Проте Майї пощастило. Тітчине добро вдалося зберегти, хоч дещо таки потягнули — винесли для потреб сільської управи дубову шафу із дзеркалом, яке при перевезенні тріснуло навпіл. Його не викинули, старанно заліпили паперовою стрічкою, густо змащеною клеєм — так укріплювали вікна, аби вберегти від бомбувань. Ліжко теж погрожували забрати. Чому не відразу, чого чекали — Майя гадки не мала. Коли влаштувалася на службу в окружний комісаріат, в Королівці про це дізналися. Відтоді її родичку не чіпали. Навпаки, час від часу хтось приходив, аби попросити через неї племінницю про допомогу. Майя робила, що могла, та все ж частіше відмовляла під різними приводами. Вперто й терпляче чекаючи на зв’язкового, заборонила собі втрапляти в найменші історії, котрі можуть привернути до неї зайву увагу з боку навіть рядового поліцая, не кажучи вже про когось із німецької адміністрації.

Її кляли.

Але нехай.

Ліжко Гордієнко оцінив одразу, скаржачись — змушений спати на продавленій пружинній койці, яку привезли солдати з міського шпиталю. Згодом натяки на зручне ліжко стали прозорішими та недвозначними. Майя робила вигляд, що нічого не розуміє, все треба пояснювати, але морально готувала себе до того дня, коли Юрій почне форсувати події. Здоровому молодому мужчині, ще й наділеному владою, важко втриматися від спроби завоювати здорову молоду жінку. Яка, до всього іншого, найбільше потребує зараз не чоловіка в ліжку, а захисника поруч із собою.

Майї Зозулі не хотілося повертатися в камеру Макарівського НКВС.

Бути поруч із міліціонером не означало застрахувати себе від капітана Фоміна. Навіть більше: може статися, що Гордієнко чимось йому не сподобається, і тоді затримають не лише його, а й її, вже близьку людину. Отож виплутатися буде складніше, і пощастить, як вишлють на Донбас, за Урал чи в Казахстан. Але поки Майя старанно гнала від себе подібні думки. Їй треба триматися поруч із таким, як дільничний Гордієнко.

Задля власної безпеки.

Того вечора Юрій приїхав із магазинною, старанно запечатаною пляшкою горілки. Від нього вже відгонило, і Майя вкотре подумала: пощастило, що не перекинувся на мотоциклі, дороги розбиті, п’яному в осінній сутінковій мряці ганяти непросто, ризиковано. Та вголос цього не сказала, накрила на стіл, виставивши казанок вареної картоплі, полумисок квашеної з цибулею капусти, витягла із загашника бляшанку тушонки — Юрій сам привіз днями кілька, на гостинець. Коли Майя почала відмовлятися, мовляв, нащо обділяєш себе, то ж пайок, Гордієнко відмахнувся. Пояснив: то реквізоване, накрили склад спекулянтів, тримали в себе харчі, награбовані бандою Щербаня, ті наприкінці вересня налетіли на військовий склад у Клавдієвому.

Бандити не мали єдиної бази, чи принаймні міліція про неї нічого не знала. Але за межі округи не виходили, тримаючись тут, бо сам Щербань — місцевий, з Макарова. Тож знав округу, як свої кишені, це додавало мобільності й робило фактично невловимим. На тушонку тутешня міліція натрапила випадково, готувалася велика засідка, підтягували на операцію всіх, так Гордієнко опинися в групі. Та все одно нічого не вийшло, що й де зірвалося — не відомо, обмежилися арештом двох бариг: один — інвалід, щодня жебрав на базарі. Начальство не заперечило, аби міліціонери взяли собі частину знайдених продуктів. У протоколі можна вказати будь-яку кількість вилученого. А закони воєнного часу однаково суворо карали хоч за півсотні вкрадених з військового складу бляшанок, хоч за півдесятка.

Побачивши тушонку, дільничний відразу почав матюкатися: нагадала про Щербаня, який досі гуляє на волі. Хоча швидко припинив лайливий потік, вибив корок об підбір чобота, налив собі в кухоль, Майї — в склянку й почав сумну сповідь. Фомін дав прочухана начальнику районної міліції, а той вдер спершу особовий склад, потім кожного окремо. Гордієнкові, як і решті дільничних, перепало за все одразу: погано працює, не налагодив мережу інформаторів на належному рівні, розкриття злочинів — погане, незадовільне. Мало тут Щербаня з його бандою, ще одна напасть: зовсім недавно десь під Коростишевом, у сусідній області, не так уже й далеко, менше сотні кілометрів, у засідку енкаведешників втрапили бандерівці.

— Де вони тут взялися? — щиро здивувалася Майя, задля підтримки розмови відсьорбнувши горілки: казенка все ж не така противна, як самогон, від якого її нудило.

— Не так питаєш, — прогудів Юрій, роблячи великий ковток і відкушуючи половину картоплини разом з лушпиною.

— А як треба?

— Знову.

— Що — знову?

— Де бандерівці в наших краях взялися — знову.

Дільничний витер губи тильним боком долоні, витягнув «катюшу», почав слинити цигарку. Пальці гуляли й погано слухалися, тож Майя рішуче взяла в Гордієнка кисет, папірці, сама спритно впоралася, простягнула йому. Коли палець із третього разу не зміг викресати вогонь, вона, зітхнувши, виставила долоню. Юрій покірно вклав у неї запальничку, Майя запалила з першої спроби, підкурила сама, не закашлявшись, згадавши при цьому смак міцного дешевого тютюну, не стрималася — затягнулася. Передала Гордієнку, той сприйняв допомогу, як належне, повів далі:

— Знаєш, вони ж були тут узимку. Шороху навели, всіх нас, вважай, мобілізували. В ружйо була команда. — Він пахнýв цигаркою, Майя машинально розігнала довкола себе ядучий дим. — Після того осередки в області виявляли, не тільки в нашій. Та в основному, знаєш, попів їхніх. Служили таємно, Богу своєму молилися. Брошурки там читали, якісь листівки поширювали, пропаганда. Як каже товариш Фомін, неприємно, але не страшно. Зараз, бач, наново полізли.

— А тобі що?

— Я — влада. Поставлений тут дбати про закон, — Юрій говорив так серйозно, як може казати лише сильно п’яний. — Наказано глядіти обома. Отак, — він розвів два пальці, вказівний та середній, притулив пучками до очей. — Вони ж, Майко, незаконне збройне формування. І дарма в наші краї не полізуть.

— Як то — дарма?

— Для мене і для товариша Фоміна ті бандерівці мало чим відрізняються від банди Щербаня.

— Зрозуміло. Бандити всі однакові.

— Тут є нюанс, — це слово дільничний вимовив старанно, підкреслено, піднявши при цьому багатозначно пальця вгору. — Але то деталі, тобі не треба. Загалом діють вони однаково. Щербань тримається в окрузі й нікуди далеко не тікає, бо має тут десь базу, і не одну. Є якась підтримка серед населення, інакше б давно здали. Згодна?

— Згодна.

Майя справді не заперечувала. Хоч взяти участь у підпільному русі за два роки під німцями не вдалося, її все ж готували, проводили інструктаж, і вона розуміла: без підтримки на місцях підпілля приречене. Будь-яке. Налагоджувати контакти, не маючи попередніх домовленостей, — як стрибати в воду з берега, не знаючи дна.

— Коли вони вже йдуть сюди, мають десь своїх людей. — Гордієнко постукав брудним нігтем по бляшанці. — Во, законсервованих. Нам наказано не проґавити, інакше…

Стиснувши обидві долоні в кулаки, Юрій поставив правий на лівий, зробив жест, ніби крутить щось, при цьому крекнув.

— Башку знімуть.

— Вони це вміють.

Майї раптом стало дуже шкода дільничного, на якого навалили купу додаткових обов’язків, належне виконання яких не завжди від нього залежало. Та де там: зовсім не залежало. Ганятися за бандерівцями — не Юркова парафія.

— Ось бачиш. — Гордієнко, прицмокнувши, затягнувся. — Підтримки мені треба. Сам я.

— Я завжди підтримаю. Знаєш же, — вона говорила щиро.

— Ага, — сказав він, хлюпнув собі щедро, випив у два прийоми, зажував капустою. — Куди я такий піду, Майко?

— Нікуди, — погодилася вона. — Лягай уже, постелю.

— Не треба. Сам.

Розвезло Гордієнка надто швидко, і Майї довелося волочити важке, хоч і худе тіло до ліжка. Далі зняла портупею, стягнула кітель, хоча він мляво намагався заперечувати. Коли знімала заляпані грязюкою чоботи — вже спав, легенько підхропуючи. Трохи подумавши, Майя витрясла гостя з галіфе. У голові трохи шуміло від випитого, її брало швидко, мала таку прикру особливість організму. Аби якось послабити дію, зробила й собі цигарку, скориставшись Юрковим кисетом. Не курила давненько, кидала періодично, тепер, значить, знову на часі.