— Талісман, — розвела вона руками.

— Чому талісман?

— Єдине, що залишилося на пам’ять про Курськ. Запакувала чайник із собою в евакуацію. Він дореволюційний ще, — додала для чогось.

— Хочеш повернутися туди?

— Мабуть. — Вона знизала плечима. — Не знаю. Місто давно наше. Я клопоталася після евакуації. А мене чомусь сюди…

— Ваших сюди, на нашу землю, далі засилатимуть, — сказав Дунай. — То задум такий, московський. І ви вчите тут наших дітей чужої мови. Забрати мову — то як вирвати язика.

Агата, котра лиш почала розпружуватися, боязко втягнула голову в плечі, знову перетворившись на голе мокре беззахисне курча.

— Давай поки без агітації та політичної інформації, — відчеканив Коломієць. — Хоча б через те, що тут не час і не місце.

— Ми прийшли сюди навертати людей на наш бік, — нагадав Дунай.

— І ти вирішив почати з сільської вчительки — росіянки, присланої сюди проти її волі, — підхопив Максим. — Сам чув: Агата не хоче тут бути. Побережи сили й красномовство для іншої нагоди та більш вдячної аудиторії.

— А ти, чую, трохи інакше заговорив.

Слухаючи обох, Агата крутила головою й уже не знала, кого їй більше боятися.

Коломієць легко взяв жінку за лікоть, даючи зрозуміти всім — дискусія на цей момент припиняється. Дунай знизав плечима, ступив до плити, підняв кришку чайника. Лице відразу обдало парою, він примружився, мов кіт під дощем, гмикнув, зиркнув на жінку.

— Там вишня є в саду. Малину ніби примітив. Скоч, наламай гілочок, тільки не сухих. Тих, що засинають, розумієш мене? Заваримо, окропом заллємо. Матимеш добрий чай.

Агата глянула спершу на нього, потім на Чуба.

— Чого, збігай, — добродушно дозволив той.

Натягнувши перешите з шинелі пальто і пхнувши ноги в чуні, господиня вийшла надвір. Дунай, роззирнувшись, вибрав собі місце в кутку біля плити, сів на підлогу, притулився спиною до стіни, стягнув чоботи, розмотав вологі брудні онучі. Кімнатою відразу розповзся кислий запах. Незважаючи на це, Дунай розклав онучі на грубі, витягнув ноги, навіть поворушив звільненими пальцями.

— Добре є.

Коломійцеві теж кортіло не лише роззутися, а й скинути одяг, витягнутися будь на чому, крім вогкої землі.

Рипнули двері — зайшла Агата зі жменькою наламаних гілочок. Дунай не поворухнувся, їх узяв Чуб, поламав дрібно, кинув у окріп, знову поставив чайник на плиту, накрив кришкою.

— Хай упріває. Цукор, може, маєте, пані?

Замість відповіді Агата взяла з підвіконня невеличкий полотняний згорток, розгорнула, виклала посеред столу сколоту в різних місцях голівку рафінаду.

— Все?

— Тобі на роботу скоро. Запізнишся — підозріло, — нагадав Максим. — З дільничним що? Як звати, де проживає, з ким.

— Гордієнко. Юрій. Лейтенант. Здається, молодший. Чи вже ні, я його зірочки на погонах не пильную. Живе з нашою Зозулею.

— Що за пташка?

— Майя Зозуля, працює в сільраді, в конторі. Чула, Гордієнко хоче на ній женитися.

— Зозуля відбила жениха в тебе? Чи я чогось не дочув?

— Погано слухали! — огризнулася Агата. — Дільничний був у партизанах. Зараз тягне в кого що може. Йому відкупне дають, і в селі, і на базарі в Макарові, часто там буває. На короткій нозі з начальником міліції та начальником управління НКВС у районі, Фомін його прізвище.

Коломієць і Дунай швидко перезирнулися. Тепер у Дуная нарешті з’явився справжній інтерес до розмови.

— Де хата Майї Зозулі? Тобто, — тут же виправився Максим, — де міліціонер живе?

— Можу розказати. Чи намалюю. Я ж не проведу вас отак, — і відразу, без паузи: — Що ви зробите з ним… з ними?

— Розмова буде, — відповів обтічно Коломієць.

Чайник знову засвистів.

Максим пересунув його з вогню. Хату поступово заповнили пахощі заварених пагонів, хоч запах бруду не перебили, навіть змішавшись із ним. Узяв кухля, хлюпнув темнуватого варива, відколов шматочок цукру, сів біля столу, почав сьорбати вприкуску. Дунай не знайшов кухля, хлюпнув собі чай у полумисок, теж запасся цукром, влаштувався зручно в своєму кутку. Пив мов із великого глибоченького блюдця.

Пошукав і знайшов, на що би поставити свою тару.

Книжечка казок Пушкіна.

Максим вийшов у сіни разом із зібраною Агатою, провів до дверей.

Надвір не виходив, затримав жінку, розвернув до себе. Зустрів уже не зляканий, тепер відсторонений, покірний погляд.

— Душа не на місці?

— Не на місці. Хіба після всього можна інакше?

— Усе буде добре. Я гарантую безпеку тобі й твоєму хлопцеві.

— Ти це вже говорив.

— Повторюся, не страшно. Ми заберемося, Агато. Теж обіцяю. Нам не можна тут бути довго. Ризиковано. Незнайома людина, таке всяке…

— Не довіряєш.

— Ні.

— Дякую за відвертість.

— Мусиш зрозуміти. А я мушу повірити тобі через «неможна».

— Якщо випливе, мене розстріляють. Або під суд, далі табір. Надовго. Андрійка в дитячий будинок. Він не виживе там. Я, здається, всюди тепер витримаю.

— Не випливе. Ані в мене, ані в інших нема причин виказувати тебе. Ти нічого не зробила, ні в чому не завинила. Живеш у крайній хаті від лісу, вся провина.

— Смішно. — Її очі не сміялися. — Обережніше. Прошу вас, молю, як людей — обережніше будьте, тихіше.

Не знаючи, як і чим підсилити прохання, Агата торкнулася долонею неголеної щоки Коломійця. Хорунжий взяв її руку в свою, відвів.

— Іди, Агато. Ти зробила, що могла. Не забуду. Йди.

Жінка вийшла, щільно причинивши за собою двері. Максим тут же потягнув їх на себе, утворивши вузеньку щілину, провів поглядом. Двір Агата перетнула, не озираючись, лиш вийшовши на вулицю, не стрималася — глянула через плече. Зачинивши двері, Коломієць не поспішав повертатися в хату. Затримався у сінях, знайшов залишки тютюну, папірець та запальничку. Закурив, притулившись спиною до стіни.

Так.

Вчителька не викаже.

Спроби переконати її в добрих намірах навряд чи вдалі. Вона не повірила. Виглядає, не звикла вірити нікому, і вона не одна така. Не лише в цьому селі, люди давно перестали довіряти одне одному. Зрадити, донести, продати когось заради хай навіть невеличкої вигоди стало нормою, і такого кроку можна чекати навіть від близької людини. З якою спиш в одному ліжку, живеш під одним дахом, їси з однієї тарілки.

Проте Максим ударив Агату нижче пояса: згадав дитину.

Звісно, він не збирається чимось зашкодити хлопцеві. Але метод дієвий: мама боїться за сина, тому хлопець під їхньою опікою — гарантія її мовчання.

Поки що.

Тепер його неабияк цікавив дільничний Гордієнко.

Точніше його стосунки з капітаном Фоміним, вчорашнім новим знайомим.

Треба будь-що дізнатися про долю своїх людей. Скількох убито, хто живий і в полоні, що відомо енкаведистам, які найближчі плани дій. Дільничних мусять інструктувати у зв’язку з такими надзвичайними подіями в районі. Вони мають придивлятися пильно, фіксувати всіх підозрілих у формі військових Червоної армії.

Усе це Коломієць збирався почути від місцевого дільничного найближчим часом. Дав собі на розробку й реалізацію плану добу. Дві — вже критично, сидіти довго під цим дахом небезпечно. Потрібні люди, надійніші за російську вчительку. Навіть якщо він готовий їй довіритися, цього ніколи не дозволить собі та іншим затятий Дунай.

Резервний зв’язок, автокефальний дяк-підпільник Остап Ревуцький.

Вийти на нього так само питання короткого часу.

Впродовж доби.

Багато треба встигнути за найближчі двадцять чотири години.

Максим докурив, глянув на годинник. Рахуючи від учорашнього ранку, він не склепляв повік уже добу.

Ступив до хати.

На підлозі хропів Дунай. На ліжку — сопів Чуб, прилаштувавши зручніше перев’язану руку.

Більш ідилічної картини давно не бачив.

— Посадіть його, — звелів Фомін.

Двоє кремезних вартових, котрі втягнули пораненого під скуті за спиною руки, підвели його до ослона й опустили. Полонений не втримався, посунув на підлогу. Капітан, гидливо скривившись, вийшов з-за столу, став навпроти, нахилився, просичав: