Повертатися переможеним Східняк не збирався. Він погано виглядатиме у власних очах, якщо з усього відділу приведе лиш булавного Чуба. І то не ясно, чи зможуть вони дійти назад, у волинські ліси. Ні за цапову душу класти голови, так усе виглядало.

З цим Чуб погодився.

Далі Максим говорив: продовжувати виконувати те завдання, яке мають усі рейдові групи, вони вдвох так само не можуть. Та після всього, що вже сталося, кортить завдати нарешті удару у відповідь. Перестати ховатися, перейти до активних дій, і диверсії — саме на часі. Силами двох вояків можна собі дозволити розгромити радянську установу, влаштувати засідку й дати бій військовим, наприклад підстерегти легкову машину на дорозі: з Макарова до Києва і навпаки хтось постійно їздить, тут навіть гадати не треба. Ще можна вийти до залізниці й розбити рейки на якійсь ділянці, пустивши поїзд під укіс.

Розгорнути партизанку тут цілком реально.

Тим самими дати зрозуміти місцевим, яке військо за цими акціями стоїть. Люди повинні чути про повстанську армію, котра завдає Совітам шкоди. Хай збиток напозір невеликий, так — покусює й подзьобує трошки. Лиш дотепер навіть такого опору ніхто не чинив.

Поговоривши з Агатою й навіть узявши її за типовий приклад, Коломієць зробив висновок: там, куди замість німців знову прийшла радянська влада, миру й спокою не настало, звільнення не відчувається, люди й далі не чуються в безпеці.

Тут Чуб теж не заперечував.

Зробивши необхідний вступ, ніби підвівши певну теоретичну базу, Коломієць перейшов до конкретики.

Отут булавний пристав не одразу, мав спершу аргументи проти. Проте Максим встиг запастися терпцем, тож швидко розвіяв Чубові сумніви. Переконавши: відбити полоненого Дуная в енкаведистів — неможливо. Але найближчим часом до Макарова потягнеться з Києва багато різного важливого народу, від республіканського НКВС до СМЕРШу, не кажучи вже про військове начальство. Подія надзвичайна, у районі діє націоналістична банда.

Поруч — Київ, усе партійне керівництво.

Треба чекати замаху.

Буде їм замах.

Чотовий Коломієць пропонував підстерегти першу-ліпшу автоколону, котра рухатиметься з Києва. В кого б не цілив — не промажеш, обов’язково поскубеш червоних та ліквідуєш велике цабе.

Максим тиснув на те, що трошки краще знає, як працює совіцька система, як вона влаштована, з чого зроблена, як крутяться коліщатка цієї машини. Чуб змушений був погодитися: так, Східняк знає, про що каже. Потім прийняв і те, що Макарів — місто невелике. Через те подібний замисел у Києві, десь у Луцьку, Рівному чи Львові реалізувати складніше. Якби така операція планувалася деінде, Максим — з його слів — перший поставив би все дійство під сумнів.

Чуб після короткої дискусії кивнув: згода, в тутешній окрузі ніхто подібного не чекає, на НКВС нападати не заведено, цим навіть місцеві бандити не грішать.

А про них булавний сам згадав. Тож Коломієць зловив на слові, підхопив, повів…

— Та ти є вар’ят! — вигукнув Чуб, вислухавши командира. — Не буде з того діла!

— Я таку публіку добре знаю. Побачиш — усе вийде. Від нас такого точно не чекають.

— Хіба що. Але гляди, Східняче…

…Дочекавшись сутінків, вони знову пробралися в Королівку, тепер з іншого боку. Поки сиділи в хаті, Коломієць, аби не гаяти часу, докладно розпитав, що в селі, де, як, спробував накреслити схеми, звірив з Агатою, дещо уточнив та підправив. Так отримав доволі точний план місцевості, це допомогло проскочити непоміченими й обережно, переважно городами, але іноді перетинаючи сільські вулиці, дістатися до хати Майї Зозулі.

Агата розказала, як краще підійти.

Коли вони йшли, Коломієць запитав, чи може вона десь по дорозі залишити знак. Найкраще — білу хустку чи просто щось біле, помітне ввечері. На дереві, на кущі, на паркані — де завгодно, в очі не кинеться відразу, а вони як побачать мітку — приберуть. Агата ж збиралася по сина, і ніщо не заважатиме їй пройти повз будівлю сільради. Якщо дільничний там, то сидітиме зі своїми важливими справами довго. Знак означатиме: Гордієнко в себе, отже, Майя вдома сама.

На випадок, якщо дільничного нема, Максим нічого не придумав. Чубові цього не сказав, вирішив діяти за обставинами. Але все ж досвід — велика сила. Поставив себе на місце Гордієнка, занурився подумки в систему, признався: так, сам би, маючи такий клопіт, сидів би в кабінеті навіть не допізна — заночував там.

Не помилився. Агата лишила білу позначку, де домовлялися, ніби свій останній привіт. Коломієць зняв з куща нерівно відірвану від хустки смужку, зім’яв, заховав у кишеню галіфе.

Тепер вони засіли у дворі, вдивляючись у вікна. Світилося, Зозуля вдома.

Почали — так, треба діяти далі.

Відчинивши двері на стукіт, Майя відразу впізнала гостя.

Відступила, пропускаючи обох, замкнулася зсередини, лиш тоді сказала:

— Розуму у вас нема.

— Хазяїн дома? — миролюбно спитав Коломієць.

— Він тут не хазяїн, — дуже емоційно випалила Зозуля, але одразу ж опанувала себе. — А якби був?

— Ми б не зайшли.

— Так для чого питати дурне?

— Ми зайдемо.

Не чекаючи дозволу, Максим пройшов, вдихнув запах нагрітого в печі борщу, присів за стіл, виклав перед собою пістолет.

— Нагодуєш?

— А як ні — застрелиш?

Чуб примостився навпроти, автомат поставив у ногах.

— Збирай на стіл, хазяйко.

— Юрій може повернутися. Зараз.

— Тому не барися.

Майя витягнула з печі чавунець. Максим підвівся, кинувся допомагати, але вона повела плечем, кинула грубувато:

— Сядь. Сама з руками.

Полумисок поставила один, глибокий, поклала дві ложки, врізала по кусню хліба. Чоловіки їли з однієї, швидко, мовчки, зосереджено. Впоравшись, Коломієць подякував, відсунув порожню посудину набік. Чуб облизав ложку.

— То ти так свого дільничного годуєш.

— Він не мій! — Майя блиснула на Максима неприховано люто. — Я зробила, як домовилися. Написала записку, передала. Більше нічого не знаю. Гордієнко мені не звітує… слава Богу. Не хочу нічого знати про його справи.

— А його самого хочеш знати?

— Не твоє собаче діло! — Зозуля рвучко вихопила в Чуба ложку, знову повернулася до Коломійця, тримаючи її перед собою, мов зброю. — Для чого прийшли сюди? Чого вам ще треба? Я без вас не знаю вже, як мені бути, що робити, куди йти! Миритися з ним — терпіти далі. І якщо одного разу він мене приб’є, вважайте — заробила, заслужила. Прийшли мене захищати, оборонці з лісу, туди вашу мать! — Вона вже погано контролювала себе. — Скільки вас? Двоє? Знаю, більше було. Де вони тепер? Яку махину ви хочете зупинити — вдвох! Навіть якби більше було… Ніхто вас тут не підтримає, чуєте — ніхто! Люди зрозуміли: ця влада назавжди. З нею треба жити, до неї треба притиратися. Ніхто не хоче огризатися, бо дістане по зубах.

— І ти нас не підтримаєш?

— Я — сама за себе! Ясно вам? Даватиму собі раду.

— Поки дільничний не приб’є. Представник влади, до якої треба притиратися. Не лише тебе стосується, ти не одна така. Ви дозволяєте себе вбивати.

— Ні, — вона трохи збавила тон. — Ми робимо все, аби відтягнути, прожити новий день, місяць, рік. Ніхто не хоче помирати раніше, ніж відміряно.

— Подобається так жити?

— На війні інакше не живуть. Чи ви пропонуєте щось? Он, зброя при вас. Воюєте.

— Ми знаємо, заради чого воюємо. — Максим теж трохи стишив голос. — Помирати теж уміємо. Не хочеться, але ми знаємо за що. Для чого ви тут хочете жити? Заради чого, Майє, можеш мені сказати? Яка мета?

— Вижити.

— Усе?

— Немало, повірте мені. Досить, поговорили. Товчемо воду в ступі, розвели тут агітацію.

— У тебе наочна агітація в хаті живе. У ліжку з тобою спить. І ось, на лиці, ще сліди агітації.

Майя мимоволі торкнулася забитого місця.

— Де ти, розумний такий, раніше був?

— Якби нагодивсь раніше — то що?

Відповідь зависла в повітрі. Усі зрозуміли — заговорилися, захопилися, пішли не туди. Прикривши на мить очі долонею, порахувавши подумки до десяти, Зозуля знову глянула на небезпечних гостей. Тепер іншим поглядом, читалися водночас цікавість та рішучість.