— Ти нормально сприйняла? Розібралися?

— Ти ніби пояснив.

— Ніби?

— Пояснив, — остаточно визнала Майя.

— Ось і добре. Знаєш… пішла вона, вчителька наша. Ну її.

— Грубувато. Але правильно.

На тому скінчили, й наступного дня Майя про ту розмову забула. Тепер категорично відкидала будь-який зв’язок між нею й раптовим арештом Агати Колпакової. Обговорювати такі речі давно не було заведено, і до кінця дня всі, з ким Майя бачилася, старанно обходили новину. Зрештою вона готова була повірити: нічого не сталося, хіба непорозуміння, і вранці навчання в школі почнеться, як звичайно. Тим не менше, дочекавшись пізнього повернення Юрія, запитала, щойно він переступив поріг:

— У чому справа? Що з учителькою?

Гордієнко скинув шинель, почепив на цвях, але лишився в кашкеті. Коли ступив до неї, Майя вловила легкий запах самогону. Якщо зараз зробить так, як вона підозрює, все ясно: не пригубив із колегами, а набрався добряче.

Знявши кашкета, Юрій надів його Майї на голову.

Все ясно.

— Так що з Агатою? — повторила вона, віддавши йому кашкета.

Гордієнко глибоко зітхнув і видихнув густий неприємний сивушний вихлоп.

— Є сигнал на громадянку Колпакову.

— Ти святкував її викриття?

— Ніхто нічого не святкував. Так, посиділи.

— І в такому стані ганяєш уночі. Ще не оженився, а вже хочеш зробити вдовою.

— Одружимось. На Покрову.

— Щось раніше не зважав на церковні свята.

— Яке воно церковне? Наше, — Юрій гикнув, обсмикнув кітель. — Слухай, Майко, давай не будемо зараз про вчительку та інше. Мені Фомін пістонів натикав за неї. Ворога під носом у себе на хазяйстві не розгледів.

— То Агата справді ворог?

— Сигнал був.

— Який?

— Який треба! — Гордієнко тупнув ногою. — Все, я тебе прошу! Розберуться, кому треба. Мені — догану. Не вкатали, але обіцяли. Як підтвердиться.

— Підтвердиться — що?

— Те саме! — Він знову тупнув, тепер уже іншою ногою. — Завтра побачимо. Дай поїсти, я спати буду.

Зітхнувши, Майя пішла гріти йому вранішній борщ. Коли принесла казанок, дільничний уже спав, розвалившись на ліжку поверх покривала просто в одязі. Зітхнувши знову, Майя заходилася стягувати з Юрія чоботи, подумки пояснюючи собі: він сам переймається, бо недогледів. Чого саме, напевне скаже, як проспиться.

Проте вранці Гордієнко тримався з нею сухо, стримано, ніби з чужою. Майя списала це на похмільні муки, десь глибоко в душі розуміючи: він зараз уникатиме розмов про арешт вчительки. Надто сумнівно, двояко виглядає ситуація. Якось втиснувши в себе рідке, Юрій одягнувся й вийшов. Знадвору заторохтів мотоцикл, і Майя побачила — дільничний їде не до центру села, а в протилежний бік, до райцентру. Отже, на службу не поїхав, і це її неабияк заінтригувало. Прокинулася жіноча цікавість, заразом — жалість: син Агати ночував без матері.

Школу зранку не відчиняли. Діти товклися у дворі, не знаючи, чим себе зайняти. Навчання відновили не так давно, і якщо до війни скасовані заняття сприймалися за щастя, тепер сільська дітвора відверто нудилася: уроки не повертали мирного життя, бо щоденні зведення Інформбюро по радіо не пропускав ніхто, але створювали ілюзію наближення миру. Його хотілося однаково всім. Та дітворі, здається, найбільше.

Андрійко, син Агати, з загубленим виглядом тинявся окремо. Ті, хто грався з ним іще вчора, тепер демонстративно тримали дистанцію. Стиснувши губи ниткою, Майя рішуче перетнула двір, підійшла до хлопчика, присіла біля нього. Малий відвернувся, та вона міцно стиснула руками його худенькі плечі, силоміць розвернула до себе, струснула.

— На мене дивись. Їсти хочеш?

— Ні, — вичавив із себе Андрійко.

— Брешеш. Гайда, погодую.

— Не брешу. Картопля лишилася в чавунку, — зовсім по-дорослому заперечив він і відразу видав: — То про маму все брешуть!

Тепер Андрійко дивився на неї, і Майя побачила — в хлопчика зелені очі, зовсім не мамині, сірі.

— Ти на кого схожий? На тата?

— Сам на себе, — сказав він.

— Це добре, — Майя посміхнулася. — А з мамою що? Кажеш — брешуть. Щось чув про неї, хтось говорив?

— Ніхто. Вона хороша. Раз її забрали, то хтось набрехав на неї.

З нею таки говорив не десятирічний хлопчик, а дорослий чоловік років на десять старший. На зріст невисокий, голос тонкий, тому й видається дитиною.

— Молодець. Так і треба. Я рада, що ти віриш мамі. То під’їси ще трохи? Може, хоч чаю? В мене повидло є.

Майя випросталася. Тепер Андрійко дивився на неї знизу вгору.

— Це ж ви дільничного нашого дружина?

— Так, — трохи подумавши, відповіла вона.

— Не хочу. Дякую, я картоплю їв.

Хлопчик відступив від Майї на кілька кроків, вглядів бабу Полю, поспішив до неї. Та, ковзнувши поглядом у її бік, наче вперше бачила, обійняла Андрійка за плечі й кудись повела, на ходу немов затуляючи собою.

Агата повернулася з ранніми сутінками.

Її підвезли королівські базарувальники. Підвода розминулася з Майєю, коли та саме верталася додому. Вчителька, в тій самій хустці, виглядала старшою, ніж лише кілька днів тому. Сиділа коцюбою, опустила голову нижче плечей, але, вгледівши Зозулю, підняла її. Та зупинилася, ступила крок набік, пропускаючи підводу, і жінки дивилися одна на одну, поки віддалялися. Попри жалюгідний Агатин вигляд, настрій у Майї трохи поліпшився. Так швидко тепер не звільняють, а отже — сталося прикре непорозуміння, розібралися скоро й відпустили на всі чотири боки.

Є, значить, справедливість.

Гордієнко прийшов пізніше, ніж учора, Майя вже готувалася до сну, навіть чекати перестала. На противагу вчорашньому Юрій виглядав на диво тверезо, був у добрішому, ніж завжди, настрої, навіть несподівано для Майї обійняв її, піднявши при цьому над підлогою. Подриґавши ногами, вона попросила поставити назад, і дільничний послухався. Потім глянув на неї, ніби розгледів аж тепер, підморгнув зовсім по-хлопчачому.

— Як там у кіно кажуть: прошу вашої руки.

Речовий мішок він ще раніше поставив на підлогу біля одвірка, притуливши до стіни. Тепер підхопив його, і Майя мимоволі визначила на око: важенький. Жестом циркача закинувши «сидора» на стіл, Юрій розтягнув верх і урочисто виставив на стіл пляшку шампанського.

— О! Сватання в Королівці!

Майї забракло слів — Гордієнко таки вмів дивувати, коли дуже хотів.

Юрій уже порпався в кишені шинелі.

Поруч зі святковою пляшкою поклав зав’язану картату хустинку, всю в дрібних тютюнових крихтах.

Знову підморгнув, почав був сам розтягувати краї, враз передумав, відступив.

— Глянь, що там. Тобі.

Пальці Майї спритно впоралися з вузликом.

Розгорнули хустку.

Кільце.

Вона знову бачила цей перстень з бірюзовою крапелькою.

— Обручка буде. Я обійдуся, а жінкам воно ніби той…

Чоловік іще щось говорив, але Майя не чула. Довкола враз стало тихо, слова Юрія немов всотував клумак вати. На коротку мить потемніло в очах, та скоро все повернулося, як було: щасливий, задоволений собою Гордієнко, шампанське посеред столу, колечко поруч.

— Де ти взяв? — вичавила з себе Майя.

— Кого?

— Вино… Шампанське… — Запитати хотілося про інше, та в останній момент довелося до крові прикусити язика. — Там, де чай?

— Ради такого діла пішов на порушення. Службове.

Юрій узяв пляшку, почав здирати фольгу з горлечка, і Майя автоматично визначила: дільничний не вміє цього робити. Принаймні так, як її чоловік-офіцер тоді, в минулому житті.

— Неприємності будуть? — запитала, аби не мовчати.

— Та ну! Спекулянта базарного випустив. Він мені за це — могорич. Так домовлялися.

— Хіба базарні спекулянти з Макарова — твоя парафія, Юрку?

Гордієнко перестав обдирати пляшку, здивовано зиркнув на Майю.

— Чого ти? Ну, не зовсім так було. Ганяв зранку в райцентр, Фомін знову всіх викликає на якусь нараду. Завтра он теж треба їхати, щось у нього цілком таємне. — Пальці тепер вовтузилися з корком. — Потім один там, із міської нашої управи, попросив підсилити. Вони там облаву на спекулянтів… Ну, там уже домовилися… — Гордієнко почав заводитися. — Тьху, чорт, воно тобі треба! Я ж зовсім про інше! Та як же воно відкривається, зараза!