Він — той командир, котрий втратив своїх людей менш ніж за добу після того, як привів їх на місце. Двох втратили раніше, через самовпевненість Дуная. Боївки нема, бо сам хорунжий чогось не передбачив, не продумав, не прорахував.
Так він вважав. Сидів у заростях, вдивлявся в темряву, картав себе.
Жодних інших думок не зринало.
Ні, була ще одна, яку прогнав.
Соромно, прощення йому нема. Проте стрілятися не збирається, не дочекаєтесь. Хай там як, ще повоюємо.
Максим уже мав у цій окрузі особисті рахунки, за якими хтось так чи інакше заплатить.
Вологий вечір поволі перетік у місячну ніч. Вони йшли, роблячи коло за колом, та все ж наближалися до небезпечного місця. Підібралися з північної сторони, попереду замаячило поле. Обережно ступивши вперед, намірившись підійти до краю й зачаїтися там, аби все роздивитися та оцінити обстановку, Коломієць раптом завмер. Чутливе вухо вловило з лівого боку рух, котрий не відчула б людина без партизанського досвіду.
Може, здалося. Ліс часом видає дивні…
Звук повторився.
Максим, уже впевнений: мишоловка стоїть, і зараз затраскуються «дверцята», розвернувся всім корпусом, виставляючи автомат перед собою.
Дунай теж відчув небезпеку, сахнувся вбік, під прикриття найближчого широкого стовбура. Аби відрізати обом шляхи до відступу, з відчаєм фаталіста показати — готові прийняти останній бій, він голосно вигукнув:
— Стій! Стріляю!
Та у відповідь почулося:
— То я, друже Дунай!
Наступної миті до них, накульгуючи, вийшов Чуб, і Максим не стримався — відкинув автомат, підбіг, згріб велетня в обійми. Булавний застогнав, Коломієць пустив, зробив крок назад.
— Що?
— Плече. Зачепило. Наскрізь, не тримаються в мені кулі. Не придумали кулі на Чуба.
— Інші? — запитав Дунай, і обоє знали відповідь.
— Нема. Сам тут заховався. Добу собі дав, аби когось із вас дочекатися.
— Потім?
— То Бог святий знає.
Знизавши міцними плечима, Чуб знову поморщився.
— Сильно?
— Терплю. То дурне. Хлопців загубили.
Чуб опустився на вологий килим із багряного листя, притулився спиною до дерева. Максим присів навпроти, Дунай лишився на ногах, запитав:
— Коли?
— Як ви пішли, десь годину по тому. Хорт вартував, він і побачив. Та москалі не дуже й ховалися. Розтягнулися ланцюгом, йшли он з тамтого боку, — кивнув перед собою Чуб. — Знали, кого і де шукати, я одразу змикитив.
— Зрада.
— Та отож. Готувалися добре, обклали хутір з усіх боків. Ми зайняли кругову. Мирон першим упав, за ним — Хорт, того гранатами закидали. Та справу добру зробили, під їхнім вогнем ми з Коржем промацали, де є щілина. Рвонули. Корж не добіг, я повернувся, тягнув його — самого зачепило. Довелося кинути.
— Живого? — насупився Дунай.
Щось у короткому питанні змусило Коломійця здригнутися. Він випростався, аби стати врівень з ним. Чуб лишився сидіти, дивився на Дуная знизу.
— Хочеш почути? Слухай. Того ніхто не знає, друже Дунай. Москалів лізло звідусіль, мов тих тарганів. Корж стогнав, я бачив його кров, з рота текла. Пінилася, друже Дунай. Тільки він усе одно правив: лиши, тікай, відходь. Мусив його застрелити, чи як скажеш?
— Ти залишив живого побратима на полі бою, — повторив Дунай, знову ставши собою, таким, яким Коломієць уже звик його бачити.
Не знати чому, нагадав про себе уламок зуба: заболіло, коли Максим, ковтнувши слину й машинально ворухнувши при цьому язиком, випадково зачепив його.
— Припини, — промовив він. — Припини негайно, Дунаю. Ти бачив мертвими Товкача й Тура? Кілька годин тому, теж під час бою, ти не думав про них. А вони прикривали тебе, мене. Гарантуєш, що обох убито? Впевнений, що жоден не потрапив у полон живим? Кого і в чому ти виниш зараз? Тут троє, один поранений, і двоє з нас — зрадники, боягузи, отже — твої вороги?
Поки говорив, Чуб, крекчучи, теж підвівся.
— Спиніть це. Як сталося — так сталося. Війна, хлопців не вернеш. Маєш до мене звинувачення, друже Дунай? То добре. Хай ми повернемося назад. І тоді тягай мене по своїх референтурах, хай мене питають, я маю відповідь на все. Поки треба вирішити, як діяти далі.
— Думка мудра, — погодився Максим. — Ти, Дунаю, або довіряєш тим, із ким лишився, або…
— Доста! — перервав той, помовчав, повторив уже тихіше: — Буде. Чуб правий. Я все бачу, побачене й почуте мотаю на вус. Ми маємо або повернутися з поразкою, доповівши командуванню про тотальну зраду на цих теренах. Або лишитися й вивчити обстановку детально. Знайти дяка, Микиту. Налагодити нарешті зв’язок. Дізнатися про долю наших братів. Я маю бути певен, що жоден не потрапив у полон.
— А як хто потрапив?
— Ми нічого не знаємо, Східняче.
Давши зрозуміти — розмову скінчено, Дунай відступив, прихилився плечем до стовбура.
Коломієць міг і хотів йому відповісти.
Та зараз — не час і не місце. Він не збирався знову заходити з Дунаєм у те саме коло суперечок й відвертих сварок. Людина, котра починає подібні розмови в ситуації, зовсім для того неприйнятній, коли треба радитися й шукати найправильніше рішення, навряд чи зрозуміє хоч один з його доводів.
— Тепер у нас поранений. Ми не можемо лишитися цієї ночі в лісі. Треба роздобути хоч якихось медикаментів, — сказав, ніби починаючи все з чистого аркуша.
— Не думайте про мене.
— А про кого мені думати, Чубе? Я втратив за день майже всіх людей. Тепер кожен з вас на вагу золота. Знайдемо найближче село. Сам зайду в першу-ліпшу хату. Побачимо, чим удасться розжитися. Якщо люди там непевні — одразу ж відходимо в ліс, чимдалі.
— Ти керуєш, — знизав плечима Чуб.
— Карту.
Здоровою рукою булавний витягнув із-за халяви складений вузьким прямокутником папір.
— Присвіти.
Поки Максим розгортав, підніс запальничку, став біля командира, глянув. З другого боку підступив Дунай.
Найближчий населений пункт, позначений тут — село Королівка.
Від того місця, де вони зараз, — праворуч три кілометри, там урочище. Звідти тече річка, триматися берега, йти за течією — не минеш.
Нехай буде Королівка.
Частина третя. Зозуля
(13—14 жовтня 1944 року)
Для проведення відновлювальних робіт на зруйнованих окупантами будівлях військ НКВС в м. Києві вкрай необхідні робоча сила й транспорт. Проте використовувати для цього рядовий склад оперативних частин НКВС неприйнятно через те, що цей особовий склад повністю завантажений несенням служб з охорони урядових будівель, революційного порядку і бойової діяльності по ліквідації бандитизму в області.
З доповідної записки начальника військ НКВС Українського округу генерал-майора М. Марченкова — секретареві ЦК КП(б)У Д. Коротченку, червень 1944 р.
Москалі — вони зараз є найбільшими патріотами сов. родіни. Чи будуть з нами битися — не знаю. Найпевніше, що ні, бо багато мороки мають із німцями, а нас лишають на «потому». Це також залежить від того, чи битимемо ми їх.
Із повідомлення повстанського підпілля, 1944 рік
1. Макарів, Київщина, районний відділ НКВС
Голова йшла обертом.
Або він, Фомін, на своєму місці комусь заважає, або хтось за звичкою вирішив вислужитися. Інакше капітан не сприймав розмову з Києвом.
Стрілянину на ввіреній йому території замовчати не вийде, хоч на залізниці воюють, хоч у лісах, по селах та на хуторах. Фомін не збирався нічого приховувати. Навпаки, завжди діяв відкрито, чим часто працював на випередження. Ніхто не міг закинути йому спроби уникнути особистої відповідальності, перекласти її на інших, відвести від себе удар. Тому про надзвичайну подію доповів негайно, спершу — телефоном, потім склав і відправив «блискавку». Розумів — лиш початок, відписуватися доведеться довго, по шапці ще не раз дістане.