— Чому?

— Та, інша Україна занапащена й упокорена страшним голодом і терором. Визвольний рух там ледь жевріє. Наша перевага — війна, яка ще триває. Вона хоч як виснажує Москву. Але лояльнішим Сталін до східних українців не став. За зібраними відомостями, всі вони записані в зрадники, бо кілька років перебували під німцями. Цього не пробачають, хоч це і не їхня вина.

— Хіба тут, у референтурі, чинять не так само? — зауважив Коломієць. — Я східняк, був під Совітами, працював на них. Отже, зрадник, щонайменше — підозріла особа.

Андрусь знову зняв, протер і почепив назад окуляри.

— То інше.

— Аж ніяк!

— Інше, — відчеканив референт. — І досить, то не є предметом нашої розмови. Так зване звільнення, про яке сурмить московська пропаганда, насправді є тим самим рабством. Була надія на німців, вони ніби обіцяли свободу, та вона швидко й давно здиміла. Люди злі, але в них мало досвіду організованої збройної боротьби. Тож завдання кожної окремої рейдової групи — підготувати ґрунт, знайти однодумців, створити глибоко законспіроване збройне підпілля. Разом з тим — залишити по собі бази для регулярних повстанчих підрозділів. Коли надійде наказ, повстання буде ударом у спину Червоній армії. А в писок вони дістануть від тих, кого почнуть упокорювати й поневолювати, — більше вони нічого робити не вміють.

— Про кого мова?

— Народи Східної Європи, — зараз Андрусь говорив дуже впевнено, ніби про наперед узгоджене й остаточно вирішене питання. — Нас підтримають у боротьбі проти комуністичної тиранії. Після Гітлера той, європейський, світ не захоче мати на собі Сталіна. Спершу його руками ламаємо хребет німцям, потім, усі разом, добиваємо комуністів. Ось такий намір задекларовано, друже Східняк.

Тепер промовчав Коломієць, примружившись і перетравлюючи почуте.

— У райони Києва, Житомира й Чернігова найближчим часом буде відправлено кілька десятків боївок. Задля мобільності — нечисельні, до десяти осіб. Ваша кандидатура цілком підходить, аби ви очолили одну з них. Комплектувати відділ слід з огляду на те, що частина вояків теж має відчувати місцеву специфіку.

— Про східняків мова?

— Саме так.

— І я сам збираю групу?

— Берете на себе відповідальність за кожного.

— Тобто, довіра до східняків усе ж є і вони не вважаються зрадниками?

— Питання найскладніше. Є рішення й щодо цього. Зокрема — щодо вашої групи.

Ззовні шарпонули й прочинили важкі двері.

— Дозвольте, друже Андрусь?

Знайомий голос.

А бодай його!

Коломієць повернувся, зустрівся поглядом з Дунаєм — той саме звикав до тьмяного освітлення.

— Заходь, друже Дунаю, — кивнув голомозий референт. — Ось вам наочна відповідь, друже Східняк.

— Відповідь?

Максим усе зрозумів, та мав хоч якось реагувати.

— Дунай буде з вами. Керуєте боївкою ви, але рішення узгоджуєте з ним. Таке страхування. Нема ради, маємо війну.

На вишкіл дали тиждень.

Коломієць чудово розумів — це небагато, ребро не встигне зростися. Хоч там лише тріщина, в партизанських умовах проблема дорівнює нежитю. Але витрачати більше днів не було змоги. Бо перехід чекав далекий — три сотні з гаком кілометрів зі спорядженням. Йти мусили пішки, переважно вночі, тримаючись лісів та всюди, де це можливо, уникаючи відкритої місцевості. Тож він робив поправку на необхідне відхилення від запланованого маршруту: там, куди мусила вирушати його боївка, карта вказувала більше вільного простору.

Вони рухалися на Київщину, орієнтовно — Макарів, Бородянка, Клавдієве. Туди, де багато водойм, проходять залізничні колії та є можливість диверсіями пошкоджувати транспортні шляхи, гальмуючи рух військових та продовольчих ешелонів. Місця визначали залежно від результатів, отриманих під час великого й невдалого весняного рейду. Попри розгром і значні втрати, армії вдалося залишити по собі певні опорні точки, контакти підпільних груп та окремих людей, налаштованих якщо не однозначно за повстанський рух, то напевне проти повернення радянського режиму.

Зачепитися за місцевість: так окреслив загальну мету подібних рейдів Дунай.

Це — єдине, що прийняв від нього Максим. Загалом присутність представника Служби безпеки в його відділі дратувала самого Коломійця і створювала не зовсім здорову атмосферу в команді. Більшу частину окремо добирати не довелося, Східняк безпомильно визначив їх серед вояків, котрі підпорядковувалися йому раніше, коли ще був чотовим. Нині рішенням військового керівництва округи Коломійця підвищили до хорунжого, і він сприйняв це як своєрідну компенсацію за спілкування зі слідчими СБ.

Новий ранг вимагав бодай нетривалої перепідготовки. Тож перебування на тренувальній базі все одно себе виправдовувало. І хоча інструктори наголошували: програми навчання складені так, аби давати знання без поспіху, реальність суперечила всім корисним та правильним деклараціям. Єдиний позитив — відмова від надмірного загального вишколу на кшталт маршових вправ на імпровізованому, витоптаному вже сотнями чобіт плацу посеред галявини неправильної форми.

Натомість усіх ганяли вночі, навчаючи орієнтуватися в темному лісі швидко й безпомильно. По півдня приділяли освоєнню підривної справи та вивченню всіх можливих телефонних систем — тренувалися по черзі на радянському, німецькому апаратах, а також італійському, який зовсім недавно поповнив колекцію трофеїв. Крім того, щодня обов’язково вправлялися в стрільбі, киданні гранат та опановували деякі прийоми рукопашного бою. Тут Коломієць за згодою проводив тренування сам: отримані ще під час служби в міліції, а потім на прискорених диверсійних курсах під Москвою лише рік тому, навички тепер знадобилися.

На користь працював і чималий бойовий досвід майже всіх бійців відділу. «Майже» — бо Максим не рівняв Дуная з людьми, котрих сам бачив у бою, разом з якими пережив чимало ситуацій і за кожного з яких був спокійний. Звісно, довелося залучити до боївки трьох підходящих кандидатів, яких побачив уперше. Та дуже скоро зрозумів: ті, хто новенький для нього, далеко не новачки в партизанській війні. Тож довіри до них усе одно мав більше, ніж до есбешника, хоча Дунай, поза сумнівом, мав бойовий досвід.

Коломієць признався собі: хай це неправильно, особливо за нинішніх умов, але до Дуная він ставиться упереджено.

Терпіти поруч із собою мусив. Навіть більше — дав зрозуміти передусім Чубові: попри відомі всім обставини, бійці відділу повинні сприймати його спокійно, не провокувати жодних конфліктів і в разі потреби виконувати Дунаєві накази. Звісно, вони підкоряються Східнякові. Та бойова група не застрахована від втрати командира в бою, навіть у найпершому, який доведеться прийняти під час рейду. Загибель Східняка не повинна розвернути відділ та перешкодити виконувати завдання. Надалі командування прийме Дунай. Більше його особу ніхто не обговорював, принаймні в присутності Коломійця.