— Так. У районному відділі праці. Сотні написаних вами документів — це сотні, як не тисячі скалічених доль наших, Зозуле, радянських людей. Відділ займався відправкою людей на роботи в Німеччину, хіба ні?

— Я виконувала роботу, за яку мені платили.

— Ви працювали на окупаційну адміністрацію. В її виконавчих органах. Узагалі дивно, чому ви досі на волі. І тим більше дивно, звідки у вас дозвіл жити і працювати тут, у п’ятдесятикілометровій зоні. На що ви сподівалися, коли лишалися тут? Загалом мої попередники були на диво лояльними до вас.

Майя знову зітхнула.

— А ваші попередники нічого не казали про те, як усе є насправді? — Майя знову заводилася, як раніше в камері, коли її впізнала матір одного з підлітків, вивезених на роботи. — Добре, слухайте. Не вірити ваше право, але розкажу, це вже давно не військова таємниця. У перші дні війни мій чоловік, Іван Зозуля, льотчик-винищувач, пішов на фронт. До кінця липня встиг написати кілька листів. Потім мені заборонили приймати від нього пошту, звеліли поміняти адресу. За завданням підпільного центру мене готували до роботи в тилу ворога.

— Влітку сорок першого в Києві не було ворога.

— Влітку сорок першого, у серпні місяці, Київ уже готували до здачі ворогу.

— Лише за цю фразу закони військового часу дозволяють розстріляти вас.

— А потім кулю собі в лоба. Така ж логіка, правда?

Нарешті Фомін подивився на Майю з цікавістю.

— До чого ви зараз це сказали?

— Бо ви знаєте — я кажу правду. І якщо стріляти всіх, кому вона відома, логічно застрелитися, хіба ні?

— У цьому кабінеті так зухвало поводяться лише вороги.

— Чому?

Фомін відповів не відразу. Спершу вийняв з-за вуха папіросу. Потім прикурив її від недопалка. «Бичка» старанно розтовк об денце масивної порцелянової попільниці — теж, мабуть, трофей чи спадок від того, хто займав кабінет раніше.

— Їм нема чого втрачати. Ті, в кого є найменший шанс викрутитися, чіпляються за нього. — Він випустив струмінь диму вбік. — Просяться. Шукають виправдань. Валяються в ногах.

— Не збираюся, — огризнулася Майя. — За два роки тут, під німцями, я втомилася. І не тільки боятися. Мене могли розстріляти ні за що, отак, як ви зараз погрожуєте. Бо моя робота в тилу так і не почалася. Вважайте, що завдання не виконане. Але правильно ось так: жодного завдання за той час, що була в тилу, я не отримала.

Фомін підвівся, пройшовся кабінетом, став біля вікна.

— Продовжуйте.

Майя прокашлялася, від диму шкрябало в горлі.

— Під кінець серпня сорок першого я перебралася до Королівки. Там у мене хвора тітка, за легендою поїхала її глядіти. Хоча, — вона сумно посміхнулася, — я б доглядала за нею і не задля легенди. Це моя єдина близька родичка. В селі мусила дочекатися німців, потім вступити на службу в органи окупаційної влади.

— Я вже почав вам вірити, і нате…

— Що не так?

— Ви не могли знати, які органи створить окупаційна влада.

— Але ж управлінські органи мусили бути! — парирувала Майя. — Куди можна, туди й треба влаштуватися. Замаскуватися, сидіти тихо, чекати зв’язкового, інструкцій, вказівок чи чогось такого. Отак і прочекала два роки.

— Марно?

— Зовсім.

Фомін повернувся за стіл, роздушив у попільниці другий недопалок.

— Хочете сказати: ніхто не налагодив із вами зв’язок?

— Припускаю — спроби були. У жовтні сорок першого в Королівці показово повісили чоловіка, якого зловили на узліссі шуцмани. Судячи з усього, пробирався в село, і припускаю: це міг бути мій зв’язковий. Другий випадок був уже в Макарові, під Новий рік. Поліцаї зупинили підозрілу жінку на в’їзді в місто, та відкрила вогонь і почала тікати. Її застрелили, при ній знайшли батареї для рації. Потім гестапо почало шукати і знайшло радиста, теж була стрілянина, чоловік підірвав себе гранатою. Там, де я працювала, все це відомо.

— То й що? Чому ви впевнені, що всі ці чоловіки й жінки шукали зв’язку з вами?

— Я ні в чому не впевнена, громадянине капітан. Чекала зв’язкового. Могла робити будь-які припущення. Від зими сорок другого вже поставила на своїй підпільній роботі хрест. В околицях діяли партизани, час від часу німці воювали з диверсійними групами. Але мене все це жодним чином не стосувалося. Уявіть, якось почала збирати різні відомості, котрі, на мою думку, могли б зацікавити військове командування. Безсистемно, фіксувала все підряд. Потім спалила записи в грубці. Отака з мене підпільниця.

Фомін зняв окуляри, хукнув на скельця, протер носовичком. Покрутивши в руці, знову начепив їх на носа.

— Хтось може підтвердити, що на ворога ви працювали за завданням відповідних радянських органів?

— Ні, — відрізала Майя. — Уже коли повернулися наші і я прийшла до уповноваженого НКВС та назвала йому прізвища тих, із ким мала справу, він послав кудись запити й отримав відповідь: усі, хто мене вербував, загинули. В різний час. За різних обставин. Підтвердити мої слова нема кому. — Вона вкотре зітхнула. — Про чоловіка не знаю нічого. Тітка померла. А товариш Даниленко, з яким мала справу…

Фомін ляснув долонею по столі.

— Стоп! Я в курсі, що Даниленко загинув у березні від бандитської кулі.

— Бандерівської.

— Хіба вони чимось відрізняються від бандитів? На щастя, націоналістичному бандпідпіллю не вдалося пустити тут, у нас, коріння. Традиції не ті. Мій колега, громадянко Зозуля, вам повірив, бо ви ж на волі. Отже, мав на те підстави. Бо, самі кажете, перевіряв вас. Я тут людина нова, і в мене нема жодної причини вірити вам.

— Але й жодного доказу того, що мені не можна вірити.

— Правда, — кивнув Фомін. — Мій принцип: сумніваєшся — вирви з коренем причину сумнівів.

— Маєте на увазі — вбий того, кому не віриш?

— Десь так. Такий закон воєнного часу. Не можна лишати ворога за спиною.

— То ви мене розстріляєте, аби позбутися головного болю?

Фомін переплів пальці обох рук, стиснув їх, потім поворушив, на короткий час захопившись цим видовищем. Потім розплів, поправив окуляри на переніссі.

— Наш працівник, котрий замінив товариша Даниленка, чомусь пропустив вас повз увагу. За свою недбалість поплатився, емісари націоналістичних банд діяли просто в нього під носом. Зараз над нехлюєм провадяться слідчі дії, не хочу повторювати його помилки. Тому перевірятиму всіх підозрілих. Товариш Даниленко щось про вас з’ясував. Радянські органи не помиляються, маю роздобути ті самі відомості. Поки що не раджу вам виїздити за межі району.

— Маю право жити в стокілометровій зоні? — Майя не стримала іронічної посмішки.

Скельця окулярів зблиснули.

— Ви, громадянко Зозуля, маєте рівно стільки прав, скільки я вирішу, — відрубав Фомін. — Повертайтесь до місця проживання й сидіть там, не рипайтесь. Якщо ваші слова підтвердяться, надалі зможете жити спокійно й налагоджувати мирне життя.

— А як не підтвердяться?

— У такому разі ми зустрінемося знову. Поки що вільні.

Майя саме рубала дрова, коли почулося гуркання.

Вона безпомильно визначила, хто їде. Ніхто, крім дільничного, в їхньому селі мотоцикла не мав. З паливом їй посприяв він же, молодший лейтенант Юрій Гордієнко.

Сільське начальство не знало, як ставитися до колишньої працівниці Макарівського окружного комісаріату. Голова виділив Майю серед інших, почав утискати, а коли вона спробувала розібратися — порадив сидіти тихо для власної ж користі. Про всяк випадок вирішив не давати їй роботи в селі, хоча всі місцеві жителі працювали на окупаційну владу. Про дрова їй тим більше можна було забути. Добре, що дільничний підпорядковувався не йому, а УНКВС, тож Гордієнко оформив її до себе діловодом. Вона робила всю паперову роботу, отримувала пайок, годувалася з городу і більше нічого від нинішнього часу не хотіла.

Хіба Гордієнко почав виявляти чоловічий інтерес. Власне, він завжди його мав. Бо чарівників не буває, не дарма взяв самотню молоду жінку під опіку.