— Отак. — Дунай опустив автомат, повернувся до гурту, та дивився головно на Коломійця. — Треба варту виставляти. Наочний урок.

Максим знизав плечима. До чого це було сказано, не розумів і не збирався сушити голову, трактуючи будь-які Дунаєві закиди. Від’єднавши порожній диск, викинув бляшане кружальце в воду, чимдалі, глянув на утворені кола, озирнувся на вояків.

— Є колеса. Кидати тут — не мудро.

Дунай вийшов з води, примружився, ніби бачив вантажівку вперше.

— Отак, відкрито? Серед білого дня?

— Не по шосе, — пояснив Максим. — І не до самого місця. Визначимо по карті, де можна проскочити. Виграємо час, а як зрозуміємо, що далі не можна — кинемо.

— Нехай так, — на диво швидко погодився Дунай. — Вартує перебратися в їхнє. На кого підійде — міряйте.

— Але не тут, — заперечив Коломієць. — Не будемо дурними, як ось вони. Хтозна, куди вони їхали й звідки. На відкритій місцевості спалимося. — Розвернувся до інших, глянув на найближчого, Чуба. — Кидайте трупи в кузов, хлопці. Скоро. Заїдемо в ліс, далі, і вже там розберемося. У них харчі можуть бути. Боєкомплект придасться. Давайте.

Двічі не повторював — повстанці, розбившись на пари, швидко похапали вбитих за руки-ноги, залишивши тіло офіцера плавати. Потім у кабіну на трупи покидали трофейну зброю. Прибрали берег дуже швидко, Максим сів за кермо, поруч примостився Дунай, поклавши на коліна автомат. Машина рушила й взяла курс у бік лісу. Проте в останній момент Коломієць скрутив кермо праворуч, вируливши на битий шлях вздовж ріки.

— Куди? — запитав Дунай.

Максим кивнув перед собою.

— Прорвемося. Так їхати краще, полем перекинемося. Вирв лишилося багато. Ну їх, такі перегони.

Дунай замовк і не зронив пари з вуст, доки «полуторка» не зробила гак рівнішою дорогою й не пірнула нарешті під захист дерев. Коломієць попетляв, зменшивши швидкість, врешті нагледів зручну галявину, натиснув на гальма.

— Приїхали.

Тепер вбитих знову вивантажили. Товкач із Туром підібрали собі чоботи взамін тих, що мали: хоч готувалися до переходу й шукали ціліше взуття, все одно не всім удалося знайти краще, ніж хотілося. Потім приміряли одяг. На Чуба, як часто буває, не знайшлося нічого, й він традиційно нарікав на москальську дрібноту — миршавих воювати відправляють. Коломієць же дедалі менше вірив у те, що форма червоних бійців та командирів справді маскує його групу. Хотів уголос сказати: «Халтура», та передумав, уже прогнозуючи ядучі коментарі Дуная. Замість того вдягнув цілішу, ніж у нього, шинель із лейтенантськими погонами, надів офіцерського кашкета, мовив:

— Хіба так. І то…

— Що? — спитав Дунай, дивлячись поглядом оцінювача.

— Та нічого. Мусить серед такого гурту бути хоч один старший, командир. Як нарвемося на когось, виграємо час. Побачать погони на шинелі, подумають. Без офіцера оця вся переберія не годиться.

— Думаєш отак проскочити й далі?

— Думав, — кивнув Коломієць. — Тепер бачу — марно. Їдемо вперед, скільки протягнемо. Когось перестрінемо — приймаємо бій одразу. Бо розшифрують, щойно вступимо в контакт.

— Нехай, — кивнув Дунай. — Тоді не варто перевдягатися всім. Лишаємо тут усе зайве.

— Згода.

До них ступив Тур.

— Ховати будемо? Оцих, — він показав на звалені під деревом трупи.

— Вони б нас не поховали, — зауважив Дунай. — Ще валандатися. Затримуватися тут не слід. Хтозна, їх можуть уже шукати. Земля біля води волога. Колеса сліди лишили.

— Отож. — Коломієць поміняв головні убори, офіцерський кашкет крутнув на вказівному пальці. — По конях, тут невигідно.

На дні кузова знайшовся брезент. Ті, хто не наміряв маскувальну форму, вляглися під нього. Інші — таких було четверо — повсідалися біля бортів, приготували зброю. Коломієць і Дунай, одягнені у своє, повернулися в кабіну. Максим останньої миті вирішив обійтися без зайвого маскараду: не він дає переваги. Вояки хай сидять, їх видно, в кабіну не зазирають на ходу, тож у разі чого можна проскочити повз автоколону, якщо зустрінеться дорогою.

Рушили.

До смеркання вдалося триматися, як і планували, об’їзних доріг. Лише двічі зустріли транспорт, обидва рази — такі самі вантажівки з людьми в кузовах. Раз водій погудів із вдячності, коли Максим пропустив його, інший проїхав мимо в куряві. З обіду збиралося на дощ, і під вечір перші краплі забарабанили по даху. Аж тоді Коломієць повернув до лісу, цього разу загнавши машину так далеко, як вийшло. Пальне за цей час опинилося майже на нулі, запасної каністри в кузові не виявилося, це стало вирішальним — «полуторку» кидали.

Дощ падав більше чотирьох годин. Увесь цей час повстанці купчилися під брезентом, міцно закріпивши його на бортах. Так само, лежачи, їли. Лиш вартові змокли за дві зміни, та сушитися не було як: розпалити багаття під дощем не виходило, так само марними виявилися спроби зробити це після дощу. Зате, підбив підсумки Коломієць, звірившись із картою, за день вдалося зробити марш-кидок і дістатися до річки Гуйви, це вже Житомирщина.

Ось так подолали трохи більше половини шляху.

З цими думками Максим скомандував відбій.

Це сталося під ранок наступного дня, коли марш-кидок наблизив до Коростишева.

Уночі дощ пішов знову, несильний, затяжний. Крапав до ранку, сіяв, коли рушили, кинувши «полуторку» на місці стоянки, й розпогодилося аж після восьмої. Осіння ніч перетекла в не менш похмурий ранок. Хоч-не-хоч, а перехід вологим лісом дався взнаки: всі вимокли до нитки. Справа звична, партизанське життя привчає й не до такого. Проте зараз вони були в глибокому ворожому тилу, не мали в окрузі жодної бази та, відповідно, жодної можливості перепочити й просушити бодай онучі. Ковзало під ногами, хлюпало в чоботях, і відділ нагадував Максимові зграю мокрих бродячих собак — зовсім не хижих, готових пустити в діло зуби вовків.

Зупинивши загін на короткий перекур, Коломієць відкликав Дуная вбік, витягнув карту й розгорнув на потрібному місці. У нього вона виявилася не такою дрібною, Дунай мав трохи кращу, повнішу. На ній обидва й знайшли невеличкий хутір, котрий чомусь не позначили на Максимовій.

— Іншого виходу не бачу, — мовив той. — Треба йти сюди, інакше довго так не протягнемо.

— Що далі?

— Перебудемо до ночі. Хто б там не жив, це дах над головою. Бог його знає, раптом господар — своя людина.

— Або агент, — у тон йому відповів Дунай.

— Та ну, — відмахнувся Коломієць. — Швидше старий дід, який пережив німців. Чи бабка-кульбабка. Я навіть припускаю, друже Дунаю: хутір — позначка на карті, не більше. Людей там взагалі може не бути.

Дунай знизав плечима й замислено торкнувся пучкою вуса, легенько смикнув себе за правий кінчик, потер перенісся. Мовчав далі, і Коломієць продовжив, куючи гаряче:

— Далі зробимо марш-кидок уночі. Вийдемо до траси, ось тут — залізниця. Нам того й треба, триматися колії.

Дунай відповідати не квапився. А Максим уже подумки лаяв себе. Міг же просто наказати, ніхто б не заперечив. Окрім Дуная, звісно. Коломієць розумів: починати з ним чергову за весь цей час суперечку недобре. Поки хлопці сприймають сварки спокійно, але чим далі, тим більше вони нагадують наполегливі спроби з’ясувати, хто у відділі насправді головний. Дунай не визнавав хорунжого Східняка старшим і не надто приховував цього. Натомість всі інші скоса поглядали на представника Служби безпеки, котра зі зрозумілих причин втратила популярність серед особового складу повстанської армії. Але субординацію порушувати ніхто не збирався, дотримуючись у поході залізної дисципліни. Проте Коломієць уже кілька разів припиняв Дунаєві спроби віддавати свої накази — ті, які суперечили його розпорядженням. Варто лиш довести до цього, поставити людей перед вибором, кому коритися, — і все, головне завдання опинялося під загрозою.

Максим чудово розумів: люди стануть на його бік.

Та всіма силами хотів зупинити процес, не доводити до такого. Інакше воякам доведеться робити вибір, що означає конфронтацію між своїми, всередині групи. Коломієць мав у собі сили загасити конфлікт. Лиш потому жоден із гурту кілька разів подумає, перш ніж довіритися Дунаєві.