Струсивши вологі багряні листочки з шинелі, Максим підхопив автомат і короткими перебіжками рушив уперед. Дороги поруч не було, а отже — й ризику нарватися на випадкового раннього перехожого. Діставшись розваленого паркану, за яким починався давно некопаний крихітний городець, він переступив через старі сірі дошки, котрі вже не тримав купи незграбно накручений колючий дріт, стрімко добіг до хати, притулився до облупленої стіни, перевів подих.

Зараз від підійшов з тилу. Маленькі вікна не світилися, закриті зсередини простими білими шматами, переробленими під занавіски. Обережно визирнувши, зачепив поглядом незграбний, теж частково зруйнований сарай, далі за ним — абияк поставлений кособокий нужник, зроблений з патиків та кукурудзиння, більше зі свого місця нічого не бачив.

Десь поруч голосно, зухвало, хрипкувато кукурікнув півень.

— І тобі здоров, — процідив Коломієць, звіривши за ним годинник.

Шоста тридцять.

Є півень — мусять бути й кури. Де кури — там яйця.

Не зміг стримати слину. Ну, корови тут точно нема, навіть не пахне. Та й хазяйка сама по собі ледве справляється, вочевидь, на особливостях сільського життя Максим уже трохи розумівся.

Ніби у відповідь з протилежного боку, з вулиці, вгадався рух. Сахнувшись, Коломієць тут же знову визирнув, ще обережніше. В поле зору ввійшла замотана в теплу хустку жінка, немолода, спрацьована, в тілогрійці, ватяних штанях і кирзових чоботях. До грудей вона притискала глиняний глечик. Штовхнувши хвіртку, пройшла у двір упевнено, не як до себе додому, але видно — заходила часто. Півень бадьоро привітав гостю, а наступної миті грюкнули вхідні двері, почулося:

— Доброго ранку.

Говорила так само жінка, молодша, російською. І навіть коротка фраза дала Максимові зрозуміти: тут мешкає росіянка. Розмовна манера відрізняється, вони балакають російською інакше, ніж тут, в Україні. Розрізнити не складно.

— Молоко прийшло.

— Дякую, тьоть Люб. Можна сьогодні в борг?

Навіть стоячи на відстані, Коломієць вловив у цьому проханні неприхований відчай.

— Знову? — Схоже, тітка з молоком зовсім не здивувалася. — Третій раз уже. Чому я тебе жалію, Агатко?

— Андрійкові треба пити молоко щодня. Йому лікар прописав.

— І брати в борг — теж лікар сказав?

— Слухайте, ви ж прийшли! — Агата, яку Коломієць так і не побачив, почала нервувати й втрачати контроль над собою. — Прийшли, принесли своє молоко!

— Не моє. Від корови.

— У нас щодня така розмова! Для чого ви носите, раз я не можу заплатити зараз?

— Тоді завтра не принесу.

— Та послухайте ви мене! — Агата зірвалася на крик. — Ви ж бачите! Все бачите! Я теж бачу, що чужа тут! Що вам від мене треба! Ви носите молоко не просто так! Ви ж чогось від мене хочете!

— Ти ж знаєш.

— Боже мій! Ну скільки, скільки можна! Мене вже пограбували, мене принизили! Я вчу ваших дітей, а ви готові забрати в мене останнє!

— Не останнє.

— Чому, ну чому ви так упевнені!

— Бо твоєму малому дохтор приписав молочко.

Чим безпорадніше звучав голос Агати, тим жорсткіше відповідала їй тітка Паша.

— Ви мене шантажуєте.

— Усі хочуть жити. Заводь свою корову, Агатко. Барахло збережеш.

Обидві жінки на деякий час замовкли. Максим переступив з ноги на ногу, лаштуючись зручніше.

— Так, — зараз Агата, схоже, опанувала себе. — Тьоть Люб, давайте начистоту. В скільки глечиків молока ви оцінили річ, яка вам сподобалася?

— Це третій.

— Усе?

— Можу приносити ще два дні.

— Нехай. А якщо я не віддам вам те, на що ви претендуєте?

— Заплатиш грішми.

— У мене нема. Знаєте, як зараз платять.

— Тоді віддаси хустку.

— Шаль.

— Га?

— Шаль, Любове Миронівно. Це називається — шаль.

— Мені до сраки, як воно там у тебе називається. Мені буде хустка.

— А як не буде? Ви припустили хоч на секунду, що я отак можу взяти й не віддати вам свою шаль?

— Чого ж. Будеш должна. І молочка малому не дасть ніхто більше. Усе село знатиме, яка ти, вчителько. А тобі з нами тут жити ще. Без мужика, самій. Схочеш завести — наші баби тобі патли вирвуть і баньки видряпають. Самим не стає, не облизуйся на чуже. Ти ж на дільничного нашого око клала. Бач, не вийшло, подружка твоя постаралася швидше, Майка.

Кожна фраза звучала вироком.

— Ваша Майка мені не подружка! — тепер Агата захлиналася обуренням. — І дільничний ваш ні до чого!

— Еге. То він до тебе ходив. То ти до нього чогось бігала. Потім із Майкою якісь сварки. У селі не сховаєшся, люди все бачать! Вона у нас дівка така, давно в Королівці живе. Знаємо, її навіть енкаведе не займа.

— Та що ви там знаєте! Що розумієте!

— Ось і скажи.

Розмова помітно повертала не туди, чіпаючи якісь свіжі рани вчительки Агати. Відчув це не лише Коломієць. Обидві жінки вже схаменулися.

— Купляла б за гроші — не влізла б у борги.

— Ви знову за своє, Любове Миронівно. Тоді не мала, чим платити.

— Зараз теж не маєш.

— Але ви носите.

— Бо ти той раз молоко взяла. І позатой. Дільничному напиши скаргу. Так він же за мене заступиться, не за тебе. Хотів би тобі помогти, так Майка не дозволить. Береш? Усе одно ж винна, дівко.

Максим почув, як голосно й приречено зітхнула Агата.

— Давайте. Зараз переллю. Шаль, шановна, коштує дорожче, ніж три глечики молока. Навіть дорожче за п’ять. Ви будете носити мені молоко щоранку ще тиждень. Потім віддам те, що просите. Або гроші. Вас влаштовує?

— Забагато.

— Замало за річ ручної роботи. Чиста вовна, вологодське мереживо. Я вмію зберігати, тому міль не поточила ні краплі. Такої ви не знайдете ніде. Навіть у Києві, на чорному ринку. Там ще за німців люди віддали, хто що мав. Ви можете отримати її за десять глечиків молока. Знайомі актриси мене б засміяли.

— Тому ти й не зміняла її своїм артисткам, — легко відповіла тітка Люба. — Хай уже, погубить мене моя доброта. Домовилися. Тільки гляди, Агато. Обіцяла. У разі чого я…

— Лякана вже, — різко перервала Агата. — Війна далеко, а всі кругом одне одного страшать. Стійте тут, винесу глечика. У мене там дитина ще спить.

Рипнули двері. За короткий час — знову.

Потім тітка Люба з’явилася в полі зору, вийшла з двору, пішла, не озираючись, швидко зникла з очей.

Двері тим часом знову рипнули.

Почекавши ще кілька хвилин, Коломієць повернувся до паркану, став так, аби бачили з лісу, дав знак. Потім обігнув хату, ступив на ґанок, постукав неголосно, не лишаючи собі тим самим шансу на останні роздуми. Зсередини почувся рух, двері розчахнулися, назустріч вилетіло роздратоване:

— Чого вам ще…

Побачивши чоловіка у формі, Агата завмерла.

Не маючи часу роздивлятися хазяйку, Максим посунув на неї, грубувато штовхнув усередину, зачинив двері, притулився спиною, для певності перехопив автомат, наставив на молоду жінку:

— Тихо. Сама?

— А ви…

— Сама, питаю?

Агата, торкнувшись йоржика коротко стриженого волосся, замість відповіді кивнула.

— Брешеш, — відрубав Максим. — У тебе син удома. Спить. Хлопчик. Скільки років?

— Десять, — пискнула Агата, тут же спитала: — Ви ж нічого йому не зробите? Ви нас не вб’єте? — І аж тепер вичавила запізно: — Ви хто?

— Крім сина є ще хто в хаті?

— Ні.

— Точно?

— Точно.

— Я чув про дільничного. Друг твій?

— Ні.

— Зайде?

— Ні.

— Хтось, крім тітки з молоком, ще має зайти нині?

— Ні… Не знаю.

— Не знаєш?

— Ні… Не повинен. Ми живемо тут удвох. Я вчителька, з місцевої школи. Мова, література… Російська…

— Це вже зайве. Можна не уточнювати.

Максим опустив автомат.

Агата зиркнула на зброю.

— Мамо, хто там?

— Андрій!

Агата перехопила сонного хлопця, обняла, притиснула міцно, потім заступила.

— Чого ти, мам! Це ж наш! Дядя офіцер! — вигукнув той.

— Ось дитина й розібрала, — вперше за останні дні полегшено всміхнувся Коломієць, протягнув хлопчикові руку долонею догори. — Здоров, малий.