Дільничному недавно виповнилося тридцять років, і в Королівку його призначили. Майя знала історію Гордієнка з перших вуст, і нічого дивного в ній не бачила. Звичайний, навіть досить характерний випадок воєнної доби — вчорашній партизан не захотів іти далі на фронт із регулярною армією, тож доклав максимальних зусиль, аби лишитися в тилу сільським дільничним.

Вони познайомилися влітку, коли Гордієнко отримав призначення й обхóдив усі хати, знайомлячись та проводячи інструктаж. Він прийняв справи після того, як бандити розстріляли його попередника, кульгавого лейтенанта Шевцова. Як і чому фронтовик після шпиталю опинився у них у Королівці дільничним, Майя й гадки не мала, бо Шевцов, здавалося, ховався від людей. Бачили його не часто, подейкували — у шпиталі отримав звістку про загибель усієї родини, почав втрачати над собою контроль, багато пив. Тому, кажуть, застрелили міліціонера не в бою — люди Щербаня заскочили його п’яним.

Так чи інакше, довго без представника закону Королівку не лишали. Наступного дня після обходу Гордієнко під вечір постукав до неї, виклав на стіл кільце копченої ковбаси, чвертку хліба й флягу з самогоном, одразу заявив — знайшов як не рідну, то вже напевне близьку душу, випив і майже годину розказував про себе. Майя слухала з ввічливості, терпляче, смердючу міцну каламутну рідину лише пригублювала. А Юрій, чи, як він дуже просив називати його наодинці, Юрко, повідав: сам родом з Путивля, працював на МТС, був мобілізований шофером. Під Черніговом його частина потрапила в оточення, вчасно встиг скрутити кермо, вистрибнув із кабіни, погнав до найближчого лісу. За ним — бійці, що сиділи в кузові. Поки добігли, командира вбили. Уцілів лише їхній невеличкий гурт, долею решти тоді не переймався.

Вони блукали два дні, аж доки не вийшли на невеличке село, де назвалися партизанським загоном. Місцевих, вочевидь, окруженці вже не раз лякали. Тому селяни взяли втікачів на забезпечення — далі від гріха. Їм передавали в ліс той мінімум харчів, який могли собі дозволити. Тим часом окруженці вибрали з-поміж себе командира. До того все вирішували колективно, але тепер, коли вже назвалися військовим підрозділом, треба було комусь одному передати не так повноту влади, як повноваження вести переговори й виступати від загального імені. Офіцерів, сержантів, навіть єфрейторів у товаристві не було, тож повелися демократично: тягнули палички з пілотки. Старшим мав стати власник короткої, випало Гордієнкові.

Своєю владою Юрій прийняв перше рішення: закопатися в землю й перезимувати так. Населення уклінно просило партизанів не стріляти німців та поліцаїв, бо селяни не хотіли накликати біду — боялися карателів. Захисників харчували фактично в обмін на те, аби сиділи тихо й нікого не займали. Згодом — Гордієнко дізнався про це вже після вигнання звідти німців — частину тамтешніх жителів, котрих тягали за роботу на окупанта, виправдали та залишили в спокої, бо ті довели зв’язок із партизанами.

Навесні сорок другого відносний спокій окруженців порушив справжній загін. «Нас мало не постріляли», — сказав дільничний, наливаючи собі чергову порцію, й відразу розтлумачив: розвідка, яка їх випасла, не знала, що за одні, тож вирішила перевірити. А команда Гордієнка всі ці місяці щасливо уникала бойових зіткнень, через те ніхто не розібрався до пуття, з ким має справу. Почали стріляти один в одного, з обох боків поклали бійців, аж поки не розібралися, що до чого. Коли Гордієнка з залишками підлеглих привели до партизанського командира, Юрій назвався старшим, інші — підтвердили, а селяни не приховували: без малого шість місяців годували своїх захисників. Група Гордієнка влилася в більший підрозділ, про них доповіли в центральний партизанський штаб, приписавши низку уявних подвигів для солідності, і за короткий час Гордієнка представили до позачергового військового звання. Коли вже справді командир, то маєш бути офіцером.

Минулої осені, коли Червона армія наступала на Київ, тутешні партизани били по тилах. Командира роти, молодшого лейтенанта Гордієнка поранили в бік, ще одна куля прострелила плече. У шпиталі разом з іншими отримав медаль «За відвагу», а коли справа йшла до виписки — сам попросився дільничним у Королівку.

Це дозволило лишитися в тилу.

Майя досі не вирішила, подобається їй Юрій справді чи це в неї такий жіночий інстинкт — тягнутися до чоловіка, котрий має захистити. За два роки під німцями вона навчилася дбати про себе сама і відчувала себе старшою щонайменше на десять років від справжнього віку. Не була святою, але й не падала нижче, ніж того вимагали обставини. Працюючи в управі, отримувала пайок, не голодувала, але за цей час дозволила собі підтримувати зв’язок з чоловіком з апарату бургомістра. Це відсікало зазіхання як німецьких офіцерів, так і чинів кущової поліції.

Встановивши для себе планку дозволеного, Майя ці два роки не опускала її. Попервах мала надію: зв’язок ще може допомогти в підпільній роботі, якщо хтось-таки прийде до неї, скаже пароль і дасть завдання. З літа сорок другого, коли німці посунули до Волги, надія на те, що про неї взагалі хтось пам’ятає, зникла. Тому сама собі дала завдання — протриматися, вижити, не робити різких рухів, діяти за обставинами.

У новому дільничному побачила близьку душу. Вислухавши його чи то сповідь, чи то звіт, Майя Зозуля зрозуміла те, що Гордієнко старанно приховував і в чому не хотів признаватися навіть собі, наодинці.

Він не хотів воювати.

Хоча навряд чи був боягузом чи потенційним дезертиром. Юрій теж не робив різких рухів, а отримавши наказ — корився, бо під час війни інше автоматично робило з людини ворога з усіма наслідками. Гордієнко всі ці роки радів кожному прожитому дню, бо сьогодні знову вдалося не потрапити на очі тим, хто віддає накази й змушує ризикувати життям. Він не ліз у пекло без потреби, а якщо опинявся там — не намагався бути героєм, віддаючи таку можливість іншим. Ставши дільничним, Гордієнко домігся нарешті того, чого прагнув, коли прорвався з оточення й разом із товаришами зачаївся в лісі: аби ця війна нарешті скінчилася саме для нього.

Майї теж не хотілося більше війни.

І вона розуміла: яким би не був Юрій Гордієнко, він нікому не дозволить повертати війну туди, куди він від неї — назвемо речі своїми іменами! — втік.

Через те, маючи хай маленьку, але владу, дільничний готовий був нещадно карати всякого, хто захоче порушити його спокій. Той спокій, який єдино можливий в тилу, коли фронт відсувається далі на Захід, війна триває, коли скінчиться — не ясно, і закони воєнного часу дають йому ширші можливості, ніж у мирний час.

Більше влади.

Майя називала це так. І у своєму становищі не бачила іншого виходу, крім як дозволити міліціонерові дбати про себе.

Тому всміхнулася назустріч Гордієнкові, розпрямилася й так сильно, як могла, всадила сокиру в колоду.

— Справляєшся?

— Сам бачиш.

— Ану, дай я.

Майя відступила. Скинувши шоферську шкірянку, вдягнуту на гімнастерку з офіцерськими погонами, Гордієнко поправив ремені портупеї. Оцінивши купу дров хазяйським поглядом, він зняв кашкета й надів на Майю. Та напівжартома відкозиряла йому, зробила ще кілька кроків назад.

Поплювавши на долоні, Гордієнко взявся за топорище, підхопив кострубате поліно, прилаштував його насторч, притримав рукою. Перехопив сокиру вже обома руками, примружив одне око, цілячись та прораховуючи напрямок удару, потому голосну хукнув і рубонув. Сокира застрягла в поліні, дроворуб рвучко підняв її, знову вдарив низом поліна об колоду, за третім разом перевернув, лупонувши обухом.

Розкололося аж тепер.

Юрій розрубав кожну половинку ще навпіл, тепер уже пішло легше. Упоравшись, відкинув носаком кирзача готові дрова ближче до купи, торкнувся великим пальцем леза, потім без страху надавив усією долонею, скривився.

— Тупа.

— Так нагостри.

— Давай чим — запросто.

— Бруска в хазяйстві нема. — Майя розвела руками. — А дрова потрібні. Пічку топити, їсти варити. Та й холоди, кажуть, цього року прийдуть уже на початку жовтня.