Ідейним був священик — автокефал, затриманий у районі влітку. Там була ціла операція, розробкою якої Фомін пишався, хоч нічого складного не вигадав, жодних хитрих комбінацій. Після того, як нелегальні молитовні доми накрили в тутешніх селах двічі, а ще три знайшлися в інших наближених до Києва районах, капітан дав завдання двом своїм сексотам шукати невиявлені релігійні громади. Підбиралися довгенько, Фомін навіть перестав вірити в успіх, аж тут раптом усе склеїлося найкраще. Священика забрали в столицю, з дяком попрацювали тут. Знайшли вдома цінність — нагороди за службу, видані, як свідчать супутні документи, особисто Петлюрою. Привели Ревуцькому двох колишніх петлюрівців, нині — тихих скромних громадян, котрі в усьому розкаялися. Поговорили вони з дяком, і той виявився не дурним, пішов на вербовку. Попередив: до нього можуть не прийти, він — резервний контакт, відтак півтора місяця тому доповів — приходили, далися знати й чути, перевіряли, тож, можливо, гості й прийдуть.

Ну, ось вам ідейний. Одні за ідею воюють, інші її зраджують. Що ж, теж ідея: виживати, тримаючись за обставини.

Себе Фомін теж вважав ідейним. За свою ідею теж готовий іти на все й до кінця. Не задля почесних грамот, медалей та орденів несе службу й робить свою роботу. Він повністю приймав радянську владу, згоден з усіма рішеннями та діями партії. А коли війна — боротьба в тилу вимагає часом жорсткіших заходів, ніж на фронті. Це підтвердить будь-хто. Тож намір вивернути полоненого, мов рукавичку, і якщо треба — власноруч, без боязні замаститися кров’ю — не порожній звук. Поранений, кажете? Нічого, лікарі є, очухається.

Після того, як Холодов спровокував себе застрелити, Фомін дістав по шапці з Києва особисто від Савченка[27]. Той, криючи капітана матом, аж розпеклася трубка телефонного апарата, в запалі вигукнув: доповів про ліквідацію націоналістичної диверсійної групи Хрущову, пообіцяв швидкі результати. А Фомін не вберіг єдиного свідка, чим виставив його, комісара держбезпеки, брехуном у очах вищого партійного керівництва. Товариш Хрущов — знову зі слів Савченка — поцікавився, чому відділення НКДБ на місцях очолюють некомпетентні офіцери. Що означає така оцінка, Фомін мусить розуміти й робити для себе висновки.

Старшину й трьох солдатів капітан послав чергувати на Варварин хутір саме після цієї розмови.

Не бачив тоді в цьому смислу, признавався самому собі, але діяти треба, щось хотілося зробити, вжити бодай безглуздих з точки зору логіки заходів. Для очищення совісті, як кажуть у таких випадках. Або задля галочки, так правильніше звучить.

Бач — спрацювало.

Уже примчавши на місце, Фомін особисто допитав кожного з уцілілих: бандит шалено опирався, стріляли впритул, як вижив — узагалі не ясно, живого місця не лишилося. У темряві ще й застрелив одного бійця з близької відстані, майже впритул, іншого дряпнула куля. Потім труснув того дяка, після чого склав історію докупи, зрозумівши в ній усі причиново-наслідкові зв’язки.

Уцілілі напередодні завдяки незапланованому ніким, але рятівному для них виходу Щербаня, бандерівці вирішили шукати новий зв’язок. Пильний, детальний огляд місцевості круг хутора дав змогу знайти місце, звідки бандит прийшов і де ховався, оглядаюсь. Він міг побачити солдатів надворі, зважив би свої шанси й ймовірніше — не поліз би на рожен. Усе було б так.

Аби не дощ.

У сараї вода лилася крізь дірявий дах, сидіти там не дуже затишно. Тим більше, навіть старшина, виконуючи наказ, не бачив у перебуванні на хуторі жодного сенсу, окрім марнування часу. Ліпше марнувати його бодай у мінімально комфортних умовах.

Так прийняли рішення перебазуватися до хати й розміститися там.

Далі все просто: коли серед ночі з’явився гість, від його стуку чоловіки прокинулися майже відразу. Господиня в сусідній кімнаті, меншій, розмістилася там із дітьми на час, поки варта в хаті. Старшина швидко взяв командування, велів Ревуцькому вийти.

Не думав, що жінка з доброго дива закричить. Попередити хотіла, не інакше. Ну, з нею окрема розмова, хай дяк не ображається, краще бабу свою виховує.

Дочекавшись від кожного письмового пояснення, Фомін на їхній основі підготував своє, відправив у Київ секретним пакетом на ім’я Савченка, вручити особисто в руки. Доправити затриманого, виконуючи відповідний наказ, не мав змоги, про що повідомив керівництво телефоном.

— Стікає кров’ю, товаришу комісаре державної безпеки. Боюсь, не довезу. Буде, як з тим.

— Дивись мені, Фомін. Щоб не було. Хай його залатають, по нього приїдуть по обіді. І сам збирайся, — почув у відповідь, потому трубку поклали.

Допит спійманого бандита відклав на потім. Нема різниці, в якому він стані. Чує, балакає — досить.

Бажано розкрутити його самому, реабілітуватися за вчорашній недогляд.

— Ну, товариші офіцери, будемо крепкі!

Міліціонери випили, в унісон занюхали хлібом, зажували порізаним на грубі шматки жовтуватим салом. Фомін не мав часу на передмови, забрав спорожнілу пляшку зі столу, сів, жестом запросив інших, почав відразу, з місця.

— За оперативними даними, це може бути та сама група, яка нашуміла під Коростишевом недавно. Казав про те й раніше, зараз — не припущення, впевненість. Даю гарантію на дев’яносто п’ять відсотків.

— А куди ще п’ять? — поцікавився Христюк.

— Якась інша група. Проте, товариші офіцери, маю отут, — Фомін торкнувся замкнутої на ключ шухляди, — аналітичну записку, отриману місяць тому. Документ таємний, для внутрішнього користування. Показувати його працівникам інших, крім НКДБ, підрозділів не можу, не маю права. У ній ідеться про те, що у світлі останніх подій стає актуальним, бо підтверджується. Частково ми вже обговорювали документ з вами, товаришу капітане.

У присутності третіх осіб офіцери переходили на «ви».

— Було. Дільничних за вашою вказівкою потім збирав, пояснював суть справи, без деталей. Профілактична робота по селах і селищах проводилася. Адже так?

— Так точно, — відчеканив Гордієнко. — На моєму хазяйстві порядок.

— Уже ні.

Гордієнко кліпнув від несподіванки, нутром відчуваючи недобре.

— Чому? В чому справа? Я тут не при ділах, товаришу…

Фомін ляснув долонею по столу.

— От уже ж мода — виправдовуватися наперед! На тебе, Гордієнку, ніхто нічого ще не чіпляє. Крім зірок на погони. Засидівся в молодших лейтенантах, га, партизане?

Дільничний легенько закусив нижню губу. Не знати для чого підвівся, обсмикнув гімнастерку.

— Так точно, товаришу капітане. Засидівся.

— Заслужити треба. Служиш справно, Гордієнку, працюєш добре. Тепер є шанс відзначитись. Знайди нам бандерівців, а?

Питання прозвучало, мов дружнє прохання парубка до парубка познайомити його з дівчиною, яка сподобалася, а підкотитися нема як. Усю його серйозність Юрій не одразу оцінив. Коли дійшло, не стримав судомного ковтального рефлексу, гострий борлак смикнувся на вкритій жорсткими чорними волосками шиї.

— Я б знайшов… Чому саме я?

Христюк теж не вловив ходу думок капітана, мовчки кинув на нього запитальний погляд.

Долоня Фоміна далі лежала на столі. Пальці відбили по поверхні легенький дріб.

— Задля цього викликав тебе. І твоє начальство.

— Нові обставини? Я чогось не знаю?

— Я так само небагато знаю, Христюк. Але дещо зрозумів. Ідіть сюди.

Пружно підвівшись, він підійшов до карти. Міліціонери обступили його з обох боків. Гострий кінчик олівця правив за указку.

— Ось — станція, тут — хутір Чепіги, — Фомін обвів потрібне місце неправильним колом. — Спалену «полуторку», на якій тікали бандити, солдати знайшли ось де, коли прочісували територію, — тепер вістря намалювало жирну крапку. — Навряд чи Щербаню з бандерівцями по дорозі. Чи є інші думки?

— Нема, — Христюк відповів за двох.

— Що це означає? Самі подумаєте, товаришу капітане? Бо я знаю.

Начальник міліції замислено потер вишкрябане бритвою підборіддя.