— Лейтенант Коломієць. — Максим вирішив зберегти у фальшивих документах справжнє прізвище, а на плечах — польові погони молодшого офіцера танкових військ, випадкового знайомого вони не настрожили. — Дякую, товаришу капітане. Не відмовимося. Ми на станцію.

— Так і ми на желєзку! — Волобуєв гостинно й навіть картинно розвів руками. — Своїх доганяєте?

— Висуваємося в розташування, — обмежився Коломієць обтічною фразою.

— Заскакуйте. Туди ще вісім кеме, для чого ноги бити.

Дунай мовчки взявся за край борту, підтягнувся сам. Двоє солдатів з кузова допомогли Максимові, хоч він не просив, хряснули дверцята кабіни — капітан умостився назад. Машина рушила, і Коломієць заспокоївся: нічого особливого, взаємна виручка, на місці Волобуєва сам підхопив би двох служивих.

Інша річ, по приїзді капітан захоче поговорити, перекинутися бодай парою слів. Хто, куди, звідки — не допит, звична в таких випадках розмова. Але, здається, пронесло. Висадивши пасажирів біля залізниці, Волобуєв попрощався так само коротко, як привітався, обмовившись — інтендантські справи, постачання, вантаж отримувати. На його погонах Коломієць не розгледів маленьких коричневих відзнак інтенданта, та значення цьому не надав. Бійці взагалі мали золотаво-жовті нашивки піхотинців, це тим більше нічого не означало: Волобуєву виділили в розпорядження чотирьох людей і шофера з машиною. Той саме ходив довкола, зосереджено кóпаючи носаком скати.

Потиснувши капітанові руку на прощання, Максим відійшов у бік станційної будівлі, раптом зупинився, витягнув трофейні папіроси з кишені, відкрив коробку, простягнув Дунаєві. Поки той прикурював, мовив неголосно:

— До нього придивитися не зайве.

— А що таке?

— Цікавий інтендант, постачальник. — Коломієць теж прикурив, затягнувся, скосував у бік нового знайомого. — На станції — вагони з продуктами. Цього явно за ними відрядили. Типовий тиловик, не надто обережний. Увійти в контакт, з’ясувати звідки. Нам же треба знати, де тут поруч частина стоїть.

— Не завадить, — погодився Дунай. — Він затримається тут. Давай поки роздивимось на місці.

— Та я вже бачу, що треба, — гмикнув Максим, кивнувши товаришу через плече.

Ставши боком, той теж побачив буфет, з якого саме виходив, точніше вистрибував на одній нозі, допомагаючи собі саморобними костурами, молоденький солдатик у гімнастерці без ременя, галіфе з підкоченою лівою, порожньою штаниною. За ним вискочила, тримаючи в руках сіру ватяну тілогрійку, розпатлана жінка, старша, в старому драповому пальті. А вже за жінкою — худа висока стрижена тітка в запраному, колись білому, тепер сіруватому довгому халаті.

— Дай сюди! — заволала вона, схопивши розпатлану за плече і розвернувши, смикнула ватянку.

— Совість май, Любко! — огризнулася та, вирвавши здобич у буфетниці. — Інваліда роздягаєш! Він воював за тебе, ти!

— Ага! А касу теж за мене здаватиме! — визвірилася Любка. — Знаєш, Семенівно, от же ж знаєш, як зараз перевіряють! Не збігається щось — все! Шкідництво! Я минулого разу ледь вигребла!

— Просила тебе — не наливай йому в борг! Не бери речами! — Семенівна відступила, заховавши ватянку за спину, рукав торкнувся землі. — І так нічого в хаті нема після тих німців! Усе, що могла, продала чи поміняла! Так Колька ж останнє тягне!

— Не наллєш — гранату принесе! Забула, як той раз? Тут же цього добра, що грязюки! Хочеш, аби сина закрили?

— Хто одноногого закриє!

Поки жінки сварилися, солдатик, різко рухаючись, віддалявся від них. Утративши враз рівновагу, поточився й упав на бік, завмер, навіть не намагаючись встати. Обидві миттю припинили сварку, кинулися до одноногого, заходилися піднімати. Неподалік зупинився патруль — офіцер і двоє солдатів, та допомагати не квапилися, байдуже стежачи за вочевидь звичним тут видовищем.

Тим часом у полі зору з’явився Тур — сидів на возі поруч із трьома бідонами, конем правила закутана по самі очі селянка.

Товкача ще не видно.

Капітан Волобуєв про щось мирно теревенив з іншим офіцером, під час розмови той машинально поправляв червону пов’язку на рукаві. Його бійці, згуртувавшись осторонь, пригощалися махоркою, один з них тримав кисет.

Проїхав без зупинки ешелон, на відритих платформах — новенькі танки і гармати в чохлах.

Тур допоміг селянці зняти з воза бідони, жінка прилаштовувала їх біля помпи. Тур, ковзаючи поглядом по привокзальному майдану, почав помпувати. Повз нього пройшов патруль, якому набридло стежити за скандалом біля буфету.

Зім’явши папіросну гільзу, Максим знову закурив.

Ось нарешті й Товкач. Напомпував і ніби нічого не сталося веде велосипед за кермо й завзято, захоплено фліртує з його власницею — поштаркою в чоботях, чорному пальті й збитому на потилицю береті. На диво мирна картина, патруль навіть не глянув у їхній бік.

«Полуторка» Волобуєва повільно зрушила з місця, водій розвернувся, почав здавати задом, і скоро машина зникла за пакгаузом. Туди ж, докурюючи, посунули бійці. Капітан дружньо поплескав свого співбесідника по плечу, знайшов поглядом Максима й Дуная, махнув їм, мов давнім знайомим.

Одноногого солдатика матір уже підняла й відвела подалі, щось тихо говорячи на ходу й марно намагаючись накинути йому на плечі відвойовану тілогрійку. Буфетниця вже зникла з очей, і Коломієць торкнув Дуная ліктем:

— Зайдемо.

Волобуєв теж зник з очей.

У Максимовій голові поволі визрівав план, як затягнути капітана в буфет на розмову.

— Здравія бажаю.

Коломієць повернувся на голос.

Патруль.

Зблизька перетягнутий портупеєю гостролиций офіцер з капітанськими погонами нагадував хижака, який мітить територію. Миттю згадалася зустріч із вовком: минулої осені, в середині вересня, звір вийшов на Коломійця з чагарів. Чому тварина пішла на людину, а не уникла зустрічі, Максим тоді зрозумів швидко — почув щеняче скавчання вглибині. Вовчиця привела вовченят, і тато-вовк показав, де чоловік мусить зупинитися подалі від гріха. Якийсь час людина й звір стояли один навпроти одного, хто кого передивиться. Потім з лісу вийшло ще двоє вояків, Коломієць саме вів розвідку, теж зупинилися. Один поклав був долоню на ложе автомата, але Максим хитнув головою й, не зводячи погляду з вовка, позадкував, жестом наказуючи товаришам робити те саме. Поки порушники спокою не сховалися за деревами, хижак стояв на місці.

Не кидався на людей. Нічим не виказував лихих намірів. Дивився, як на ворогів.

Погляд старшого патруля подібний.

— Здравія бажаю, товаришу капітане, — козирнув Максим.

Дунай виструнчився, руку до пілотки приклав мовчки.

— Ваші документи, — сухо мовив офіцер, простягаючи правицю.

— А в чому справа? — поцікавився Коломієць, зачепивши периферійним зором увагу Тура й Товкача, які зараз стояли в різних кінцях майдану.

— Перевірка. Треба пояснювати додатково?

Справді, питання дурні. Патруль має право вимагати документи будь у кого.

Розстебнувши кілька верхніх ґудзиків на своїй шинелі, Максим ковзнув рукою за викот. Дунай уже теж ліз по свої папери.

— Відставити, — мовив раптом капітан. — Пройдемо з нами, товариші. Там покажете.

Він показав загостреним підборіддям на станційне приміщення.

— Може, поясните тут?

— Лейтенанте, виконуйте наказ старшого за званням.

Солдати, ніби чекаючи саме цих слів як команди, синхронно скинули з плечей ремені гвинтівок.

Пальці капітана розстебнули кобуру.

Нічого хорошого… чорт забирай!

— Ми прямуємо в розташування нашої частини, — розправив плечі Коломієць. — Якщо нас арештовують…

— Ніхто вас не арештовує. — Капітан говорив рівно й спокійно. — Чому відразу — арештовані? Може, є на те причина?

— Товаришу капітан, що тут…

Дружно клацнули два затвори.

— Не загострюй, лейтенанте, — тепер капітан говорив тихо. — Кругом, кроком руш. І старшини це теж стосується.

Повертатися спиною до патруля не хотілося, та ситуація справді ставала дражливою. Намагаючись не дивитися на своїх, аби старший патруля не перехопив погляд і не зробив відповідних висновків, Максим рушив уперед, до будівлі. Поруч, майже крок у крок, ступав Дунай. Його напруга відчувалася фізично.