— Я тобі ще організую. — Гордієнко підхопив нове поліно, підкинув на руці, розрубувати не спішив. — Вугілля теж роздобуду.

— Для мене не дадуть. Особливо тепер. Усе село знає, що мене тягали до Фоміна.

— Не тягали, — виправив Юрій. — Ти знаєш, як воно, коли справді тягають. Ще й краще за мене. Викликали повісткою.

— Могла не повернутися.

Прилаштувавши поліно, Гордієнко розрубав і його, цього разу — з другого удару, потім застромив сокиру в колоду.

— Я прокачав, Майко. Тебе вичесали гребенем.

— А простіше?

— Куди вже простіше.

Гордієнко присів на краєчок колоди, видобув кисет, папірці, спритно зробив самокрутку, крутнув коліщатко саморобної «катюші»[15], глянув на вогник, але підкурювати не спішив.

— У Фоміна — чергова рознарядка. Перевірити неблагонадійних, згідно з відомим тобі розпорядженням. Я попереджав.

— Ага, — кивнула Майя. — Сказав. Мені після того в погріб ховатися, пересиджувати оці всі перевірки?

Палець дільничного знову крутнув коліщатко. Цього разу вогник лизнув край цигарки. Затягнувшись, Юрій сплюнув налиплі до губ тютюнові крихти.

— Жінка, яка тебе впізнала. Ти говорила про неї. Вона написала донос.

— Здогадуюсь. Нічого дивного. — Майя знизала плечима. — Коли буваю в Макарові, часто бачу таких знайомих. Особливо на базарі. Відводять очі. Ця, бач, не стрималася.

— Запитай, чому аж тепер виявила такого ворога, як оце ти.

— Чому? — слухняно спитала Майя.

— Її загребли раніше. Прізвище пам’ятаєш?

— Улянич Тетяна, — відповіла, ніби рапортувала.

— Отак відразу впізнала?

— Знаєш, Юрку, я тренувала пам’ять. Не могла записувати, сам розумієш, ризиковано. Тому фіксувала прізвища всіх, кого оформляла на роботи до Німеччини. Думала — раптом усе ж таки комусь із наших та й знадобляться. А воно нікому зараз не треба.

— Зате пам’ять хороша, — гмикнув Гордієнко. — Добре. Так ось, цю Улянич минулої зими переселили в окрему квартиру. Там будинок на три родини, радянська влада видавала ордери постраждалим від німецької окупації. Все одно її хату розгатив німецький снаряд, жила в землянці. А тепер повернулися справжні господарі. Покинули все, встигли вибратися з Макарова ще влітку сорок першого.

— Пред’явили права на житло. Улянич проти. Зрозуміло, ситуація знайома. А я тут до чого?

— Не спіши, зараз все стане ясно. Господарі квартири — родина Буховерів, кравець Аркадій Наумович і його дружина, теж кравчиня Етель Перцевна. Зрозуміло, чому єврейська родина втекла подалі. Зрозуміло, чому Буховери повернулися аж за рік після звільнення. Треба ж переконатися остаточно, що влада не поміняється і німці назад не повернуться. Де вони сиділи весь цей час — мені все одно. Кажуть, люди заслужені, обшивали в евакуації командирів, офіцерів НКВС та їхніх дружин, артистів евакуйованих театрів, працювали для якоїсь кіностудії, то вже деталі. Важливо інше: Буховери мали повне право зайняти залишене колись житло. Улянич ніби пропонували інше, та вона вперлася. Ось тут найцікавіше: вона побилася з Етель Перцевною. Розбила об її голову гасову лампу, била першим, до чого дотягнулася рука. І волала на весь базар: «Жидам усе можна! Де вони були, коли мого сина забирали! Вони тікають, потім повертаються! Усі права — жидам, а не українцям! Навіть росіянам таких прав нема! Скільки можна терпіти цих пархатих!»

Юрій говорив спокійно, розмірено, так само, як щойно рубав дрова. Саме ця впевненість підказувала Майї: дільничний не перебільшує і не прибріхує.

— Тепер твоя Улянич замість ордера на нове житло отримає справу як ворожий агент.

— Німецький? — уточнила Майя.

— Не знаю. Ворожий, — знизав плечима Гордієнко.

— Хіба є інші вороги?

— Не тягни мене за язика, — буркнув дільничний. — Сама знаєш. Є ті, хто небезпечніший за німців тепер. Хоч би бандерівські банди. Забула, як навесні тут виявили їхніх попів, у Мотижині? Визнали себе членами цієї їхньої ОУН. Готували базу для антирадянського повстання. Таємні служби проводили. Автокефали чи як їх там.

— Чула. Як це пов’язано?

— Не будь наївною, Майко. Комусь пасує, тобі — ні. Усе пов’язане. Логічний ланцюжок. Пригадай, які тут у той час бої по лісах були. Люди думали — фронт сюди прорвався. А то, виявляється, бандерівські рейди по наших тилах.

— Придушили.

— Їх не задушиш, — мовив Юрій багатозначно. — Читай газети. Не передовиці, а там, де дрібніші колонки. На Західній Україні антирадянська пропаганда дика, шалена, потужна. Там, кажуть, більша частина населення озброєна і тільки й чекає команди. Чув, там у окремих місцях наші змушені тримати цілі гарнізони. А сили на фронті потрібні. Бандерівці ж відтягують їх на себе. Отже, працюють на німців. Як і весь цей час на них працювали. Буржуазний націоналізм, отак це називається.

— Про це я наслухана, не глуха, — відрізала Майя, але відчула — надто різко, тож швидко пом’якшила тон: — Юрку, ти там біля начальства справді ближче. Вас на нарадах просвіщають. Знаєш більше. Поясни, до чого тут Тетяна Улянич. І я заразом.

— Ти перебиваєш, — дорікнув Гордієнко. — Я ж тобі від самого початку розказую, як шкільні вчителі. Словом, бандерівці-західняки ніяк не заспокояться. Не вдалося взяти нас наскоком, із тилу — ведуть тут свою націоналістичну пропаганду тихою сапою. Серед іншого, як нам розтлумачили, спекулюють на єврейському питанні. Накручують людей проти єврейського населення. Чула ж слово «жидокомуністи»?

— Було. Німецька пропаганда.

— Байдуже, чия, — відмахнувся Юрій. — Головне, комуністична, читай — радянська влада називається в них жидівською. Провокуєш ненависть до єврейської нації — це водночас і ненависть до нашої справедливої влади. Є ще один момент, зовсім недавно до нас довели: світовий сіонізм може на цьому ґрунті піднятися.

Майї остаточно запаморочилося в голові.

— Тепер ти мене зовсім заплутав. Перескакуєш з п’ятого на десяте. До чого тут ще й сіонізм?

— До всього, — слова знову прозвучали багатозначно, а сам Гордієнко виглядав утаємниченою, отже, дуже важливою персоною. — Розпалювання ненависті до єврейської нації грає сіоністам на руку. Бач, усе ніби сходиться: євреї навколо при високих посадах та мають привілеї, бо радянська влада їх захищає. Висновок: влада справді єврейська. Але ж це не так, Майко! Проте піди доведи це агентам світового сіонізму, які починають волати про те, як на звільнених від німців територіях громадяни переслідують євреїв, а органи правопорядку не чухаються. Усе це — питання політичне, працює проти нас. Тому органи, той самий Фомін, змушені реагувати. І виявляти як тих, хто провокує антисемітські настрої, так і тих, хто з цього користається. Он артисти вже пишуть товаришеві Сталіну листи, аби від керівництва Україною відсторонили товариша Хрущова. Мовляв, сприяє міжнаціональній гризні.

Заплющивши очі, Майя стиснула двома пальцями скроні, намагаючись хоч так зібрати рій думок докупи. Постоявши так, розплющила, глянула на дільничного, котрий саме підвівся і знову взявся за сокиру.

— Отже, громадянка Улянич потрапила під боротьбу з агентами націоналістів та сіоністів? Чорт знає що, Юрку. Вона не може одночасно працювати на дві структури.

— Майко, ніхто ще не довів, що твоя Улянич працює хоча б на одну. Вона може повторювати чужі слова, потрапити під вплив пропаганди. Або справді мати якісь зв’язки, хай непрямі. Так чи інакше, розібратися треба, згодна?

— Ну… так… Мабуть… Треба, звісно треба.

— Тому її забрали. А Улянич, не будь дурна, відразу почала активно допомагати слідству. Мовляв, не тих берете, товариші. Є така Майя Зозуля, вражина прихована, на німців працювала, з колаборантами спала, досі на волі, хоч наша влада вже майже як рік повернулася. Де вона тебе побачила в місті — не скажу.

— На базарі, не інакше.

— Може, й так. Але тепер зрозуміла, чому тебе висмикнув Фомін?

— Побічна жертва націоналістичної агентури, — криво посміхнулася Майя.