Так перед весняною грозою електризується повітря.

Потому, як вони зайшли всередину й переступили поріг кімнати чергового по станції, події побігли так швидко, що Коломієць втратив контроль, підхоплений виром, мов листок у бурю.

— Ви знайомі, — сказав капітан з-за їхніх спин.

Так, знайомі. Назустріч затриманим з ослона підвівся різноногий Мирон Чепіга. Слюсар сидів навпроти вікна, воно виходило на пристанційну площу, звідси ж чудово проглядався буфет, і питань у Коломійця вже не було. Зрозумів усе й Дунай, харкнув, густо сплюнув собі під ноги.

— Ти в мене зараз мордою все витреш.

Відразу по погрозі його вдарили ззаду, підбиваючи ноги. Капітан відступив, старався солдат, і коли Дунай, не втримавшись від несподіваного нападу, упав навколішки, дістав від нього ще й прикладом між лопаток. Максима не чіпали, на нього просто навели дула, а капітан, замахнувшись ногою, вдарив лежачого носаком, цілячись у лице.

— Отак, — сказав переможно, витягаючи пістолет із кобури. — Хто це?

Питання до Чепіги, той відповів миттєво, тицьнувши пальцем на Коломійця:

— Старший у них, товаришу Фомін. Називали Східняком.

— Як нам одразу пощастило, — гостролиций скривив кутик рота, зображаючи посмішку, хоч більше це нагадувало бридливу гримасу. — Скільки їх усього?

— Не рахував. Не бачив усіх, зі мною говорили ось вони, двоє. Та не менше десятка, треба було всіх розмістити.

— Скільки вас? — Фомін повернувся до Коломійця, пістолет не опускав. — Зброю на підлогу. Ну!

Максим зітхнув.

— Сука ти, Чепіга.

— З жінкою та двома дітьми! — випалив той. — Бач, які вони розумні! Тільки я мудріший, ясно? Ще тоді, навесні, як ваші в мене пересиділи, пішов, куди треба, і доповів! Покаявся! А мене похвалили! Молодець, Мироне Петровичу, чекай тепер на гостей!

— Буде, — обірвав його сповідь Фомін, зробив півкроку до Коломійця. — Нате вам очну ставку. Докладно поговоримо пізніше, є про що. А скільки вас — я й так дізнаюся скоро. Руки!

Грюкнули двері — зайшло ще двоє солдатів. Максим не рухався, руки теж не піднімав. Усе відбувалося не з ними, він лише глядач, дивиться збоку.

Спробував опиратися, коли крутили — дарма: схопили двоє, перетягнули до столу, вклали поверх. Спритні сильні руки знайшли гранату в кишені шинелі, з другої витягнули ТТ. Водночас інша пара роззброїла Дуная, перед тим один, нівроку кремезний, сів полоненому на голову. Фомін опустив пістолет, на лиці — вираз майстра, який добре впорався з роботою. Різноногий Чепіга сяяв, уже не виглядав калікою, обділеним життям, зараз на обличчі та в усій поставі читався тріумф переможця.

Капітан повернув зброю в кобуру, скрипнув ременями, поправив форменого кашкета, зняв непотрібну вже пов’язку старшого патруля з рукава, поклав на підвіконня, виплюнув:

— Узяти.

Ззовні долинула довга автоматна черга.

Відразу ляснуло кілька одиноких пістолетних пострілів — і знову заговорив автомат.

Коломієць, як і всі присутні тут, не розумів, хто стріляє й що взагалі коїться. Натомість майнуло одне: тепер.

— А-а-а-а! — заволав він на всю силу легенів, рвонувся, крутнувся вужем, вивертаючись із ослаблих на мить рук.

— Назад! — гаркнув Фомін.

Кому кричав — не ясно. Бо в той самий час, шарпонувшись, скинув із себе противника Дунай. Ще один рух, ось він уже на ногах.

Сили в невеличкому приміщенні хоч як були нерівні. Коломієць не тішив себе ілюзіями, що вдасться прорватися. Їх постріляють, покосять тут чи на вулиці, але вони бодай спробують використати раптову паніку й несподіваний шанс.

Брязкіт розбитого скла — у вікно знадвору влетіла граната.

Максим у відчайдушному довгому стрибку відлетів до стіни, стукнувся об неї, сповз, накриваючи голову руками. Рвонуло наступної миті, кімната наповнилася криками болю, стогоном і матом. Розплющивши очі, Коломієць побачив солдатів в одній купі малій, Фоміна, який сидів на підлозі й тряс головою, Чепігу в дальньому куті, за перекинутим столом.

І прочинені двері.

У проймі — Дунай.

Вони вибігли по черзі, відразу сипонули в різні боки, ще не знаючи куди треба бігти й де порятунок, — головне розбігтися, далі від голого простору, в укриття, будь-яке. Максим, пригинаючись, погнав до буфету, навперейми вже бігло кілька бійців, та враз з-за рогу пролунали постріли: Товкач і Тур намагалися відсікти погоню.

А з-за пакгаузу вилетіла «полуторка».

На повній швидкості перетнувши станційний майдан, траєкторією руху розрізавши його по діагоналі, машина врізалася в солдатів, котрі не встигли втекти з дороги. Автоматники били з кузова, розмістившись вздовж бортів й збільшуючи тим самим сектор обстрілу. Навіть у такому запалі Коломієць встиг помітити: їх уже троє… ні, двоє — черга від пакгаузу скосила того, хто примостився з правого краю й необережно випростався.

Дверцята кабіни прочинені.

Волобуєв стріляв не прицільно, хаотично. Зі свого місця Максимові не було видно, та він готовий битися об заклад: кирпатий зараз посміхається.

— Стій!!! — вигукнув Коломієць і, перш ніж Товкач спробував зупинити його, кинувся навперейми машині.

Нічого не заважало шоферові збити й цю перешкоду.

Але раптом вантажівка чомусь рвучко повернула ліворуч, сіпнулася, зупиняючись. Від такого ривка автоматники в кузові втратили рівновагу й завалилися на дно. А над ними пройшла черга, випущена після того, як попередня розбила лобове скло й кулі пробили шофера.

Так і є — зсередини дверцята відчинили, капітан сильним поштовхом викинув тіло з кабіни.

Коломієць уже був поруч, заскочив на підніжку.

Солдати вже бігли звідусіль, оточуючи «полуторку», беручи в кільце стрільців, самі стріляючи в русі. Один із пострілів збив з ніг Товкача — той, за Максимовим прикладом, спішив до рятівної машини, під її прикриття. З протилежного боку, петляючи, туди ж нісся Дунай, і тепер втрутився Тур — відчайдушно спробував пістолетними пострілами відвернути увагу на себе, від беззбройного.

Його розстріляли ззаду, майже впритул.

Але вже оговталися капітанові автоматники. Їхня зброя заговорила дружно, злагоджено, вони били з-за бортів короткими чергами, солдати зупинилися й розтягнулися ланцюгом, залягли.

— Давай!

Це кричав Волобуєв, вчепившись у кермо й випрямляючи машину.

— Ходу, Щербань! Ходу! — перекрикуючи звуки бою, рявкнув йому один зі вцілілих автоматників.

Максим довго не думав.

Скочив з підніжки, схопився за борт, перекинув себе в кабіну. Автомат — ось, руку простягни.

— Дунай! — загорлав він.

Той уже добіг до вантажівки, забрався в кабіну, вже на ходу, тут же пригнувся.

Волобуєв, Щербань, капітан — байдуже, хто і як називати, втопив до упора педаль газу, пальці вчепилися в кермо, аж побіліли кісточки.

Вони йшли на прорив.

Максимові завжди в таких випадках здавалося — час безмежний, бій триває кілька годин і Бог знає, коли скінчиться. Та насправді від їхнього арешту дотепер, коли втікачі на всіх парах вилетіли на битий шлях і негайно гайнули до лісу, залишивши погоню позаду, спливло не більше, як тридцять хвилин.

Командирський годинник на руці Коломійця не розбився.

— Знайомимося наново?

— Розходимося краями, лейтенанте. Чи хто ти там.

— Лейтенант. Тільки не Червоної армії.

— А якої?

Кирпатого, здається, нічим не можливо здивувати. Примруживши очі, він витягнув коротку шию, придивляючись до Максима, ніби намагався впізнати в ньому когось із давно забутих знайомих. Потім видав звук, схожий на тихе рохкання.

— Мусор. Я ваших читаю. Просік, коли ти мені ось зараз карти розклав. Матьорий. Та й корєш твій, — кивок у бік Дуная, який сидів на землі, спершись спиною об колесо машини. — От впали мені на голову! Коли б хто сказав — Вася Щербань з лягавими на одній дєлюзі, сам би того кокнув.

…Куди він завіз випадкових спільників, Коломієць не уявляв, карту лишив Чубові. Розпитати нічого не встиг. Щойно зупинилися, Щербань відразу націлив пістолет, питаючи, хто такі й звідки взялися. Максим у відповідь узяв напереваги автомат, запитав те ж саме в несподіваних рятівників. Хоча щойно все вщухло й повернулася розважливість, він сам зміг на це відповісти. Заговорив одразу, склавши докупи все побачене й почуте уривками у єдино правильну версію подій.