Трохи прийшовши до тями, діловито, вже по-жіночому обдивилася верхній одяг, навіть понюхала, скривилася. Рішуче кинула в ночви, перед тим витягнувши з кишень якісь нецікаві їй папірці. Нагріла води, замочила форму. Потім, озброївшись шматком мила, теж принесеним уважним дільничним, заходилася прати. Поралася довгенько, кілька разів полоскала й старанно викручувала. Нарешті вивісила чисте біля пічки, підкинула ще дров і з почуттям виконаного обов’язку витерла мокрі руки об фартух.

Гордієнко крутився, далі хропів, ще й плямкав губами, зовсім не схожий уві сні на грізного блюстителя порядку. Майя стояла посеред хати, переводячи погляд з ліжка, половину якого зайняв — з її дозволу — Юрій, на вузьку, застелену смугастим, ручної роботи килимком дерев’яну лавку біля стіни. Навіть присіла, потім прилягла, знаючи наперед, чим то скінчиться. Уже переставши дурити себе, скинула спідницю і, лишившись у самій комбінації, обережно примостилася поруч.

Юрко прикинувся серед ночі, розбуркавши її. Переліз, знайшов відро з водою, жадібно випив, один за одним, два кухлі. Віддихався, повернувся назад і, ніби робив це щодня, грубувато, спрагло притягнув Майю до себе.

Вона прошепотіла: «Не треба…»

Хоч знала: говорить так для порядку, аби могла потім себе поважати та й він не пишався б своїм стрімким завоюванням її тіла…

…Затим Гордієнко знову швидко заснув, а Майя крутилася ще довго, задрімавши перед самим світанком. Прокинувшись і пошукавши штани, Юрій отримав від неї чисте, навіть напрасоване галіфе, не подякував, але пригорнув, поцілував у чоло, потім у губи, рука лягла на груди, але далі не пішов — стримався. Пояснив: служба.

Ввечері повернувся, мов до себе додому.

Приніс невеличкий вузлик, виклав на стіл.

Подарунок.

Майя розгорнула: чорна комбінація — шовк і мереживо. Пара панчіх, напевне нових. Туфлі, коричневі, блискучі, на товстому підборі.

— Де я це носитиму? — вона всміхнулася, взяла туфлі, помахала перед Юрком.

А збиралася запитати: де взяв? звідки це?

Передумала.

Несподівана гостя постукала у двері за три дні.

Була неділя, і Майя з чистою совістю не пішла на роботу. Вже вранці другого дня, прокинувшись і сівши снідати, Гордієнко обмовився: коли таке діло — вона може сидіти вдома. Отримав категоричну відповідь: навіть якщо вся Королівка пліткуватиме, що Зозуля спить з дільничним, все одно ходитиме на службу, ніби нічого не сталося. Та й нічого не має мінятися, і так краще передусім для Юрка. Попросивши пояснити, почув: запросто пришиють аморалку.

Звісно, так зараз багато хто живе, бо всі люди, часи непрості, одне одного слід триматися. Але ж сам напередодні говорив: сьогодні — так, а завтра капітан Фомін знайде щось, було б бажання причепитися. Отут добрі люди й підкажуть: завів собі під боком дільничний Гордієнко жіночку з непевною біографією, працювала на німців, грішків за нею водиться повно. Не доведений остаточно її зв’язок із підпіллям. Сама визнає — відсиджувалася в тилу, жодної участі в русі опору, ніякої користі радянській владі. Тепер, бач, спритно прилаштувалася, ще й картки отримує, бо числиться на державній службі. Ось і матиме Гордієнко вразливе місце. А як сидітиме вдома, отримуючи ті ж самі картки ні за що, — проблеми знайдуться швидше, бо заздрісників багато.

— Угу, — погодився Юрій. — Як далі? Ховаємося від людей?

— Сховаєшся тут, у селі, — пирхнула Майя. — Усе залагодити просто. Одружитися треба.

— Як знав! У вас, баб, одне в голові!

— Так точно, товаришу молодший лейтенант! — Вона задерикувато випнула груди, вперла кулаки в боки. — Одне в голові! Ваша безпека! І моя, до речі!

Зрозумівши — неправий, Гордієнко трохи заспокоївся, почухав потилицю.

— Отак зараз і одружуватися?

— Не відразу. Чи ти взагалі не хочеш?

— Та можна, чого ж… — прозвучало так, ніби йому пропонували добавку борщу.

— Коли так, вдома не сидітиму, поки стосунки офіційно не оформлені. Далі, раз так кортить зробити з мене офіцерську дружину — домашню господарку, не матиму нічого проти. Але краще, аби я мала іншу роботу, де не залежала б від тебе прямо. Подружжя не може працювати отак, як ми. Ти — дільничний, я — при тобі діловодом.

— А так, як зараз, діловод може бути?

— Дам тобі, дорогенький, повний розклад на жінок та дівок у макарівських установах. Хто з ким спить чи підсипає.

— Знаю. Не дуже там ховаються, місто ж маленьке.

— Велике село, — поправила Майя. — Тому, Юрку, поки ми так — нічого страшного. Але подумай, прискорити процес треба. Розпишемося, там видно буде.

Пробурчавши щось про бабську корисливість, Гордієнко розмову припинив, і Майя зрозуміла: дільничний не опиратиметься, він уже погодився. А його нинішні гарикання — те саме, що її «не треба», коли Юрій уперше поліз до неї. Так вони окреслили кожен свою територію, остаточно з’ясували, чого хочуть одне від одного, і на тому перемовини слід вважати звершеними.

Тож візиту вчительки не здивувалася — подив викликала причина відвідин.

Агата Колпакова жила в Королівці від цього літа. Приїхала сюди з десятирічним сином із Курська. Вдова військового інженера з початком війни поїхала в Ташкент, у евакуацію, там влаштувалася редактором на «Ленфільм» — кращої роботи філологиня знайти навіть не мріяла. Повернувшись назад після остаточного звільнення рідного міста, Агата, вже знаючи про загибель чоловіка під Сталінградом тієї зими, застала на місці свого будинку велику вирву. Потинявшись по установах і всюди, де тільки можна, нагадуючи про свій статус офіцерської вдови, вона зрештою погодилася їхати до Харкова працювати в школу, за фахом. Що там сталося, Майя не знала, як не уявляли собі інші, з ким Агата познайомилася на новому місці. Але щось серйозне таки мало відбутися, аби її в терміновому порядку перевели спершу — до Києва, а потім узагалі в сільську школу.

Майя не мала дітей, а з новою вчителькою не встигла до пуття познайомитися. Приміщення семирічки німці спалили, відбудовувати влада збиралася, але без школи була не лише Королівка, на всіх матеріалів не настарчиш. Тож поки діти вчилися в уцілілій будівлі сільради, для цього прибудували приміщення й зробили окремий вхід. Дільничний займав службову кімнату в самій сільраді, там же — робоче місце Майї. І хоч жінки товклися в одній будівлі, близько познайомитися за короткий час не встигли. Через те здивувалася, коли Агата, скинувши квітчасту хустку й поправивши короткий йоржик волосся, видала просто з порога:

— Поговорити треба.

— Хоч присядь, — розгублено запросила Майя, тут же виправившись: — Присядьте.

— Можемо на «ти». Між нами не така велика різниця.

— Ви мою метрику бачили?

— Я вас бачу, — мовила Агата, так само швидко виправившись: — Тебе.

— Гаразд, сідай у хаті.

Майя кивнула на лавку, але вчителька ступила до столу, відсунула ослона, вмостилася, розправивши хустку на плечах. Потім вичікувально подивилася на господиню.

— Чаю? — по-світськи запитала Майя.

— Звичайно. У тебе, мабуть, є справжній чай, — коротка пауза, потім додала, ніби виправдовуючись: — Я теж такий мала, не думай.

— Та я не думаю нічого, — знизала та плечима. — Взагалі, не зовсім розумію, що в тебе сталося.

— Чому в мене щось повинно статися?

Майнуло в голові: таки праві ті, хто називає вчительку трошки дивною. Хоч війна, від якої втомилися всі, міняє кожного. Майя не виключала: її так само хтось може вважати дивакуватою. Причину знайде завжди.

— Ти прийшла поговорити. Досі ми лише віталися. Третій місяць у нас, а з людьми ані півслова. То твоя справа, але ж ось раптом приходиш на розмову, — навмисне підкреслила: — До мене. Чи ти по всіх хатах ходиш?

Агата повела плечима.

— Обходити хати — твого мужика служба.

— Отакої! — Майя схрестила руки на грудях. — Яке тобі діло до мого чоловіка?

— Мужика, — вперто повторила гостя. — Поки не одружитесь, він тобі не чоловік.