— Повстанчу армію від початку свого створення націлили на здобуття зброї в бою, — сказав він. — Усім відомо, що у нас нема забезпечення як такого. Кожен відділ має забезпечити себе сам.

— Нема заперечень, — вступив Бондар. — Та щойно я почув про бій. Де ж здобувати зброю, якщо бойова тактика вже не є прийнятною для високого керівництва?

— Наразі бойові зіткнення — самогубна тактика, — полковник говорив рівним голосом, і тепер він звучав твердо. — Так, окремі частини переходять до партизанки. Іншим пропонується розформуватися і, як тут слушно говорили, влитися в совіцьку систему, аби з часом бути готовими перейти до активних дій та зруйнувати її зсередини. Прошу не забувати: минулого року, з початком нашої боротьби, те саме спрацювало. За німаків ми мали купу своїх людей у керівних органах окупанта на місцях, особливо по селах. Службовці допоміжної поліції отримували зброю та владу. Завдяки цьому в певний момент змогли швидко організуватись і взяти під свій контроль чималу територію. Чому зараз маєте упередження?

Гомін не витримав — підвівся, спираючись на саморобний костур, ніби так його могли краще бачити.

— Бо Совіти, друже полковнику, то не німаки. Здолати комуністів значно складніше, ніж навіть ляхів, котрі поводяться тут, мов на своїй землі. Звичними методами й засобами тут не взяти. Переграти червоних не вдасться, бо вони не мають жодних страхів. А якщо мають, діють миттєво: знищують, випалюють довкола себе те, чого бояться і що їм може загрожувати. Їм заввиграшки пустити на нас танковий корпус і водночас кидати бомби з літаків. Хай навіть ті бомби влучать у їхні ж танки — війна все перемеле. То — люди війни, друже Кобзарю. Для Совітів вона завершиться лише за однієї умови: коли нікого, крім них, довкола не лишиться.

— Так, вони вже заселяють наші терени своєю, інакшою людністю, — додав Бондар. — Добре є, коли сюди переміщають українців з того боку Збруча. Вони переважно обдурені чи ображені Совітами. Тож переагітувати їх, схилити на наш бік буває простіше.

— Не всіх, — озвався Вихор. — І серед них багато московських агентів. Свідомо йдуть на вербування, потім чинять провокації. Забув, як сталося з відділом Ведмедя?

У липні хорунжий Ведмідь прийняв до свої лав двох міліціонерів. Референтура пропаганди подала це як власний успіх. Навіть друкувалися листівки з закликом брати приклад зі східних українців, котрі зробили правильний вибір. Але вже за місяць, у середині серпня, більшість вояків з боївки піддалися тонкій, дуже грамотній обробці тих, кого вважали своїми. І на хвилі втоми не так від бойових дій, як від постійних поразок, одного дня збунтувалися й поставили Ведмедя перед фактом: досить, виходять з лісу, обіцяна амністія. Сам командир спершу спробував відмовити, потім не витримав, схопився за зброю. Один із провокаторів встиг стрельнути раніше. Розправа над хорунжим дала несподіваний ефект: агента визнали за нового командира, провокатори вивели повстанський відділ з лісу, вояки склали зброю під об’єктивами аж двох фотоапаратів. Уже наступного дня радянська пропаганда за допомогою наочної агітації продемонструвала перемогу НКВС, газети й листівки поширювалися округом в небаченій раніше кількості, а СБ отримала зайвий привід уважніше придивитися до вихідців зі Сходу.

— Завжди так не є, — парирував Бондар.

— Вважати треба, тут Вихор правий, — зауважив Кобзар. — Та правда є і в тому, що на східних теренах антисовіцькі настрої зростають. Не так скоро, як нам би хотілося. Проте досить, аби поволі готувати ґрунт для нового повстання.

Командири перезирнулися, зрозумівши: щойно представник референтури сказав те, заради чого їх скликали. Прозвучало буденно, ніби справа вже робилася, але на короткий час призупинилася через обставини непереборної сили. Вихор обсмикнув френч, прокашлявся в кулак.

— Маємо рішення Головної Ради?[19]

— Так, — коротко відповів Кобзар.

— Зимова кампанія нічого не навчила? — випалив Гомін, не задумуючись, якою буде реакція на свідоме порушення субординації.

— Чого ж, навчила, — на диво спокійно відповів полковник. — Ти ж на своїй шкурі відчув, друже Гомін, як воно: воювати, коли нема підготованих баз. Коли проти тебе агітують місцеве населення. Коли в людській пам’яті ще свіжі бойові дії, а їм так хочеться нарешті відчути себе в тилу й налагоджувати якось життя. — Він витримав коротку паузу. — Ще коли твоїм людям дихають у потилицю добре взуті та озброєні автоматники. А ти й твої хлопці у драних чоботях торуєте шлях посеред заваленого снігом поля. Ворог іде протоптаним вами шляхом, ваші сліди видно далеко, і бракує набоїв, аби дати бій, а не бути розстріляним упритул. Помилки враховано, товариство. На неминучу загибель нікого не посилатимуть. Хоча й спокійної прогулянки по совіцькому тилу не обіцяють.

— Минулого разу великий рейд на Схід готували такі самі мудрі голови, — нагадав Вихор. — Нині не маємо права кинути людей туди знову.

— Ще раз повторю для тебе особисто: помилки враховано, — Кобзар трохи підніс голос. — Прошу зважати на накази командування. Інакше дійдемо до того, що кожен підрозділ діятиме сам по собі, як вважає за потрібне. Почнеться анархія, а москалям лиш того й треба.

— Розбрід уже починається, друже полковнику, — зауважив Гомін. — Служба безпеки тут усіх скоріше розлякає.

— Та де, настрашиш тебе, — гмикнув Кобзар. — Гаразд, до справ. Нині є розпорядження: формувати малі бойові групи. Відділи з десяти-дванадцяти осіб, летючі та добре обізнані з місцевими звичаями. Бо мали минулого разу цю проблему: топографічні карти при собі були, а як підійти до тамтого населення, не розумів майже ніхто. Навіть зазнали втрат: ті східняки, котрі вже перейшли до нас із Червоної армії, потім стали складати зброю й масово повертатися назад. Лишалися, бо відчули: нема комунікації між теренами, ґрунт під ногами гойднувся. Впевненість втратили в тому, що чинять правильно. Коли нема мотивації — то є перші зрадницькі дзвіночки.

Слухаючи це, Гомін уже не міг сидіти. Допомагаючи собі саморобним костуром, він підвівся, виступив наперед, навіть загородивши трохи Бондаря, відповів на німе запитання полковника.

— Так, але трошки не так. Не всі східняки зрадили й перебігли. Ми не можемо кидатися надійними людьми лише на тій підставі, що нашій Службі безпеки дані необмежені каральні повноваження.

— Це на часі, друже Гомін.

— То прошу дуже! — Поручик уже не міг зупинитися, посунув на Кобзаря. — Треба пояснювати людям про потреби цього часу! Хай потерплять, доки кожного перевірить СБ! І все, що лишиться від перевірки, може надалі виконувати нові завдання головного штабу! Чотовий Східняк, один з найліпших моїх командирів, уже кілька днів у лабетах! Що маю робити? Пояснювати тим, хто бачив його в боях, з ким він ходив на смерть, — провина в походженні? Бачте, не там і не тоді народився чоловік! Не там служив, не ті думки виношує в голові! Та стрільці вже…

— Доста! — несподівано грубо й гучно вигукнув Кобзар і, щойно поручик замовк, підкорившись наказу старшого, повторив уже звичним, рівним голосом: — Досить, друже Гомін. Кожним окремим чотовим, самі мусите розуміти, я не маю цікавитися й перейматися. Та про вашого Східняка начуваний. Знаю і про те, де він зараз. Розкажеш — послухаю. Бо такі, як він, військову референтуру нині цікавлять найперше, — замовк на коротко, додав: — Так само на часі, друже Гомін.

Кайданки зняли, щойно Коломієць, нагнувшись, переступив поріг бункера.

Йому не пояснили, куди ведуть — забагато честі. Весь час, поки тримали в темному льосі, допитували тут же і взагалі нічого не пояснювали. Перші дні хоча б вели якусь подобу розмови, намагаючись загнати на слизьке. Потім навіть крутити припинили: вимагали признатися в зраді, били, відливали водою, знову вимагали. Порівняти Максимові не було з чим: як катують у НКВС, знав, але на собі не відчув жодного разу. Хоча стало розуму не порівнювати, навіть намагався спочатку апелювати до здорового глузду своїх слідчих. Їх було двоє, лиць у напівтемряві своєї тюрми не розрізняв, і вони не гралися в доброго та поганого: обоє були лихими, навіть лютували однаково. Щоправда, коли почали застосовувати фізичні методи, час для Коломійця зупинився. Припинили так само раптово, навіть лишили в спокої на трохи, і, відлежавшись у вогкій темряві, зміг прокрутити попередні дні в голові. Аби перевірити себе, поцікавився у вартового, який приніс хліба з водою, й переконався: похибка не аж така велика. Припустив — його торбили не більше двох діб. Виявилося — трохи більше однієї, з короткими перервами.