А ще не помічений раніше кураж.

— Досі не розумію, чого вас до мене занесло. Маю право знати.

— Маєш, — погодився Коломієць. — Тут нас ніхто не шукатиме. Найперше — дільничний.

— Може, й так. Хитро, хоча й нічого особливого. У книжках багато разів такий хід описаний.

— Гордієнко книжок не читає.

— І то так. Але він не дурний.

— Сьогодні ми це вже чули. Але цими днями роботи, сама ж писала, йому вистачає. Обшукувати твою хату навряд чи буде.

— Він без того приходить лише спати. Хто собі зараз дозволяє цілими днями сидіти в хаті?

— Тим більше. Бач, як вдало ми прийшли.

— Надовго, дозвольте спитати?

— Кілька днів. Може — три, не більше. Нам треба завершити одну справу. Потім підемо звідси чимдалі, хай би як усе не повернулося.

Майя підсіла до них ближче. Тепер збоку виглядало: за столом зібралася трійця змовників, щось замишляють, мають спільні плани.

— А докладніше?

Максим і Чуб обмінялися поглядами.

— Добре, скажу. Зараз у Макарівському НКДБ — троє наших братів, нині вночі взяли Дуная…

— Він один, — перервала Майя.

— Що?

— Гордієнко бовкнув — двоє, котрих схопили раніше, здохли. Даруйте, він саме так сказав.

Чуб перехрестився.

— Спочивайте з миром. Земля пухом.

Максим підвівся, постояв з хвилину, шануючи пам’ять, знову сів, зосередився.

— Отже, один. Дунай. Але це нічого не міняє.

— Що повинно змінитися?

— Кажу ж — нічого. Фомін, так капітана звуть? — Майя кивнула. — Нема правила, щоб такого затриманого дозволили лишити на відкуп начальнику якогось нещасного районного відділу. Це міліції стосується, НКВС — тим більше, — зараз Коломієць повторював те, що кілька годин тому говорив Чубові. — У Фоміна, підозрюю, часу нема, навіть одного дня. Мусить передати його далі, вище. У нашому випадку — доставити в Київ. Так чи інакше повинен це зробити, досягне з Дунаєм успіху чи розіб’є об нього лоба.

— Розіб’є лоба, — прогудів булавний.

— Я теж так думаю. З другом Дунаєм сам не міг впоратися, — вперше за весь час Коломієць посміхнувся. — Не тішу себе ілюзіями, його там рватимуть на шматки. Якщо сам не помре під тортурами — лишать живим.

— Напівживим.

— Живим, Чубе. Так чи інакше, його краще не вбивати тут. Якщо Фомін не розколе полоненого, але й не вбереже, матиме блідий вигляд. Вище керівництво намне чуприну, ще й може розжалувати, опустити до старшого лейтенанта. Дунай і йому подібні для НКВС зараз дорівнюють німецьким агентам у тилу. А це серйозно, бо він не одинокий, треба полювати на інші подібні групи. Є перспектива розкрити масштабну операцію. Значить, Дуная наказано берегти. Хто не впорається — тому не позаздриш. До того ж навіть факт затримання живого бандерівця для Фоміна вже особистий успіх, значне досягнення. Не розколе його — нічого, подяку заробить щонайменше. Принаймні так усе влаштовано, так працює.

— Тобі, мабуть, видніше, — кивнула Майя. — До чого ведеш?

— Завдання шукати залишки нашої групи, тобто нас, твій дільничний…

— Не мій!

— Гаразд…

— Дільничний Гордієнко дістав такий наказ учора по обіді. Похвалився мені, що дуже важлива тепер персона. Має на все про все день сьогоднішній і, думаю, ще завтрашній. Фоміну вигідно рапортувати в Київ: робота ведеться. Хоч насправді тут більше імітації, він просто не хоче віддавати отак бойовий трофей. А ми доведемо Фоміну: нас багато, не всіх половив. Хай крутиться, мов той лящ на сковорідці.

Слухаючи її, Коломієць запалювався. Очі азартно блищали. Його настрій передався не лише Чубові, а й Зозулі. Коли вона завершила, далі заговорив він — упевнено, ніби сам був незримо присутній у кабінеті Фоміна й чув, як той приймає рішення й віддає накази.

— Тобто, найближчими днями тут буде чорним чорно від різного совіцького військового та партійного начальства? Бач, складається! Я раніше перевірив по карті. Можу показати. Та ти ж сама, мабуть, знаєш — з Києва до Макарова тепер одна дорога. Вона виведе від головної траси, там уже рух не надто жвавий. Тут шлях не основний, стратегічного значення не має. І, що дуже важливо, чималий відрізок веде через ліс, ніяк не оминеш. Збройний напад посеред лісу за якихось півсотні кілометрів від столиці — не те, що сподобається Фоміну та його керівництву. Вони змушені будуть рапортувати про інцидент далі, в Москву. І там теж будуть не в захваті. Ми ж виконуємо отримане завдання. Відділ переходить до активних дій. Нас почують, до нас потягнуться. Ось так.

Майя схилила голову до лівого плеча, ставши схожою на дівчачу ляльку, якій капризна власниця скрутила шию.

— Права я. У вас обох справді нема розуму. Скажи, Максиме, що це — фантазія, так не може бути.

— Може. Мусить. Тому буде.

Коломієць вирішив не пояснювати їй, чому готовий діяти, чим би не загрожувало.

— Отак просто засядете в лісі, нападете на автоколону?

— Хто сказав — просто? Не просто. Та ми це зробимо.

Він говорив серйозно, Чуб ствердно кивнув, Майя оцінила й відчула — дедалі більше проймається повагою до незнайомців, ще зовсім недавно — страшних озброєних мужчин. Ледь не зірвалося: два роки під німцями чекала, що отак, пізно, постукають і прийдуть наші партизани.

Хоча…

Хто сказав, що ці двоє — зовсім чужі.

— До того часу я мушу вас заховати.

— Можеш вигнати, як боїшся. Зрозуміємо.

— Кого боятися? Тепер у хаті двоє таких захисників. Кажу ж, Гордієнко прийшов, поїв, поспав і пішов.

— Вирішили. Але є ще одне. Чи до тебе, чи зможеш помогти…

— Не знаєш, Максиме, спитай.

— Ти бач, уже освоїлася дівка! — реготнув Чуб.

Коломієць пропустив це повз увагу.

— Про Щербаня чула щось?

Справді, несподівано.

— Про нього тут усі чули. Місцевий. Ти до нього щось маєш?

— Познайомились днями. Знайти б його. Тим більше — місцевий.

— Чому я повинна знати, як знайти бандита?

— Нічого ти не повинна. Бач, тому й сумнівався.

— Дарма.

— Тобто?

Очі Майї переможно зблиснули. Чи не вперше за останні дні вона відчула — від неї справді щось та й залежить.

— На базарі в Макарові є така тітка Павла. Її всі знають. Ну, не аж так усі — багато хто. Я сиділа з нею… А, пусте, — відмахнулася. — Тітка Павла напевне може звести з кимось, хто приведе до Щербаня. Або підкаже, кого треба шукати. Так мені здалося. Навряд чи дуже помиляюся.

Коломієць і Чуб знову перезирнулися.

— Тітка Павла, кажеш?

— Так її називають.

— Мені потрібен цивільний одяг, — сказав Коломієць.

Кров.

Фомін не гидував, і це не набута риса. Він знав таких, котрі приходили в каральні органи, начитавшись книжок і надивившись фільмів про мужніх чекістів із полум’яними очима. Побачивши бруд реалій, крутили носом. А коли розуміли — нічого не зробиш, треба все приймати, інакше самого спишуть за невідповідність, усе ж намагалися, скільки можна, вдавати з себе чистюль, не закалятися. Усе одно потім звикали, та Фомін таких не любив, навіть дивився косо й підозріло. Не ходив він і на фільми на кшталт «Помилки інженера Кочина», нотаток товариша Шейніна[28] теж не читав, хоч для загального ознайомлення перегорнув.

Любив комедії, міг передивлятися багато разів, щиро вважав їх справжніми — тут ніхто нікого не дурить. Впала людина — сміх, отримала чимось важким по голові — регіт. Взагалі чудовий жанр: можна бити людину, скільки завгодно, це вітається, ще й оплески в залі — давай, ще раз, так його…

Тож до крові звик одразу. Не розбивши шкаралупу, яйце не з’їси. Та й горіх треба лущити. Йому зазвичай траплялися міцні горішки. Цей полонений — не виняток.

При ньому були документи, але Фомін на них не зважав. Усе одно фальшивка. Така сама, як в інших; тож долучив їх до колекції в сейфі, потім треба розібратися, де їх клепають. Адже бланки справжні, потягни за ниточку — приведуть до виробника, де б той не ховався. Війна, бардак кругом, фронт — не виняток, там взагалі сам чорт ногу зламає. Але державна безпека й військова контррозвідка працювали чітко, як усякий налагоджений точний механізм. Помилитися можна командирам на передовій, щось не узгодили, десь не домовились, чогось не врахували — нехай, солдати виконають будь-який наказ. У тилу помилка коштує значно дорожче, тож про бездоганну й оперативну роботу відповідні відомства дбають. Тому вирахують підпільні друкарні, взяти слід — справа часу.