допоміг, тепер сам боюся. Трушуся, мов листок на осиці… Не за себе, мені воно… Жінка, діти, мусите зважати… Скільки війна йде, стільки за них боюся. Меншому рочок ось тільки, старшій третій пішов… Дівчинка… Валя… А синок — Ілько, Ілля, Ілюша…