Отак, поховавши його заочно, чоловіки вирішили вранці провести військову нараду на свіжу голову й визначитьсь, нарешті, з планом подальших дій. Коломієць розумів ризики. В Агаті не сумнівався, вона не викаже, хоча б зі страху за сина. Але його не можна постійно тримати в хаті, Андрійко має піти до школи. Хлопчик встиг подружитися з Максимом, йому бракувало чоловічого товариства, він підсвідомо хотів батька, тепер зустрів — Коломієць оцінював їхнє швидке зближення саме так. Але кілька днів — і малий таки проговориться в школі, поділиться радістю. Про це швидко дізнаються батьки, почнуться розмови: хто там, цікаво, біля вчительки пригрівся, де вона офіцера знайшла, чому нікому не показує. Самотніх жінок вистачало, всяка подібна новина збуджувала жвавий інтерес.

Далі все ясно.

Зваживши варіанти, Коломієць, незалежно від того, як далі розвиватимуться події, збирався затриматися в Агати не більш ніж на добу-півтори. Хоча б для того, аби Чубова рана краще гоїлася. Проте плани полетіли шкереберть.

Міг дозволити собі бути тут хіба до обіду. Поки хай Чубові перев’яжуть рану, також він радісно схопився за нагоду поспати не на землі. Примостився, відразу захропів.

Розбудила Агата — прийшла раніше, придумала привід відлучитися. Бо на перерві, після першого уроку, тьотя Майя гукнула Андрійка, який ганяв у дворі у квача разом з іншими, передала записку для мами. Агата не принесла її, знищила, спаливши в шкільному туалеті. Написане напам'ять не вивчила, переказала Максимові й Чубу зміст.

Убито людину на хуторі, його вдалося схопити живим.

Дунай.

Спільники можуть ховатися по тутешніх селах. Якщо дільничний Гордієнко вирахує, впорається з відповідальним завданням, йому обіцяли нове звання. Більше нічого Майї не сказав, лише похвалився успіхами. Коломієць, трохи знаючи такий людський тип, наклав цю історію на події, що сталися напередодні й привели Зозулю до Агати. Тож легко пояснив таку поведінку дільничного: хвалько, підвищує самооцінку та власний статус в очах жінки, яка раптом збунтувалася проти нього. Хоче наочно довести — ось за кого треба триматися в складний час, він успішний, без нього вона пропаде, краще тримати язика за зубами й змиритися.

Про Коржа й Товкача нічого не написала. Або не дізналася, або, що ймовірніше, не придумала нагоди спитати.

Погано.

Нема різниці, скільки тепер вояків з його відділу в руках НКДБ. Для Коломійця нічого не мінялося, він усе одно втратив за короткий час майже всіх людей, яких йому довірили. Він, командир, відповідав за них.

От же ж розклáд — хоч стріляйся, так нібито вимагає офіцерська честь…

Мотнувши головою, Максим прогнав від себе зрадницьку думку. Повернувся на цей світ, аж тепер почув — Агата до нього говорить.

— Що?

— Лишатися небезпечно, кажу.

— Тут узагалі небезпечно.

— Я не про взагалі… Ну… Ви розумієте…

— Ні.

Коломієць чудово все розумів.

— Не знаю, що там задумав дільничний. Але я з ним добре знайома. Маю досвід, повірте… Та ви знаєте, я казала.

— Жалілася.

— Еге, був час погуторити, — вставив Чуб. — Він ще дістане свого.

— Якщо раніше не дістанемо ми. Хіба не розумієте? Гордієнко — не так хитрий, як підлий. Нині отримав наказ від начальства. Заразом — необмежену владу тут, у селі. Мав її й раніше, тепер же обставини помінялися. Сам собі домалює повноважень, почне ходити від хати до хати… Не так! — Агата труснула головою. — Слухайте, дільничний напевне склав для себе список неблагонадійних. До мене зайде найперше. Чи до однієї з перших. Що придумав, як діятиме — не знаю. Але його слід стерегтися.

— Хай приходить. — Чуб поплескав автомата.

— І ви вб’єте його тут, у хаті, при дитині?

Зараз Андрійко десь грався з хлопцями. Справа звична, мама сама забирала його перед сутінками, за уроки сідав увечері.

— Ну… впоралися з дільничним та й пішли. Але тоді нам із сином доведеться тікати разом з вами! Бо Гордієнка шукатимуть, прийдуть сюди. Є люди, готові вказати правильний напрям, кому треба. То як нам далі бути?

Чуб зиркнув на Коломійця.

Тепер він — єдиний підлеглий хорунжого Східняка, сильний, хоч і поранений вояк. Усе його військо, вся його армія.

— Гаразд, приймається, — промовив Максим. — Ми підемо сьогодні й більше не вернемося. Малий уже знає: дядя офіцер виконував важливе завдання. Тому про нього нікому не можна казати, бо зрада. Він у тебе не хоче бути зрадником.

— Він хоче бити фашистів, — сумно всміхнулася Агата.

— Отож. Скажеш — дядя офіцер пішов бити фашистів.

Зрозумівши — старший усе вирішив, Чуб одягнув шинель, кривлячись при цьому: боліло, хоч не так сильно. На ньому справді заживало, мов на собаці. Підхопив автомат. Коломієць тим часом теж вдягнувся, перевірив боєзапас. Не густо, неповна обойма в пістолеті, запасна в кишені. У Чуба майже повний диск, є граната — все.

З таким арсеналом далеко не зайдеш, багато не навоюєш.

Стоп.

Думка зринула так раптово й була настільки несподіваною, що Максим аж кліпнув очима — на мить засліпило. Вона одразу засіла міцно, вчепилася, й тепер Коломієць не знав, чому подібне не приходило раніше. Він навіть певною мірою тішився, що можна не озвучувати її Дунаєві — той би завівся одразу, все відкинув, ніколи б не пішов на такий крок.

— Гайда, друже Чуб. Дещо придумав. Розкажу не тут. Тобі, Агато, краще нічого не знати.

— Без того забагато знаю.

— Але не аж так. Дяді пішли бити німців. Ось і все.

Не впевнений, чи слушно чинить, Максим узяв жінку за плечі, ледь стиснув, глянув у вічі, легенько поцілував у лоба.

— Бувай. Тримайтеся тут.

— Довго?

Це вирвалося, й по Агатиних очах Коломієць прочитав: вона сама не знає до пуття, яку відповідь хоче почути і що має на увазі. Молода жінка зрозуміла — бовкнула те, чого сама не ладна пояснити. Щоки запашіли багрянцем.

— То вже хто як витримає.

Розмова заходила не туди, зовсім не нагадувала прощальну. Навпаки — вимагала затриматися, сісти за стіл, заварити міцного чаю і говорити, говорити, говорити. Часу на те чоловіки не мали, тож Коломієць, відсторонивши Агату, кивнув Чубові й ступив до дверей.

— Чекайте. Хлопчики… чекайте.

Вона ще ніколи не зверталася до них так. Обоє зупинилися, і Агата, метнувшись за завісу, одразу ж вернулася, підійшла впритул, простягнула Максимові руку долонею вгору.

— Бери.

— Я не ношу жіночих каблучок. Подарувати поки теж нема кому. Війна, не до освідчень та пропозицій.

— Це — бірюза. Коштовність невелика, швидше — пам’ять… для мене. Хочу лишити щось на згадку про себе. Тримай.

— Незла згадка, — сказав Чуб. — Ти стала нам у пригоді, хіба ні? Пам'ять добра, друже Східняк.

Знизавши плечима, Коломієць двома пальцями взяв колечко, розчепив два верхніх ґудзики шинелі, поклав подарунок у нагрудну кишеню гімнастерки.

— Хай так. Дякую… Дякуємо, Агато. За все. І справді — тримайтеся. Хто що каже — себе спершу слухай, потім інших. Думай, освіту ж маєш. Сина пильнуй… вчителько.

Більше слів для прощання не знайшов. Лиш попросив жінку про ще одну, останню послугу. Отримав згоду, смикнув двері, ступив за поріг.

Чуб теж пішов, не озираючись.

Далеко не відходили — швидко перетнули відкриту місцину, пірнули в ліс, заглибилися, влаштувалися на першій же затишній галявині, де не так давно гуляв осінній вітер. Було тихо й гарно. Сонце, що пробивалося крізь листя, вже не гріло, та довкола багряніло, це створювало ілюзію тепла.

Тут Коломієць спершу поділився з Чубом міркуваннями, а потім виклав план.

Говорив коротко, прагнучи пояснити булавному думки ледь не на пальцях, намагався все розжувати. Хоч і був певен, що побратим погодиться, все ж хотів розтлумачити, на що той ітиме. Аби не виникало потім додаткових, зайвих тепер питань, котрі відвертатимуть увагу і вимагатимуть нових пояснень. Це затягне в коло, і вони врешті-решт залишаться там, звідки почали.