— Вони розійшлися в різні боки. Вам ліворуч — нам праворуч.

— Не так буквально, але є. Де барліг у Щербаня, міліцію повинно цікавити більше, ніж мене. Хоч і робимо ніби одне діло. Але точно не там, де провели позаминулу ніч ті двоє, що вирвалися від нас позавчора на станції. На одязі захопленого бандита нема слідів недавнього нічлігу в лісі. Він у лісі був, з лісу вийшов, тільки не спав там. Тобто, — знову виправився Фомін, намагаючись пояснити хід думок якнайкраще. — Спав, але перед тим мав можливість десь помитися. Зокрема, волосся на голові мили, каже лікар, не так давно. Хто миється в лісі?

— У нас в загоні була лазня, — бовкнув Гордієнко.

Фомін різко розвернувся до нього всім корпусом.

— Щодня? — Відповіді не дочекався. — Отож. І у вас — загін, база в лісі, давно облаштована. Де в них база тут? Навіть якби була якась законсервована — де там лазня? Можна припустити, що націоналісти справді залишили для подібних випадків бункер десь у лісі з запасом продуктів. Чому туди не подалися відразу, чого попхалися до Чепіги?

— Бази нема, — погодився Христюк. — Але десь вони примудрилися помитися й переночувати. Місце має бути безпечним для них.

— У корінь дивитеся, товаришу капітане. Додайте сюди ще й таке: їхня хованка не дуже далеко як від цього пункту, — олівець тицьнув у місце, де кинули машину, — так і від оцього, — вістря перемістилося до хутора Чепіги. — Тепер гляньте сюди. Ось тут ми його взяли. Зверніть увагу, товариші офіцери: все це майже на одній лінії, хіба Варварин отак огинали, — загострений кінчик намалював щось схоже на параболу. — Танцюємо від того, що вони рухалися до найближчого звідси населеного пункту, побували там, хтось прихистив їх. Після чого вони повернулися до лісу, навряд чи далеко. Так чи інакше в зоні особливої уваги — ось, Королівка твоя, Гордієнку. Все інше — далі.

Задля переконливості Фомін намалював стрілки, котрі вели в різні боки, до сіл, розташованих у тому ж квадраті. Уважно придивившись, навіть трохи примружившись, Юрій визнав: капітан вирахував усе правильно. Похибка може бути, але допустити її — означає визнати, що втікачі подалися кудись далі за Королівку. Саме по собі це виглядало нереальним. І все ж таки…

— Вони могли піти іншим шляхом, — спробував заперечити Христюк. — Їм же кортить забратися подалі.

— Кортить, — легко погодився Фомін. — Але давайте прикинемо час, коли диверсант з’явився на хуторі. Рухався пішки. Навряд чи ризикнув би, аби було далі, ніж Королівка. Від кожного іншого населеного пункту докиньте ще плюс дві, а то й три години пішкодрала. Нічим не виправданий такий перехід, я так вважаю. А він напевне розрахував час у дорозі в обидва боки.

Більше зауважень не чулося. Міліціонери мовчки розглядали карту, ніби бачили її вперше.

Семен Фомін був неабияк задоволений собою.

— Дійшло? — спитав у Гордієнка.

— У мене в селі переховуються бандерівці, — тепер він говорив упевнено.

— Можуть. Один пішов на хутір, скільки лишилося? Двоє чи троє?

— А не більше?

— Навряд. Більше людей — більше місця треба, так вони більше на виду. З висновків наших спеців, котрі оглядали місце, де група ховалася до того і де їх накрили, там їло восьмеро. Та й інші сліди життєдіяльності, залишені по собі, однозначно свідчать: їх вісім. Про це саме один із бандитів говорив Чепізі, намагаючись домовитися про розміщення. На спалених хуторах — троє, на станції — двоє, — він загнув пальці. — Усі мертві. Тепер ще один, живий. Або я не так рахую, бо чогось не знаю, або десь ховається ще двійко.

Гордієнко прокашлявся.

— Мені цеє… пройтися по дворах? У нас ніби всі надійні, хоча… як сказати.

— Тобто?

— Люди бурчать на владу.

— Кругом бурчать, — відрізав Христюк. — І завжди бурчали. Народ ніколи не буває повністю задоволеним. А ще ж війна, недоїдають, багато обмежень.

— Заспокоїли.

— А ти, Гордієнку, не спіши на покій, — зазначив Фомін. — Аби все було так просто, Королівку вже б оточили солдати й почалася облава. Жодної б хати не минули. Можна і зараз так зробити. Тільки воно тобі треба, дільничний, бойові дії на хазяйстві?

— Так точно.

— Що — так точно?

— Не треба.

— Тому ти перевіриш усе сам. Спокійно, тихо, себе не виказуй. Придумайте зараз на дві голови з капітаном правдоподібну легенду, з чим такий обхід пов’язаний. Підозрілі хати фіксуй, потім займемося ними окремо. Починай хоч уже сьогодні, а хоч — від завтра, раненько. І тобі там на місці видніше, хто підозрілий, незадоволений, до кого уважніше треба придивлятися.

Фомін не сказав Христюку, а тим більше — Гордієнкові одну просту й важливу для себе річ. Якщо в Королівці ніхто не проявиться, не доведеться сідати в калюжу. Бо зробити, як правильно, і відправляти в село солдатів, навмання не слід. Його службова репутація й без того за короткий час пошарпана, підмочена. Через те велику операцію провалити не можна — переведуть ще далі від Києва, можуть взагалі запроторити в глибокий тил, виявляти ворожих посіпак десь на Алтаї, під Барнаулом, звідки нема вороття і де доведеться кукати до відставки. Натомість якщо чуйка не підведе і дільничний за зірочку на погонах, якої давно чекає, нариє щось потрібне своїм горбкуватим носом, усі заслуги підуть в актив начальника відділення НКДБ.

Навряд Христюк, а тим більше — Гордієнко на щось більше претендуватимуть.

А начальник міліції тут потрібен, аби він, Фомін, не віддавав накази якомусь дільничному. Кожен мусить знати своє місце й робити свою роботу.

У нього найближчим часом її багато: живий бандерівець.

Руки вже чухаються.

— Не вільно вам тут далі лишатися.

Коломієць бачив і відчував: Агаті важко далися ці слова. Молода жінка носила їх у собі довгенько, шукала нагоди сказати, та в останній момент не наважувалася. Тепер Максим розумів, чому їхня господиня кілька разів у різний час ніби намагалася заговорити, подати якийсь знак, навіть провокувала розмову. Навіть питав, що сталося, та Агата всякий раз закривалася, відверталася, йшла геть.

Коли до світанку Дунай не повернувся, Чуб вибрався з обладнаного в лісі сховку й, поки не розвидніло зовсім, пробрався до Агатиної хати. Коломієць уже не спав, саме збирався, чекав, поки Андрійко піде до школи. Чуб ще нічого не встиг сказати, а Максим уже запідозрив найгірше. Приходити отак — порушення сталих правил, на таке досвідчені партизани зважуються, коли ситуація критична. Але Чуб, попри все, не панікував. Він міркував інакше — припустив, що їхній товариш, людина з чималим досвідом партизанки, з різних причин не вклався в часі. Тож заліг десь у лісі, аби досидіти до нових сутінків і не вештатися серед білого дня, хай навіть на ньому совіцька форма. Врешті-решт Дунай може сам вступити в бій, якщо доведеться стати одному проти трьох. На його боці — фактор несподіванки, цією тактикою вояки часто користалися.

Але він не з’явився і з настанням нових сутінків, і незабаром від часу його виходу збігла рівно доба. Максим уже перестав живитися ілюзіями, навіть сказав Чубові:

— Ймовірно, Дуная вже нема.

Чуб, який цілий день сперечався й шукав усякий раз нові аргументи на користь його повернення, тепер промовчав. Посопівши кілька хвилин, прогудів:

— У разі чого він би живим не дався. Я теж.

Коломієць уникав подібних розмов. Знаючи про неписаний кодекс упівця лишати останні патрони для себе, а командир при цьому, траплялося, спершу стріляв у тих, хто не міг зробити цього сам, він не хотів поставати перед подібним вибором. За його власний рік лісової війни бувало всяке, доводилося потрапляти в жорсткі жорна, прориватися з боями та великою кров’ю, лишати по собі великі втрати. Одначе жодного разу ані він, ані його відділ не потрапляв у глухий кут.

Максим нікому не признавався: легше ловити кулю, кинувшись на ворога, ніж застромити собі в рота пістолетне дуло чи лягти на гранату. Готував себе до всього, окрім такого вибору — позбавити себе життя самому. У разі чого, якщо поруч лишиться Чуб, як ось тепер, він попросить зробити це замість себе. Проте погоджувався цілковито — Дунай пальне в себе, не задумуючись.