— Ти як на совіцьких партзборах, — буркнув Дунай. — Ще на голосування постав.

— А ти хіба бував на тих партзборах? — поцікавився Максим. — У нас бойовий підрозділ, друже Дунай. Тут незгодні рук не підносять. Старший вирішує, інші виконують. А суперечки — то нормально. Прямий шлях до істини. Приказку знаєш?

Дунай вирішив відмовчатися. Замість того підвівся, затоптав вогнище, щільніше загорнувся в плащ-намет.

— Варту треба виставити. Зміна — кожні дві години.

На світанку третього дня переходу Шерех зупинив маленький загін, попередивши: попереду вода, солдати.

Гонта лишився в засідці й стежить. За зброю вояки схопилися без команди, і Коломієць не втримався — кинув короткий переможний погляд на Дуная. Той прочитав мовчазне послання: мовляв, уночі було більше шансів нарватися, хай вони сто разів будуть готовими до бою. Натомість перехопив автомат, сказав Шереху коротко:

— Веди.

Максим дав обом можливість розчинитися в лісі, а щойно зникли з очей — теж дав сигнал слідувати за ним й рухатися дуже обережно. Хоч повстанці розуміли це й без додаткового попередження. Спершу йшли між дерев, далі відкрилася присипана багряним листом стежина, вона вивела до узлісся. Там уже влаштувалися розвідники разом із Дунаєм, з обраної ними позиції якнайкраще було видно піщаний клапоть річкового берега.

Відкриту «полуторку» неподалік.

Солдатів, числом не менше взводу, сили майже рівні. Шофер саме приніс від річки повне відро й продовжив мити забрьохану багнюкою машину. Інші безтурботно розмістилися довкола. Хтось розлігся на осінній траві, розстеливши шинель, хтось бродив уздовж берега без жодної мети, видивляючись удалині невідомо що. Один, зайшовши у воду в чоботах по кісточки, нахилився, вперся руками в коліна й уважно придивлявся до водної гладіні, наче збирався розгледіти і, як пощастить, вполювати якусь рибину. Окремо від гурту стояв офіцер — молодий лейтенант у розстебнутій шинелі й не за статутом збитому на потилицю кашкеті. Він недбало курив і байдуже спостерігав за невинною, хоч давно не баченою Коломійцем і зовсім несподіваною тут, на привалі, забавою — четверо бійців, з вигляду наймолодших, захоплено грали в «слона».

Двоє солдатів саме в черговий раз ставали в позицію один поперед одного, нагнулися і задній мостив голову під рукою переднього. Друга пара готувалася стрибати.

Шинелі всіх чотирьох валялися поруч не купою, а ніби окреслювали якусь територію, позначали межу.

Гонта криво посміхнувся. Чуб покрутив пальцем біля скроні.

Тим часом пара інших гравців приготувалися. Один, довгий і худий, азартно поправив пілотку. Навіть зі свого місця Коломієць побачив, як він облизав язиком губи, готуючись до стрибка. А потім коротко розбігшись, відштовхнувся ногами й скочив на спини тих, чия черга була зображувати «слона». Тут же розпрямившись, немов осідлавши коня, воїн засвистів, зірвав пілотку й почав вимахувати нею над головою, навіть примудрився пришпорити імпровізовану тварину. «Слон» поточився, але тримався на двох парах ніг міцно.

Повстанці перезирнулися. Товкач знизав плечима.

Дочекавшись своєї черги, на зігнуті спини позаду худого заскочив із короткого розбігу його товариш. Він навряд чи був важчий за першого гравця, але йому дуже кортіло звалити «слона» з ніг. Примостившись на спині крайнього, солдат підняв зад, з силою опустив, і до засідки донеслося голосне кректання. Та пара не збиралася здаватися, «слон» не похилився, зберіг рівновагу. Навіть більше, за командою: «І-і-і-раз!» зробив перший крок. Далі: «І-і-і-два!» — ступив уперед знову.

Коломієць сам мимоволі захопився дивним, дуже мирним видовищем, згадавши самого себе в дворі полтавського ремісничого училища. Аж тепер дійшло, для чого вони так розклали шинелі: ними справді позначалася межа, перетнути яку і не впасти означало виграти цей раунд.

Поволі, перевальцем, «слон» із вершниками сунув уперед. Максим, не знати чому, захотів раптом, аби виграла саме ця пара. Хоч не відчував симпатій до жодного з присутніх, розуміючи: за першої ж нагоди ці самі солдати візьмуться за зброю і з не меншим завзяттям почнуть розстрілювати мирних жителів, виконуючи наказ і залякуючи населення.

Збоку штовхнули під лікоть.

Дунай.

Коломієць прочитав у його погляді все, що той збирався сказати. Та не поспішав відповідати, замість того застережливо підніс руку: чекай.

Дунай виставив уперед підборіддя, правиця погладила приклад автомата.

Максим усупереч своєму бажанню й навіть десь — здоровому глузду, розуміючи, чого від нього чекає не лише він, а й решта вояків, усе одно заперечливо похитав головою.

А «слон» попри старання затятих вершників повільно, але впевнено наближався до крайньої шинелі. Зі свого місця Коломієць прикинув на око відстань до перемоги. Кроків десять, не більше. Він закусив нижню губу, прошепотів тихесенько, аби ніхто не почув:

— Давай. Давай. Ще трохи…

Зненацька крапку поставив лейтенант.

Докуривши, щиглем відкинув залишки цигарки, завів руки за спину, спритно струсивши з себе шинель, заволав:

— А-а-а-а-а, за Родіну! За Сталіна! — і рвонув уперед.

Кількома широкими стрибками наздогнавши гравців, лейтенант налетів, наскочив, обхопив вершників руками. Сіпнувся, прагнучи завалити хистку людську піраміду й досягнувши мети: «слон» не витримав третього й під вагою завалився на правий бік. За мить на траві ворушилася купа мала, ноги й руки мелькали в повітрі, заплутавшись між собою, компанія беззлобно матюкалася й реготала, інші дивилися на бешкетників: хто — байдуже, хто — з цікавістю, та жоден не долучався до рухливої забави.

Тепер Максим уже сприймав видовище інакше: взвод військових поводився так, ніби довкола — справді мир, здобутий завдяки їхнім старанням.

Переможці, мать вашу.

— Зараз, хлопці, — скомандував він, простягнувши руку до Чуба, який стояв поруч.

Усе зрозумівши, той витягнув із кишені штанів і вклав в командирову долоню гранату з уже вкрученим запалом.

І все одно Дунай випередив — стрельнув першим, даючи довгу чергу по скупченню солдатів, котрі втратили обережність.

Наступної миті вже летіла граната. Максим кидав не прицільно, звідси до берега докинути неможливо. Вибух зробив свою справу — вніс додаткову метушню, заскочені бійці сипонули врозтіч, не всі вчасно вклонилися кулям, і на відкритій місцевості автоматні кулі збили кількох на льоту.

Повстанці розтягнулися ланцюгом, трохи висунулися вперед, аби стріляти влучніше. Навіть ті солдати, котрі встигли схопити зброю й відкрили вогонь у відповідь, все одно не мали переваг: лишалися на відкритій місцевості. Лейтенант, дивом уцілівши під обстрілом, стрімко перетнув сектор обстрілу й тепер заліг за капотом вантажівки. Поруч лежав, розкинувши руки, шофер — його зрізало другою чергою. Від гравців у «слона» лишилася половина: двоє вбитих, двоє живих, один із них — худорлявий, на диво спритний боєць, пересувався на чотирьох, немов коник-стрибунець. Діставшись під прикриття «полуторки», вже за кілька секунд виринув з протилежного боку, зайнявши оборону за кузовом.

Проте сили вже були нерівними. Перевага на користь повстанців, й вони скористалися цим.

У наступ пішли стрімко, ставши півколом, рухаючись короткими ривками й прикриваючи фланги: поки сунув правий — ворога стримував лівий, і навпаки. Справу завершили ще дві гранати, їх завбачливо кидали, аби не пошкодити автомобіль. Коли нарешті оточили, цілих не було, хіба кілька поранених. Їх добили ті, хто наспів першими, Сова з Хортом. З усього взводу лишилися лейтенант і худорлявий солдат. Зрозумівши невідворотність смерті, виступив з-за прикриття, кинув автомат, упав на коліна, витягнув руки угору над собою, відкрив рота, хотів щось крикнути — вигук застряг, Тур вистрілив упритул, розносячи кулею голову.

Лейтенант відчайдушно кинувся у воду, забіг по пояс, шубовснув і поплив, махаючи руками, мов млин — лопатями, й здіймаючи навколо себе фонтани бризок. Офіцера Дунай залишив собі: зайшов у воду, навіть у бойовому запалі вважаючи, аби не набрати за халяви, узяв автомат напереваги, повів дулом зліва направо, вдавивши гашетку. Віяло свинцю пройшлося точно по плавцеві, задля певності Дунай повторив маневр, тепер уже плавно рухаючи стволом ліворуч. Вода довкола лейтенанта почервоніла, він на коротку мить зник з очей, але тут же виринув, завмер на поверхні.