Тепер це нагадувало переговори.

Поки мислив уголос, обоє опустили зброю.

Щербань і його люди під виглядом постачальників із підробленими документами приїхали отримати продукти. Нічого нового й надзвичайного. Інтенданти отримують такі відрядження щодня, а злочинці працюють під військових дуже часто. Ще півтора року тому, в таборі за Уралом, засуджений Коломієць наслухався подібних історій. Війна породжувала нові види злочинів, та й не такі вони вже нові… Сьогодні явно не їхній день, бо кузов порожній. Це означало лише одне: спершу все йшло, мов по маслу, та в останній момент бандити на чомусь прокололися. Не встигли завантажити нічого, довелося починати стрілянину й прориватися з боєм.

Збіг обставин, справді щасливий для Коломійця і його групи.

Та й де там щасливий: ще двоє лягло. І найгірше — Максим не певен в загибелі Тура й Товкача. Або один з них, або обоє можуть бути поранені, тяжко — але живі, в полоні. Потім, коли скінчив він, своє додав Щербань. Бандитського ватажка дуже здивувало, коли в нього на очах відразу після того, як почалася стрілянина, один із солдатів не знати з якого переляку кинувся до станційної будівлі й жбурнув гранату у вікно. А потім разом з іншим, котрий хтозна-звідки вигулькнув, став відстрілюватися від солдатів, мимоволі підтримавши вогнем прорив бандитів.

— Так карти лише раз у житті лягають, — завершив Щербань, додавши тону філософських ноток. — Про мене ти зараз усе зрубав. А я не знаю, кого з пекла вивіз.

— Сам щойно мусором назвав.

— Це ще нічого не значить. Ти по життю такий. І в тебе з краснопйорими контри. Форма наша в обох. Ще двоє на станції, з гранатами… — Він стишив голос. — Диверсанти? З того боку, німецькі? Нам тут на території СМЕРШ не в жилу. Може, вас зараз краще замочити й підкинути на видне місце, аби тут не почалася військова операція?

На ці слова бандити дружно скинули автомати.

Дунай вловив намір — уже стояв на рівних, поставивши ноги на ширину плечей, ніби збирався відштовхнутися від землі. Дуло підібраного в кабіні пістолета дивилося на Щербаня, в голову, палець ліг на спуск.

— Спробуй, — мовив Коломієць.

— Та бачу, — на знак миролюбності Щербань поставив свій пістолет на запобіжник, демонстративно вклав у кобуру, після чого його люди опустили зброю.

Дунай не збирався.

Білки очей войовничо блищали.

Аж тепер Максим звернув увагу, як швидко ліс занурився в ранні вологі жовтневі сутінки.

— Добре. — Щербань ступив крок назад. — Мені до вас нема діла. У мене свого клопоту, бач, повно. Чорт знає, кого вже шукають, тебе чи мене.

— Обох.

— Ага. Тільки тепер не ясно, чи зв’яжуть нас із тобою після сьогоднішнього. Розділять — добре, поруч із тобою земля горить, лейтенанте. Моя стаття, в разі чого, не зрада батьківщини. Закони воєнного часу хоч як вимагають ставити мене до стінки на місці. Але хай краще за своє, ніж за твоє.

— Ти знаєш, яке воно — моє?

— Знати не хочу. Ви з оцим вусатим, — кивок на Дуная, — не фраєра, ясно. Значить, розходимося звідси краями й більше не зустрічаємося. Наступного разу, лейтенанте, хоч як тебе валитиму. Хіба…

— Хіба?

— Йдемо звідси разом. У мене втрати, твоїх поклали. Тримаємося разом, погуляємо до холодів. Однак краснопузих скубти, тобі не один хрін з ким?

— До холодів, значить. Потім куди?

— На всі чотири боки. Звідси — хоч за Урал. Там нашому брату загубитися легше.

— Ну, то вашому. В мене тут нема ні братів, ні інших родичів.

— Знав, що так скажеш. Моє діло — руку простягнути. Твоє — прийняти чи відмовитися. Коли так, прощавайте. Йдіть, стріляти не буду, слово даю.

— Твоє слово чогось варте?

— Валяй, перевіряй.

На знак того, що втратив до розмови щонайменший інтерес, Щербань повернувся до Дуная спиною. Той глянув на Максима, опустив зброю.

Бандити вже знали, що треба робити. Один, як уже розгледів Коломієць, високий та рябий чоловік, чий точний вік заважали визначити віспяні рівчачки на лиці, пхав у бензобак брудну шмату. Другий, вилицюватий, з азійськими рисами, ладнав запальничку. Мить — ганчірка спалахнула. Обоє відступили, Коломієць із Дунаєм теж відійшли на безпечну відстань.

Завмерли.

Очікування вибуху раптом об’єднало їх, зробило якщо не однодумцями, то спільниками, змовниками, навіть заколотниками.

Сідало сонце.

Каркнула ворона, їй відповіла інша. Чорні птахи кружляли над верхівками сосон.

Вибух.

П’ятеро ще якийсь час стояли, заворожено дивлячись на вогонь.

Потім Щербань, не зронивши пари з вуст, пішов геть. Його люди рушили за ватажком, жоден не озирнувся.

Дочекавшись, поки трійця розчиниться в сутінковому лісі, Дунай процідив:

— Це зрада.

— Чепіга? Так, зрада, — легко погодився Коломієць. — І не перша, яку ми тут побачимо. Групи, подібні до нашої, можуть мати такі самі контакти. Треба попередити, хоча… Не ясно як. І це нічого не змінить.

— Думати не годний, Східняче.

— Ти про що? Чепіга куцоногий нас здав — я знову винен? Чи взагалі всі східняки — зрадники, твоя теорія підтвердилася?

— Він послав нас на ті хутори.

Наче обухом по тімені.

Лиш тепер до Максима дійшло, про що говорить Дунай.

Ніч видалася світлою, ніби хтось невидимий змілосердився над ними й жбурнув у небо жменю зірок.

Орієнтувалися по них — справа звична. Вертатися на хутори не можна, Дунай категорично заявив це одразу ж, і Коломієць погодився. Чепіга зрадив, туди вже послали «червонопогонників», сили нерівні, але хлопці прийняли бій, так просто не далися. Чи вижив хто — не ясно.

Усе це Максим прогнозував і без Дуная. Той мав ще одну адресу, запасний контакт. Остап Ревуцький, колишній вояк армії УНР, прихований петлюрівець, нині — дяк-автокефал. Мусив бути священик, його залучили ще взимку сорок третього. Готуючи цей рейд, Служба безпеки ще раніше дала завдання тутешньому оунівському підпіллю дізнатися, чи дійсний нині зв’язок, через певний час отримали відповідь: у серпні святого отця арештували, та лишився дяк — жив окремо, на хуторі, тому не потрапив у поле зору. Дунай тримав контакт про запас, бо на Чепігу надій було більше: саме через те, що навесні прихистив вояків.

— Проти ночі туди не підемо, — відрізав Коломієць. — Перечекаємо в лісі. Після сьогоднішнього всі довколишні села візьмуть на олівець, тільки й чекатимуть, де ми проявимось. За добу пильність ослабне.

Дунай промовчав — надто втомився за сьогодні, аби сперечатися. Тим більше, Максимова пропозиція збігалася з його думкою й висновками.

Він не врахував одного: Коломієць погодився, що не треба рухатися до хуторів, але навіть після року служби в УПА не готовий цього прийняти. Лишити своїх, не переконатися на власні очі, що сталося, не дізнатися, чи вдалося комусь уціліти, — Максим не збирався з цим жити й отак просто йти геть.

Дунай не погодився.

Коломієць пояснив — ближче, ніж на кілометр, до небезпечного місця не підійдуть. Не збирався казати, що має намір лишити товариша в тилу, а сам хоче пройти тихо й непомітно, переконатися, чи справді є засідка. Аж тоді вирішувати далі.

Дунай буркнув щось собі під ніс, однак не заперечував, якщо Східняк бере всю відповідальність на себе.

Поки йшли, Максим усе крутив у голові: чому Чепіга тягнув.

Зрадив він давно. Весь цей час чекав гостей, давши знати в НКВС найпізніше вранці наступного дня після того, як від нього пішли. Тобто — нині. Лишити всіх у себе, аби здати відразу, не ризикнув. Одного, двох, трьох — нехай. Цілий військовий підрозділ, хай невеличкий, махом не захопиш. Почнеться війна, на його хуторі, поруч — жінка й діти, яке не є, але хазяйство.

Припустімо, тут ясно. Чепіга зберіг себе, відправляючи небезпечних гостей чимдалі.

Чому, коли так, військових не нацькували на них відразу?

Відповіді Коломієць не знаходив. Обговорювати це з Дунаєм наміру не мав. Ілюзіями себе, однак, не тішив.