— Дай.

Майя взяла пляшку в нього з рук, на диво легко впоралася з корком. Тепле розбовтане вино піною вдарило через край, і жінка стояла так, уся облита краденим напоєм аристократів.

А Юрій глянув на неї — і чомусь засміявся.

Мабуть, збоку видовище справді виглядало кумедним.

Шампанське залило хустку, колечко сховалося в піні.

Потьмяніла бірюза.

Зранку дільничний за графіком приймав громадян.

Майя могла вийти, куди й коли хотіла. Але її не полишало відчуття: Гордієнко стежить за нею. Хоча Юрій з головою поринув у поточні справи, довго і нудно пояснюючи кожному, як проблему, з якою той прийшов, можна вирішити, а частіше — чому вона не вирішиться найближчим часом. Майя старанно записувала все, машинально, доведеними до автоматизму рухами вела свою документацію, приймала, реєструвала заяви, готувала належні в таких випадках офіційні бюрократичні відповіді. Й уперто намагалася не дивитися на чоловіка, який учора покликав заміж і тепер уже приходитиме запросто, мов до себе додому. Хоч він поводив себе так і дотепер, Майя не заперечувала: сприймала міліціонера в хаті гарантією власної безпеки в цей непевний час.

Зараз вона вже так не вважала.

Небезпека, якої прагнула уникнути й заради чого йшла на компроміси, раптом стала такою самою реальною, як у часи, коли мусила працювати в німецькій комендатурі. Чекала зв’язкового, попри все чекала когось свого, боялася викриття, та все одно — жила якоюсь надією на повернення наших. Тюремна камера в Макарові, розмова з капітаном Фоміним, і ось тепер загроза у власній хаті. Все це мало нагадувало повернення своїх, хоча в неї було досить часу, аби переконатися в цьому.

Не так.

Після повернення радянської влади вона старанно робила вигляд, ніби нічого не помічає. Адже донедавна все, що переживає зараз, її оминало. Нині настала її черга, ось і все пояснення.

Глибоко по обіді Гордієнко нарешті вдягнувся й пішов у справах, розбирати одну з давніх заяв, до якої аж тепер дійшли руки. Лишившись у кабінеті й полічивши спершу до п’ятдесяти, потім уже до ста, Майя рішуче підвелася, накинула тілогрійку, хустку й вийшла на ґанок. Не побачивши дільничного в полі свого зору, вона рішуче обігнула будівлю, зайшовши в шкільне приміщення.

Увесь час, поки Юрій працював з людьми, вона сиділа напроти вікна, котре виходило на вулицю. Бачила зранку, як Агата зайшла до школи. Як виходила — не помітила, хіба б учителька вирішила вилізти через вікно, аби не потрапити їй на очі. Звісно, не втекла: сиділа в класі сама, закутавшись у благеньке пальто — тут топили, лише коли йшли уроки. Краї берета насунула до брів, комір пальта підняла, перевіряла зошити.

Побачивши Майю, спершу розправила плечі, рвучко підвелася. Але відразу сіла на місце, зробила вигляд, ніби дуже зайнята й не звертає на несподівану відвідувачку уваги. Майя ж рішуче, відкидаючи непотрібні церемонії та умовності, наблизилася, підхопивши на ходу за спинку старого стільця, поставила його навпроти Агати, сіла. Дивуючись сама собі, відсунула зошити вбік.

— Поговоримо.

— Ні.

Агата поклала руку на стосик, та Майя накрила її своєю долонею.

— Що це було?

— Де?

— Не придурюйся. З тобою.

— Затримали й відпустили. З кожним може статися.

— Знаю. За що?

Агата вивільнила руку.

— Мені показали заяву. Почерк кривий, або дитина писала, або дорослий лівою рукою. Я знаюся на таких речах, усе доросле життя маю справу з писаними текстами. Розрізняти почерки вмію. Не визначати людину за почерком, то трошки інше.

— Зрозуміло. Яку заяву?

— Ідіотську, — зітхнула Агата. — Я на уроках розповідаю дітям, що в Німеччині жити краще, ніж у Радянському Союзі. Адже там — культура, цивілізація, Європа.

— Таке справді було?

— Ага, ще ти допитуй! — Агата трохи відсунулась, тепер дивилася на Майю з відвертою ворожістю.

— Я не допитую. Тебе відпустили, значить — перевірили, все в порядку. Але таких заяв без причини не пишуть.

— Причина є, — кивнула Агата. — У нас на студії, на «Ленфільмі», працювали актори, актриси, інші люди з кіно, котрі свого часу мали змогу їздити за кордон. Не лише в Німеччину, не лише в Європу, в Америку теж. Звісно, це перевірені люди, багато разів перевірені. Та навіть їх хоч по разу викликали в НКВС. Мовляв, мали свого часу контакти з іноземцями на ворожій території — мусимо вас перевірити, опитати, все таке. Війна, мусите розуміти.

— Розуміли?

— Бурчали, обурювалися, але розуміли. Розповідали, як люди за кордоном живуть, не без того. Дещо навіть подобалося, ставили за приклад. Я справді могла щось комусь бовкнути, теж як приклад чи порівняння, не більше. І то — не в школі. Хоча… — Агата відмахнулася, — це ж неможливо, Майє. Божевілля, параноя — стежити за словами. Так доведеться постійно мовчати, але ж думки залишаться. Ти впевнена, що ніхто не читає наших із тобою думок? Після того, що сталося, я вже не впевнена ні в чому!

Майя мовчки виклала перед Агатою колечко з бірюзою.

— Це твоє.

— Ні. Уже твоє.

— Я повертаю.

— Не треба. Знову неприємностей наживемо, тепер уже обидві. Значить, так треба.

— Юрій… Гордієнко нічого не пояснив мені.

— Ти питала?

— Ні, — призналася Майя. — Тому й прийшла до тебе.

— А якби він щось пояснив? Не прийшла б?

— Гаразд, ми ходимо колами. — Майя заховала колечко назад у кишеню. — Як твоя річ опинилася в Гордієнка?

— Спершу мене забрали, замкнули в камері з кількома жахливими жінками. Одна, здається, досвідчена кримінальниця і, як у них кажуть, марафетчиця[21]. Усяких бачила, але зблизька, отак — вперше. Не знаю, скільки я там була, час ніби зупинився. Страшно. Потім викликали до слідчого, такий собі сірий чоловік у цивільному костюмі, довоєнному, плечі великі, ватяні. Намагався витягнути зізнання, що я поширюю ворожу пропаганду. Нічого не розуміла, все як у тумані. Знову камера, потім, уже ближче до вечора, повели на новий допит. У кабінеті слідчого вже сидів Гордієнко. Сказав: готовий поручитися за мене. Слідчий раптом вийшов, придумав привід. Лишив мене з дільничним. Той каже: витягне мене, але я маю віддати йому своє кільце. Продати не хотіла, тепер маю…

— Так і сказав?

— Відкритим текстом. Більше нічого не пояснював. Я погодилася відразу, він мені про сина нагадав.

— Про сина?

— Часи, каже, воєнні, складні. Він, каже, вірить мені, що я ні в чому не винна, все це дурня. Але ж, каже, тут, у слідчих, свій план, свої розрахунки. Викриють нового ворога народу, ворожого агента. Мій син стане членом родини ворога народу. Дитячий будинок…

— Шантажував.

— Ні, — Агата сумно посміхнулася. — Усе правильно говорив. По поличках розклав, і ти, Майє, чудово це знаєш. Усе припиниться, якщо я віддам останню коштовність. Погодься, невелика ціна за безпеку дитини. Коли я погодилася, все дивним чином вирішилося. Переночувала в одиночній камері, там навіть трошки топили. Уранці оформили звільнення, той самий слідчий. Розібралися й відпустили. Наші органи невинних не карають. Це мені там нагадали. І все, поговорили. Йди, бажаю щастя.

Справді, слів більше нема.

— Дякую, — вичавила з себе Майя, підвелася й залишила клас.

На ґанку мерзлякувато повела плечима, відійшла за ріг, аби нікому не кидатися в очі, знову витягнула злощасне колечко. Стиснувши до болю кулак, рвучко замахнулася, збираючись викинути подарунок. Та в останній момент передумала, запхала назад. Замість того вийняла зім’яту пачку «Казбеку». Папіроси лежали там з того часу, коли курила свої востаннє — з весни.

Там же, в кишені, серед дрібних тютюнових крихт завалялися сірники. Закуривши, Майя закашлялася після першої затяжки — забута звичка. Друга пішла легше, в горлі вже не дерло, і вона вперлася спиною в стіну, завмерла, дивлячись на багряне жовтневе листя дерев, на неймовірно синє й холодне осіннє небо, на клин перелітних птахів…