Але Дунай чудово розумів як своє становище, так і особливості ситуації загалом. Тож весь час, поки вони були в таборі, першим починав розмови, від яких Максим не міг відкрутитися. Тікати нікуди, доводилося підтримувати.

— Не тримай зла, — сказав Дунай уже під кінець першого дня, коли вояки ладнали вечерю.

Вбік не відкликав. Вибрав нагоду, коли поруч із Коломійцем нікого не було. Підійшов, наслинивши спершу цигарку, спокійно попросив вогню. Запропонував Максимові, той відмовився: мав своє куриво.

— То не покуримо разом? — тут же поцікавився Дунай.

— Чого ж, покуримо.

Дунай почекав, поки хорунжий скрутить свою цигарку, і аж тоді почав.

— Давай домовимося: дружби не буде, — мовив Коломієць. — Але стосунки рівні, не сваритимусь.

— О! — Дунаєві брови стрибнули догори. — І спиною до тебе можна повертатися, друже Східняк?

— До чого ведеш?

Максим розумів, до чого. Хотів почути це від самого Дуная.

— Службу свою я знаю. Коли тебе арештовував, діяв, як наказ того вимагає. Потім тебе перевірили, як належить. І відпустили. За це ти міг стрельнути мені в спину, бо тримав зло. Хіба в совіцькій армії не так роблять?

— Не знаю. Не служив.

— Зате я знаю. — Дунай сплюнув під ноги буру слину, розтер чоботом по траві. — Допитував тих, червоних. Солдатів, офіцерів. Багато з ким говорив душевно. На моєму рахунку, Східняче, одинадцятеро перевербованих. Особисто мною. Четверо потім дали драла.

— Погано переконав. Як кажуть їхні політруки: недопрацював. Тому лютуєш.

— Ти ще не знаєш, як лютують. Пом’яли трошки, з ким не буває.

Коломієць торкнувся кінчиком язика уламка зуба. Ранка не спішила загоюватися, хоча боліла менше, навіть уже жувалося тим боком.

— Усе в тебе до мене?

— Ні, не все. — Дунай затягнувся. — Тобі не пояснив друг Андрусь, бо не мав на те часу й бажання. Він узагалі не переймається подібними поясненнями. Бо вважає: розжовувати зайвий раз нікому нічого не треба. Кожен має розуміти вимоги поточного моменту. А вони такі, друже Східняк… — Ступивши до стовбура граба, прихилився плечем, ставши зручніше. — Мав би чути про інструкції розвідчої й контррозвідчої служби. Ними передбачені розвідувальні відділи при кожній армійській групі. Тому я йду з вами як керівник розвідки.

— Ким керувати збираєшся?

— Тим, кого ти мені підпорядкуєш. Розвідники мають бути навіть у окремій нечисельній бойовій одиниці. Не треба думати, що я навмисне приставлений стежити за тобою чи контролювати кожен твій крок. Та координувати свої плани, рішення та дії зі мною тобі, друже Східняк, доведеться. Інакше не можна.

— Хто це сказав?

Дунай криво посміхнувся.

— Я — розвідник. Коли Службу безпеки лиш створили, я вже мав досвід підпільної агентурної роботи. Чоловіче, мені тридцять чотири, прокинься. З них чотирнадцять у підпіллі, ще за Польщі. Нехай ти з нами більше року, нехай перевірений, тепер, вважай, остаточно. Але ти добрий командир, стрільці твої, булавні й старшини боями перевірені. Що знаєш про організацію роботи у ворожому тилу? Про створення агентурної мережі, підпільних осередків, налагодження системи зв’язкових? Для тебе, друже Східняк, розвідка — послати кількох стрільців на кілька кілометрів уперед, абись глянули, чи не їде німецька, ляська чи москальська колона. Для мене розвідка — зовсім інше. Це вміти треба.

— Вірю. Навчений. Далі що?

— Те саме: координувати на місці дії твоєї боївки. Спрямовувати, куди треба. Забезпечувати харчами, зв’язком. Дізнаватися, де можна роздобути зброю. Куди краще вдарити, завдаючи відчутнішої шкоди. Вербувати нових людей, створювати нові бойові групи. З них виростуть сотні повстанчої армії на східних теренах.

Коломієць відчув, як Дунай захопився, вирішив не зупиняти, а той справді входив у раж:

— Люди підуть за нами. Не відразу — але підуть. Спершу беремо під контроль Київщину.

— А інші місця?

— Теж. Така провідна стратегія. Але Київ — важливий, бо проголошений столицею України радянської. Їхня голова, їхня точка опори, друже Східняк. Партизанка не дасть спокою, тягнутиме ресурс. Тут, на Волині, там, у Галичині й Карпатах, далі — за Карпатами совіцьке військо діставатиме копняків нижче пояса. Захід уже тисне на Гітлера зі свого боку. Потім усі разом візьмуться за Сталіна. Ми ж звідти, через Слобожанщину, підемо на наш Донбас. Де зупинимося — не знаю. Але туди точно дійдемо, бо то є промислове серце. Почнемо торгувати з Європою, водночас почнуться політичні перемовини. Років зо два-три чи нехай за п’ять, не більше, самостійну Україну світ визнає окремою державою. Боротьба дасть результат.

Коломієць струсив з нижньої губи тютюнову крихту.

— Ти справді в це віриш, друже Дунай?

— Без віри не варто нічого починати. Може, ти не віриш? — Плавним рухом відсторонившись від стовбура, Дунай відкинув залишок цигарки, пильно глянув Максимові в очі. — То віриш чи ні?

— Хотілося б, — обережно мовив Коломієць, уже навчений, як треба стежити за словами при Дунаї. — Та не забувай, я ж там народився і виріс. Під комуністами все своє свідоме життя. Малим війну бачив. На моїх очах червоні петлюрівців стріляли, петлюрівці червоних вішали, сільські отамани на майдані комісарів багнетами кололи при людях. Залетять у містечко, похапають, хто не втік, зганяють людей дивитися. Потім самі тікають, бо військо повертається.

— До чого все це кажеш?

— Бо на очах моїх, Дунаю, комуністи все гнули, ламали, палили! — тепер почав заводитися Максим. — Я згоден із тими, хто каже: не все так просто, як хочеться. Так, багато в чому я помилявся і не приховую цього ніколи. Наприклад, вірив: добрий Сталін не знає, яке свавілля влада чинить на місцях. Хоч би в нашому Миргороді. Думав листи йому писати. Знаєш, чому не писав? Бо інші, хто вважав так само, настрочили їх швидше! І швидше були покарані, за наклеп на радянську владу та її керівників. Заслужених товаришів, героїв війни, вірних послідовників справи товариша Леніна, таке. Провід правильно робить, залучаючи в рейди тих, хто прийшов сюди з тої сторони. Ти, друже Дунай, зі своїм досвідом розвідника лоба розіб’єш, не відчувши місцевої специфіки.

— Поясни.

— Сам побачиш.

— Люди інакші?

— Різні люди. Обставини інші. Тобі тут мозок не патрали зовсім. Їм там, — Коломієць кивнув через плече, — з десяток років щонайменше. Аби мене сюди не закинули диверсантом, сам би дійшов, рано чи пізно. Маю голову. Ти питав мене, до речі, що було б.

— Пішов би Сталіна вбивати?

Максим повів плечима.

— Пуста розмова, Дунаю. Дурна. Уже не скаже ніхто, що було б і з ким. Я тебе почув. Кого віддати тобі для розвідки — подумаю. Агітувати мене, бач, не треба. Не з тієї ти референтури. Хоча бачу тепер, як ти червоних агітував.

Коломієць повернувся, аби йти геть.

Дунай двома широкими кроками наздогнав, шарпонув за плече, розвернув.

— Стій.

— Руки забери.

— Стій і слухай мене, коли мудрий такий.

Зараз Дунаєві очі звузились. Максим знав: це означає ледь стриманий гнів.

— Ти бачив, як я тепер чиню з совіцькими офіцерами. Раніше агітував. Тепер нема потреби. Я вбиватиму їх на місці. Не відразу, але маю повне право не брати полонених. Так, ти правий, вони нестійкі, непевні. Час показав — зрадників найбільше серед них. Комуна сидить у головах, то є зараза, стійка бацила, погано лікується. Отже, на східняків покладатися не варто. Але ось що скажу: були часи, коли полонені мені багато про що говорили. Серед іншого — про те, як у боях, під час атаки, червоні зводили рахунки один з одним. Не через переконання, ні. Обоє мали квитки в кишенях, партійні чи комсомольські. Та якось медична сестра гуляла з одним, потім пішла з іншим. Чим не привід всмалити ворога в спину?

— Не вловлю, до чого хилиш. Уже вдруге намагаєшся щось довести.

— У нас подібних звичаїв нема, — відчеканив Дунай. — А в совіцькій армії отак підло вбивати тих, з ким посварився, — традиція, бач. І не лише у війську. Сам же щойно казав: доноси, кляузи… Чим не постріл у спину? Згоден, що совіцькі бздури погано лікуються?