Майя кинула стримуватися, загрозливо посунула на незвану гостю.

— Ще раз — яке твоє собаче діло?

Агата підвелася, але страху в очах не читалося, зустріла й витримала гнівний погляд.

— Товариш молодший лейтенант женитися хоче. На тобі. А ще йому лейтенанта скоро дадуть. Це теж секрет.

Майя зупинилася, тепер дивилася підозріло.

— З якої радості він із тобою секретничає? Ще й про таке…

— Тому прийшла. Слова не даєш вставити.

Гнів остаточно минув.

— У нас тут, бач, розмова сліпого з глухим. Не інакше. Знаєш, давай справді чаю. І почнемо спочатку.

Поворушивши кочергою в піддувалі, аби вивернути нагору червоні вуглини, Майя поставила на плиту старий закіптюжений чайник. Поки грілося, поставила на стіл галети й тарілку з яблучним повидлом.

— Оце зварила, вродило, замість цукерок буде. Тут сахарин, небагато, цукру піди роздобудь. Але чай справжній, англійський, тут вгадала.

Майя витягнула з-за гірки тарілок червону бляшанку з англійськими літерами, покрутила в руках.

— Теж мені — вгадайка, — гмикнула Агата. — Спекулянтів днями трусили. Звідти напевне, з обшуку. Була в місті, так весь базар гудів. Бурчать люди на міліцію.

— Спекулянти завжди бурчать на міліцію.

— А де зараз продукти знайти? — парирувала Агата. — На картки мізер дають, а в кого діти чи хворі вдома, тим як? Війна війною, але ноги простягати теж не хочеться. По чай, масло, цукор до кого йдеш?

— Торгаші не знати, де беруть.

— Тебе не зупиняє. І не лише тебе. Бач, яка: і масельця хоцця, й тих, хто його тобі нехай втридорога віддає чи міняє на щось цінне, ненавидиш. Перекрили канал, загребли підпільний склад. І де той чай у бляшанках? У магазинах? Чи, може, міліціонери між собою роздерибанили? Не в пайок нашому товаришу дільничному ось такий чай дають, як у тебе, — вона кивнула на бляшанку.

— Не хочеш — не пий, — знизала плечима Майя. — Не сушу собі цим голову. Може, їм як премію роздали. Не грошима ж видавати.

— Може. А може й ні. У тебе кипить.

Майя озирнулася, підхопила чайника з плити. Собі поставила кухлика, гості — фаянсову чашку, крихти довоєнного життя. Спершу налила окріп, потім кинула по дрібці заварки. Розмішала держаком ложки, накрила свого кухля дощечкою, на чашку примостила зверху пощерблене блюдце денцем донизу.

— Здається, не про те говоримо. Ти ж не через чай прийшла.

— Одне за одним тягнеться.

— Слухай, не до загадок. Прямо кажи.

— Так нема, куди вже пряміше, — Агата засовалася на ослоні. — Є в мене колечко, золоте. Від тітки лишився спадок. Там більше було, але в евакуації все пішло. Дитина в мене, хлопчик хворів. На студії працювала, артистки — народ до коштовностей спраглий. Кому война, а кому — мать родна. Мали на що їх міняти. Ось це зберегла, як пам’ять.

Агата витягнула з кишені й виклала на стіл зав’язану вузликом хустинку. Розпустивши, розправила краї, показуючи Майї свій останній скарб. Це було простеньке на перший погляд кільце з бірюзою, без надмірностей та затій. Але Майя, хоч не великий фахівець, дещо про коштовності знала. Відразу визначила: робота досвідченого майстра, котрий вміє поєднувати простоту, стиль та елегантність.

— Можна? — не втрималася.

— Бери, бери, — кивнула Аглая, тут же додавши: — Бач, ніби нічого особливого, а рука сама тягнеться.

Взявши виріб двома пальцями, Майя покрутила, притиснула óбід, погладила пучкою пальця. Коли піднесла до вікна, бірюза зблиснула на сонці, ніби підморгуючи зухвало.

— Твій мужик хотів його купити, — мовила Агата спокійно й одразу ж виправилася: — Точніше, виміняти. Обіцяв продуктів. Отаку саму коробку з чаєм приносив, показати, спокусити. Знала це?

Майя відірвала погляд від колечка, глянула на гостю.

— Ні.

— Отож. Сюрприз готував. Пояснив: заміж тебе кликатиме, це обручка буде. Я не віддала. Кажу ж: хоч щось на пам’ять нехай лишиться. Чи на піковий випадок.

— Піковий?

— Ліки. Кажу ж — син хворіє часто. Поки викручувалася, а тут де візьму? Колечко — остання надія. Звідки твій дільничний винюхав про нього, знати б.

— Не винюхав. — Майя поклала кільце назад на хустку, навіть поправила, прилаштовуючи по центру. — Дізнався. Робота в нього така.

— Та звісно. Хіба ж то великий труд навести довідку про вдову, яка в евакуації міняла цяцьки та одяг на ліки й продукти. Чом би й не припустити: не все віддала, щось та й лишилося. Я чого прийшла… — Агата підвелася. — Бачу, ти справді ні сном, ні духом. Скажи своєму милому — хай шукає обручку для тебе десь у іншому місці. А від мене відчепиться.

Майя теж підвелася.

— Сама скажи.

— Я сказала. Він погрожує. Каже: не обміняю — так забере.

— Неправда.

— Сама запитай. Була б я сама, як оце ти, без дитини — хтозна. А так є, як кажуть, страховка. Хай невеличка, але впевненість у завтрашньому дні. Для мене і хлопчика. Скажи своєму, Майє, поговори.

Накинувши хустку на голову, Агата зав’язала її, пішла до дверей, вже на порозі озирнулася.

— Взагалі — бажаю щастя. Миру та любові. Зараз треба разом триматися людям. А нам, бабам, — за мужиків надійних.

Чаю і повидла гостя не торкнулася.

Вчительку забрали за три дні.

Майя сиділа в себе, саме збиралася обідати, принесла з собою закутаний у стару безрукавку невеличкий казанок із заправленим крихтою сала борщем. Побачила у вікно, як під’їхала забрьохана «полуторка», з кузова синхронно зістрибнуло двоє автоматників, з кабіни вибрався високий офіцер у розхристаному шкіряному плащі.

Спершу подумала — до голови чи до них, у міліцейський опорний пункт. Гордієнко саме був у дворі, біля свого мотоцикла, й, побачивши гостей, поквапився до них. Майя чекала — зараз зайдуть. Але трійця, обігнувши будівлю, рушила до школи, Юрій пішов за ними.

За короткий час усі повернулися назад, тепер уже з Агатою. Вона спотикалася на ходу, наче п’яна чи поранена, хустку тримала в лівій руці, правицею марно намагалася застебнути пальто. Надвір висипали діти, серед них Майя побачила і її сина, той тримався позаду всіх і виглядав розгубленим, крутив головою на всі боки. До нього ніхто не підійшов, і матір на очах сина, грубо підштовхнувши знизу, змусили залізти на кузов. Автоматники примостилися поруч із поважним виглядом, ніби конвоюють особливо небезпечного німецького диверсанта. Аж тоді до хлопчика наспіла баба Поля, тутешня прибиральниця, взяла за руку, потягнула за собою. Дитина не хотіла йти, озиралася на вантажівку, яка завозила кудись далеко її маму, і бабі Полі довелося сильно смикнути, аби хлопець пішов за нею.

«Полуторка» рушила. Гордієнко забіг у кабінет, не глянув на Майю, взяв планшет зі столу, вийшов, осідлав мотоцикл. Запустив мотор, рушив навздогін вантажівці.

Провівши поглядом спершу його, потім інших і дочекавшись, поки двір спорожніє, Майя відійшла від вікна й повернулася за стіл, намагаючись зібрати думки докупи. Їй не хотілося думати, що це дійство якось пов’язане з позавчорашньою розмовою. Вона таки вирішила поговорити з Гордієнком, і той легко визнав: так, збирається оформити їхні стосунки, сама ж хотіла, він — чоловік нормальний, порядний, усе розуміє. Такі часи, хочеться мати якусь гарантію, впевненість у завтрашньому дні, облаштований тил. У спробі виміняти кільце Юрій крамоли не бачив, а погрози категорично заперечив.

— То я, мабуть, дуже захопився, так умовляв, — пояснив він. — Голос підвищив, знаєш, є таке зі мною. Робота, часто доводиться на котрогось прикрикнути. А твоя вчителька не так усе зрозуміла.

— Не моя вона зовсім, — знизала плечима Майя. — Міг би мені сказати.

— Про що? Слухай, Майко, я ж здивувати хотів.

— Сюрприз?

— Во-во. Не вийшло. От же ж… А могла й не скаржитись.

— Агату можна зрозуміти, я думаю.

— Та можна. — Юрій розвів руками. — Трясеться над скарбом, наче той Кощій із казки Пушкіна, в школі вчили. Знаєш, той, котрий над золотом чахне.

— Погане порівняння, товаришу дільничний. Жінка в чужому місці, нема на кого обпертися. Нема нічого дивного, що так усе сприймає.