На бинти довелося порізати ціле пране простирадло.

Агата сама дістала його зі старої дерев’яної скрині в кутку. Крім не знати звідки занесеної сюди солдатської койки з панцерною сіткою, кривоногого столу й двох табуреток меблів в хаті більше не було. Ще широка лавка, на ній стояла гасова лампа. Для стосика книжок хтось придумав саморобну, збиту з різнокаліберних дощок етажерку. Потертий, але колись запевне дорогий портфель, тулився біля стіни.

Андрійко пішов до школи, і аж тоді Коломієць подав знак своїм. Хлопчик не повинен був бачити в хаті ще когось, крім «дяді офіцера». Максим навмисне сказав при дитині: комісували, вертається зі шпиталю додому, підсів на попутку, висадили його біля найближчого села. Зайшов поїсти, як хазяйка пустить — то й переночувати. Тепер, якщо Андрійко проговориться в школі, в гіршому випадку приблудним офіцером дільничний чи сільський голова поцікавляться по обіді. У кращому — взагалі не сьогодні. Якщо потім хтось питатиме, Агата скаже: був офіцер, навіть ночував, рано-вранці пішов далі.

Випадків таких чимало.

І все одно до повернення хлопчика Дунай із Чубом мусили піти.

Нікого не питаючи, Дунай пошукав і знайшов у хаті трохи дров, заходився розпалювати плиту.

Агата не заважала незваним гостям хазяйнувати. Відгородившись саморобною розцяцькованою завісою, вона перевдягнулася, вийшла, примостилася на лавці й сказала:

— Їсти нема чого.

— Ти святим духом живишся? — спитав Дунай.

— На трьох чоловіків не стане.

— Нагріємо воду, поп’ємо чаю, — розпорядився Коломієць. — Нашого товариша треба перев’язати, гарячої води піде багато. Маєш щось чисте?

Віддавши простирадло, яке сама ж порізала на довгі стрічки, Агата зовсім не сподівалася відкупитися. Максим бачив на її лиці бажання спитати щось важливе. Та вчителька старанно тягнула, зайняла себе пораненим Чубом. Віддерши присохлі клоччя від розірваної нижньої сорочки й промивши рану, запитала:

— Дуже болить?

— Та потерплю.

Коломієць знайшов у печі казанок із вареною картоплею, поставив на стіл.

— На зуб стане.

Він був єдиний, хто перейшов із Агатою на російську. Дунай зиркав на вчительку з-під густих брів усякий раз, коли чув її москальську вимову. Чуб, схоже, зараз не звертав або не хотів звертати на те уваги.

— Що ви далі? — різко спитала Агата. — Слухайте, я ж розумію вже, хто ви. Читаю газети, в Макарові вже інструктували. Для чого сюди дійшли, не маю гадки і не хочу мати.

— А вашого зілля московського, бачу, всюди, — мовив Дунай.

— Чому — московського. Я ленінградка. Корінна, між іншим.

Вона говорила, не припиняючи роботи. Чубова рана поступово ховалася за білим шаром бинтів.

— Мова не про те, — зауважив Коломієць, вкотре намагаючись заволодіти ініціативою.

— Тут згодна. Готово. — Агата закріпила тугіше затягнула перев’язку, повернулася до інших, схрестила руки на грудях. — Справді, мені хочеться почути від вас інше. Наприклад, який вирок ви приготували мені й моєму синові.

— Отак. Відразу вирок.

— Жінка каже мудрі речі, друже Східняк.

Дунай узяв із казанка картоплину, пошукав солі, не знайшов, відкусив шматочок просто з лушпиною. Швидко прожувавши й жадібно ковтнувши, повів далі, не зводячи з вчительки гострого погляду:

— Совіцька професорка. Має ходити на службу. Як не вийде з хати, шукатимуть. Прийдуть сюди, знайдуть нас.

Агата зойкнула.

— Тихо будь, — сказав Чуб. — То наш товариш так міркує, вголос.

— Правильно міркує, — погодився Коломієць. — З висновками квапитись треба. А вони такі. — Хорунжий теж узяв картоплину, передав булавному, сам їсти не спішив. — Хата скраю села. З того, що я встиг почути, до тебе сюди з місцевих мало хто вчащає. Чоловіків на господарстві так само не водиться. Ви підете, я лишуся до завтра. Спробую більше розвідати. Подобається тобі, Агато, чи ні.

— Мене ніхто давно не питав, що саме мені подобається, а що — ні. З людьми нині не рахуються.

— Війна, — вставив Дунай. — Хоча з нашою людністю тут багато років не рахувалися.

— Не про те зараз мова, — зупинив його жестом Максим. — Ти маєш весь час, поки ми тут, поводити себе, ніби нічого не сталося.

— А що сталося? Вломилися в мій дім, озброєні, я сама з дитиною…

— Не плач, не поможе, — зупинив її Дунай.

— Плакала б — сліз давно нема! — парирувала Агата, поступово стаючи дедалі впевненішою в собі.

— Ти повинна піти на роботу, — сказав Коломієць.

— Довіряєте? Отак відпускаєте?

— Нема довіри. — Максим при цьому хотів додати вибачення, але в останній момент передумав. — Хлопчина твій блідий, кволий. Має право хворіти. Прийди на службу, покрутися, відпросися.

— А як донесу на вас?

— Про сина подумай.

Агата зблідла.

— Ні.

— Як то — ні?

— Ви погрожуєте вбити дитину. Ви точно такі, як про вас пишуть газети.

У Коломійця була відповідь.

Замість того він взяв нарешті й собі картоплину. Поки їв, жували інші. Скориставшись паузою, Агата поставила каструлю з молоком на вже гарячу плиту, розворушила вугілля кочергою. Раптом, піддавшись загальному настрою, теж заходилася їсти. Казанок за короткий час майже спорожнів, на дні перекочувалося три маленькі картоплини. Розтовкши їх у полумиску, залила теплим молоком. Їла мовчки.

— Про нас чутки ходять, Агато, — мовив Максим, коли вона доїла. — Я особисто гарантую вам обом життя. Та все одно краще не ризикувати й не давати знати про нас дільничному. Не врятує.

— От йому я щось скажу в останню чергу! — вирвалося в Агати.

Наступної миті вона шкодувала про власну нестриманість. Але слово вискочило.

Для потрібних висновків міліцейського й табірного досвіду Коломійцеві вистачило. Жінка побачила короткий спалах у його очах, котрі дотепер відбивали лише смертельну втому. А ще помітила зацікавленість, інакшу, ніж виявляють у скрутному становищі навіть сильні, до всього звичні люди. Тепер уже старший хотів більшого, ніж пересидіти небезпеку під дахом, перепочити й трохи відіспатися.

— Що у вас із місцевим дільничним? — запитав Коломієць діловито.

— Вам важливо знати?

— Важливо. — Максим уже вловив зацікавлені погляди товаришів. — Ми підемо звідси, щойно розвідаємо обстановку в окрузі й виробимо, зважаючи на це, план дій. Краще за тутешнього міліціонера нам про це ніхто не розкаже.

— Ви впевнені, що він вам отак усе розкаже, стане вашим спільником?

— Ні. Є різні способи, — спокійно пояснив Коломієць, і говорив зараз не лише для Агатиних вух. — Та жоден не подіє без ключика. А ключ до міліціонера ти можеш знати.

— Чому?

— Бо не любиш його. Я сказав би навіть — місцевий дільничний є твоїм ворогом. У тебе в селі мало друзів, є ті, з ким ти часто сваришся. Є ті, до кого байдужа. Та до міліціонера маєш щось особисте. Коли так, всяка людина мимоволі фіксує, чим у разі потреби можна буде взяти ворога. Притиснути його. Навіть подумки. Ти ж, засинаючи, напевне, у своїй уяві не раз і не два покарала кривдника.

Максим говорив спокійно.

Взяв звичний для себе тон, яким свого часу схиляв громадян до співпраці з карним розшуком, а згодом, уже воюючи в УПА, вербував у той самий спосіб полонених червоних солдатів, партизанів, навіть молодших офіцерів. Агата знову розпружувалася, поступово відходила від чергового нападу переляку, чим далі слухала, тим уважніше.

Свиснуло.

Дунай схопився за пістолет, розвертаючись на різкий звук. Чуб здивовано глянув спершу на нього, потім побачив причину тривоги, реготнув. Не стримав усмішки й Коломієць: на плиті саме закипів чайник, про це повідомив свисток на кінці носика. У цьому звуці було щось невловимо мирне, домашнє, затишне — вдома в Максима теж був такий, і він не знав, чи зберігся. Відтоді, як після судового вироку пішов по етапу за Урал, у рідному Миргороді не був. Та й дому напевне вже нема.

Враз накотило: він на Київщині, якихось три сотні кілометрів на північний схід — і ось вона, рідна Полтавщина, тугу за якою й тягу до якої чомусь відчув саме тепер. Труснувши головою, аби не відвертати свою увагу зайвими думками, Максим зняв чайника з плити, витягнув свисток, допитливо глянув на Агату.