Це — одна з причин, чому Коломієць вирішив йому підіграти.

— Ти не так давно пропонував нічні переходи.

— Ти заперечував, друже Східняк.

— Тепер у цьому є потреба. Сам бачиш, міняється все.

Дунай ще раз уважно роздивився карту.

— Ходімо, — мовив нарешті. — Але моя порада, Східняче: все ж таки не триматися залізниці тепер.

— Чому?

— Підступи охороняють. Уздовж усієї колії пости підсилені. Наскочимо раніше, ніж треба.

— Тепер ти став обережніший.

— Я завжди таким був, друже Східняк. У нас на колію ще буде час.

Сказавши так, Дунай заховав згорнуту карту в планшет.

Далі рушили звичним порядком. Спереду — Гонта з Шерехом, на відстані за ними — основна група, у хвості — Мартин із Товкачем.

До хутора вийшли за дві години. І там, біля напіврозваленого паркану, побачили двох осідланих коней.

Скупчившись, повстанці якийсь час мовчки стежили за тваринами. Коні ж спокійно ходили вологою травою, почували себе вільно, їх не прив’язали. У дворі не було ознак життя, та й всередині хати, здається, теж порожньо. Аби не коні, Шерех і Гонта давно б розвідали, що до чого. Зараз Коломієць ламав голову, що б це могло означати, а решта позирала на командира, чекаючи, що він вирішить робити і як діяти.

— Хазяї загуляли, — просичав він нарешті.

— Давно б показалися, — тут же заперечив Дунай. — Тут нема, де ховатися.

— Хотіли б сховатися, коней би теж приховали, — вставив Гонта.

— Так отож, — підхопив Мартин.

Коломієць помітив, як він при тому ковзнув поглядом по Коржу — вже встиг зрозуміти, що ці двоє підтримували один одного в усьому, утворивши невеличкий злагоджений тандем. Без схвалення одного інший не квапився з жодними остаточними рішеннями. Мов у воду дивився: Корж прокашлявся, розвинув думку:

— Не припнули коней. Самі могли сюди зайти.

— Звідки? — поцікавився Чуб.

— Хтозна. Угледіли людський дім. Прийшли.

— Коні далеко не блукають. Тим більше — осідлані.

— То, значить, їхні вершники десь недалеко лежать, — розмірковував Мартин уголос. — Бач, не одні ми тут по лісах. Є добрі люди.

— Собі ми їх все одно не заберемо. Шуму багато, — вставив Тур.

— Далися вам ці коні! — буркнув Шерех, у голосі чулося легеньке роздратування. — Забули їх прив’язати, може ж бути таке. Москалі десь тут тиняються. Чи в хаті сплять, п’яні. Тому й гуляють їхні коники, між іншим.

— Перевіримо зараз.

Перш, ніж Максим зрозумів задум Дуная, той видобув пістолет, витягнув перед собою руку.

Гримнув постріл.

Одразу — другий.

Коні не злякалися: видно, навчені й звиклі. Один пирхнув і відійшов трохи далі, ближче до залишків воріт. Другий лише перебирав копитами, зоставшись на місці. Усе, що відбувалося довкола, двох чотириногих не обходило.

— Для чого?! — просичав Коломієць.

— Жди тепер, хто вийде.

— А як ніхто?

— Сам же відповів, друже Східняк. Ніхто не виткне носа — то й нема нікого тут.

Логіка залізна, крити нема чим. Лишалося справді набратися терпцю й побачити, що далі.

А далі не трапилося нічого. Тишу на хуторі та довкола ніхто й ніщо не порушувало. Навіть цвірінькнули пташки, ніби підтверджуючи: усе спокійно, дарма люди стережуться чогось лихого, пара коней нікому нічим не загрожує.

— Йдемо. — Дунай заховав пістолет у кобуру. — Друже Шерех.

— Так, друже Дунай.

Тримаючи автомат напереваги, Шерех вийшов з укриття. Озирнувся на інших, кивнув, ніби підбадьорив чи закликав робити, як він.

Смугу лісу відділяло від хутора не більше тридцяти метрів. Подолавши половину відстані, він поволі опустив дуло. Рушив до коней впевненіше. Підійшовши впритул, поплескав найближчого по холці. Син рільника й сам до війни — рільник із початковою освітою, Шерех виріс серед коней, батько мав трьох, їхнє господарство в селі вважалося заможним. Часом говорив до них, мов до людей, вважаючи: тварини його розуміють.

— Справний, — сказав упівголосу, знову провівши долонею згори донизу по шовковистій, вичищеній шкребком від бруду шкірі. — Як же тебе звати? Звідки ж ти такий…

Договорити не встиг.

Зустрівся поглядом з автоматним дулом.

Побачив спершу його, потім молоде лице ровесника в солдатській формі. Той обережно виступив з-за рогу хати й тепер, наставивши на Шереха зброю, обходив його зліва. За ним уже сунули інші, від бійців уже стало зелено серед жовтневого лісового багрянцю, і Шерех облишив спробу їх рахувати — позадкував, збільшуючи собі сектор обстрілу.

— Назад! — загорлав він, перехоплюючи автомат обома руками й швидко відступаючи, намагаючись на дати замкнути кільце довкола себе.

На видноті вже стояв Гонта, за ним з-за дерев уже висувалися інші, й тут же огризнулися, не в унісон, але шалено й завзято. Присівши, Шерех різонув чергою в бік солдатів, не думаючи, влучив чи ні: відступав, рухаючись спиною й прикриваючи своїх, котрі вже зайняли позиції та вели вогонь прицільніше: з обох боків поточилося й упало по бійцеві з червоними личками на погонах.

Коні заіржали, та не розбіглися.

— Живими! Живими! — почув Шерех, випустив довгу чергу на голос.

Потому пригнувся, розвернувся і рвонув до лісу великими стрибками. Раптом щось його зупинило, нога перечепилася об не помічену раніше перешкоду. Втративши рівновагу, Шерех завалився на вологу траву, перекотився під кулями, побачив перед собою Гонту — той лежав на боці, ніби вирішив саме тепер відпочити. Рука міцно стикала автомат, і куди його поцілили, Шерех не побачив.

— Назад! — тепер уже кричав з-за дерев Коломієць.

Солдати тим часом уже розсипалися вздовж широким ланцюгом, все ще намагаючись контролювати периметр і взяти відділ у кільце. Шерех завалився на спину, прикриваючись тепер уже тілом мертвого побратима. Вільна рука сягнула в кишеню галіфе, стисла й потягнула наперед підготовану гранату.

Солдати були вже за кілька кроків.

Треба замахнутися.

Підвівшись, Шерех приготувався кидати.

Куля пробила плече.

Друга за мить вдарила в груди, і він ще не до кінця зрозумів, що відбувається. Та коли не зміг кинути ребристе «яйце», все стало ясно.

Над ним уже закрила небо постать солдата.

Або помилявся — або того самого, якого побачив першим, молодого, свого ровесника.

— Живим! — чи то крик повторився, чи досі стояв у вухах.

Шереху не хотілося отак помирати.

Нікому не хочеться помирати.

Він заплющив очі.

Зі свого місця на узліссі Коломієць та інші побачили, як вибух звалив довкола двох їхніх товаришів відразу кількох солдатів, котрі обступали їх, намірившись взяти хоча б одного полоненого.

Це дало їм потрібну хвилину: відстрілюючись, повстанці відступили вглиб лісу.

У них усе сталося само собою.

Так вирішила Майя й не дуже тому опиралася. Дільничний Гордієнко почав учащати до неї щодня й одного разу лишився. Ліжко в хаті було лише одне, старе, дерев’яне, добротне й міцне. Дивно, як покійній тітці вдалося його вберегти, адже такі речі з хат тягнули весь час.

Поліцаї, зазвичай з місцевих, чудово знали, хто з односельців чим багатий. Забирали добро, спершу ще добуваючи необхідні документи в Макарівській комендатурі або в тутешніх старост. Потім перестали сушити собі тим голови: підганяли коли вантажівку, а найчастіше воза, змушували часом самих господарів притримувати двері, аби зручніше було виносити столи, комоди, шафи та скрині ручної роботи: все це до війни, а то й до революції давали на посаг.

Найсміливіші намагалися опиратися, і їх не чіпали. Могли вдарити прикладом чи кулаком, та на місці не вбивали, хіба був один-два випадки, не більше. Поліцаї робили інакше: все одно пограбувавши, за деякий час писали доноси, звинувачуючи людей, на який гріх вистачало фантазії.

Далі починала працювати каральна машина.

Обмовлених саджали в холодну. Це ще вважалося за щастя: адже не вивозили нікуди з Королівки, тримали тут же, в льосі під управою, колишньою сільрадою. Опиратися не було смислу, краще домовитися зі своїми, й за якийсь час полонених виправдовували та випускали. За це начальник поліції зазвичай отримував те, що людям дивом удавалося приховати від тотальних обшуків та грабунків. Хоча Майя знала випадки, коли таких арештантів рядові поліцаї звільняли за сало й самогон. Гірше — коли завозили в Макарів, у місцеве гестапо. Звідти не поверталися майже ніколи, й домовитися про викуп вдавалося одиницям. Кожен такий арешт зараховувався кущовій поліції як приклад ефективної діяльності й розкриття чергової ворожої змови, виведення на чисту воду нової підпільної групи.