Свого часу, дізнавшись Турову історію, Коломієць зробив висновок: той намагається в подібний спосіб спокутувати провину. Не свою особисту — спільну. Вважаючи винними всіх, хто служив у Червоній армії. Свого часу, розбираючись у причинах подібного власного рішення, Максим дійшов схожої, такої самої, дуже близької думки про свої мотиви.

— Мусиш знати — потрібна іскра. Принаймні в це вірять наші керівники. Хтось має показати: армія та влада загалом слабка. Не контролює нічого або контролює погано. Кулак — поганий контроль. Згоден?

— Але ж ефект від нього є…

— До часу, друже Тур, — парирував Коломієць. — Це ж очевидно: люди спершу чекали німців як визволителів від комуністів, потім, зрозумівши — ті недалеко від більшовиків пішли, стали надіятись на повернення тієї влади. Мовляв, війна та біда навчать. А бач, нікого нічого не навчили. Судячи з усього, одні визволителі нічим не ліпші за інших. Люди волі не знають і не відчувають себе в тилу в безпеці.

— Здалеку заходиш.

— Аби ти краще зрозумів, бо тут своя специфіка, — вкотре наголосив на цьому Максим. — Народ шукає виходу. І чогось чекає. Скуштував обидві влади, наївся — о! — він черкнув себе ребром долоні по горлу. — Аж тут хтось починає шуміти. Не дає спокою. Показує на ділі: насправді влада не має тієї влади, яка була. Втрачає контроль, не здатна стискати кулак, як раніше, бо змушена рахуватися з війною. Інакші порядки, інакші вимоги, не розірветься. Люди ж накручені, їх лише підштовхни.

— Кажеш — підштовхнемо, друже Східняк? — вліз Товкач.

— Спробуємо.

— Я не аж такий оптиміст. Хоч кортить із тобою погодитись.

— І я про це, — підхопив Тур. — Не думаю, що тут народ безнадійний. Зброї повно, людей копнуть треба під дупу. Ми з тобою, друже Товкач, тому два приклади. Та й пан командир.

Він посміхнувся у вуса.

— Ага, — озвався зі свого кутка Хорт. — Життє вас усіх копнуло.

Увесь цей час Дунай слухав та відмовчувався. Коли розмова згорнулася, підвівся, наскільки дозволяв льох, підійшов до Коломійця, став над ним, дивлячись згори. Той хотів випростатись, аби опинитися з ним на рівних. Та раптом передумав, зручніше вмостився біля підмурованої дбайливим господарем стіни, глянув на товариша знизу.

Ззовні сюди проникав тонкий промінчик через невеликий прямокутний отвір — його зранку виявили та трохи розширили вартові Мирон і Корж, потім завбачливо замаскувавши.

Витримавши деякий час у напівзігнутому стані, Дунай нарешті опустився, зігнувши ноги, присів поруч.

— Маєш план дій?

— Доповідати тобі не мушу! — машинально, вже за звичкою огризнувся Коломієць, тут же зрозумів — надто різко, не годиться, все ніби трохи вляглося, здав назад: — Тобто, міркування є. Але поки хай повариться.

— І що ж то за вариво?

— Поки не вивчимо обстановку — не готовий сказати. Готуючи плани, слід багато на що тут зважати.

— Сидячи в пивниці, нічого не побачиш, — відрубав Дунай. — Довго тут ховатимемось, мов щури?

Максим знову ледь стримався від грубої відповіді. Та наступної миті зрозумів: саме зараз Дунай має рацію.

— Ховатися, як ти кажеш, нам доведеться ще довгенько. Ти краще за мене це знаєш. Хлопці — так само. Вільно ходити не можемо. Але все правильно. Почати слід із розвідки. Наприклад, прогулятися до залізниці.

— Чому саме туди?

— Вагони на запасній колії. Поки не знаємо, наскільки лояльними будуть до нас тутешні, вдарити кудись треба.

— Підірвати колію ефективніше, — відрізав Дунай. — Завдання рейдових груп — диверсії. Коли забув, друже Східняк, то я нагадую. Так, між іншим.

— Подяка, — гмикнув Коломієць. — Тоді давай відразу викличемо весь вогонь на себе й ляжемо всі. Марш-кидок того вартий, наші побратими за це лягли?

Після його слів запала лунка тиша.

— До чого ведеш? — запитав Дунай.

— Диверсія — її ні з чим не сплутаєш, — терпляче пояснив Максим. — Відразу шукатимуть диверсантів. І тут дуже скоро мерехтітиме в очах від «червоних погонів». На військові склади чи інші об’єкти, ті ж самі вагони на запасних коліях, клюють не завжди диверсанти. Навіть не так: переважно банди, звичайні дезертири чи хто там ще ховається по лісах від влади.

— Ми, — знову вліз Хорт.

— Ні. Ми криємося від ворога до часу, — повернувся до нього Коломієць. — Хіба хтось із нас тут визнає цю владу нашою, своєю? Ми на війні.

— Пишно сказав, — сказав Товкач. — Але правильно.

— Ага. Але ж інші, хто також ховається по лісах, так не вважають. Бо не воюють уже. Для них війні давно кінець. Владу визнають владою, тому й бояться їхнього закону. Бандити. Бачили ж листівки більшовицькі? Нас там із ними рівняють. Напевне знають: ми — не кримінальний елемент. Тому якщо наша ціль — товарний вагон чи, скажімо, склад із продовольством, найперше на справжніх бандитів подумають. А ганятися за ними солдатів поки не посилають. Місцева міліція ледь справляється. Ми ж, як ти мудро кажеш, друже Дунай, розвідку проведемо.

Поки говорив, зрозумів: не так до інших, як сам до себе.

Лиш думки вголос.

Рушили по обіді.

На станцію пішло четверо. Коломієць взяв із собою Тура й Товкача, обоє говорили по-місцевому краще за решту, а контакту з патрулями не уникнути. Дунай вирішив йти з ними в останній момент, нічого не пояснив — просто зібрався. Максим розумів причину, відмовчався — хай наглядає всевидяче око. Лиш обмовився:

— У разі чого більше мовчи. Говірка викаже. В їхній армії нашого брата повно, але зустріти в тилу когось із вашим акцентом…

Хоча ніде правди діти — Дунай виглядав типовим, наче з картинки чи агітаційного плакату, радянським старшиною. Документи мали всі, справжнісінькі, бланків свого часу викрали досить. Печатки змайстрували з відірваних підошов, та на око не відрізнити, перевірено не раз. Єдине, що справді могло насторожити, — ціла група військових, які повертаються у свої частини з різних шпиталів, але чомусь тиняються гуртом. Тож розділилися: Коломієць сказав Дунаєві триматися біля себе, в разі чого говоритиме офіцер, старшина не втручатиметься, а Тур із Товкачем йшли кожен окремо, при цьому домовилися тримати один одного в полі зору.

За старшого на базі лишився Чуб.

Четвірка проминула вже зовсім щедро вкритий багрянцем ліс. Перед виходом на дорогу уважно обдивилися кожен себе, чи не лишилося на одязі листя або інших слідів, що могли виказати. Потому, кивнувши розвідникам, Коломієць поправив ремінь, обсмикнув шинель і посунув уперед, широко ступаючи. Дунай подався за ним, притримуючи правицею худий «сидір» — зовсім без речей пара військових бути не могла.

Якийсь час ішли, не озираючись, напрямок узяли правильний, і десь за годину їх наздогнала «полуторка». Ступивши на узбіччя, Максим хотів пропустити машину. Але, трохи обігнавши, вона раптом загальмувала.

Тепер розвідники могли порахувати кількість солдатів у кузові — четверо. У всіх автомати, довкруж — як на лихо відкрита місцевість, і в разі чого бій вийде коротким. Проти чотирьох автоматників двоє з офіцерськими ТТ в кишенях нічого не вдіють. Про всяк випадок торкнувшись через шинельне сукно гранати, Коломієць, ніби нічого не сталося, крокував далі. Не озирався, та відчув потилицею Дунаєву напругу.

З кабіни, з пасажирського місця, тим часом вийшов капітан років під тридцять п’ять, непоказний, вишкрябані бритвою щоки й підборіддя видно зблизька, під кашкетом — йоржик каштанового волосся. Круглий, бульбочкою ніс робив його добродушним, простецьким й водночас — звичайнісіньким. У натовпі, хоч у цивільному чоловік, хоч у формі, Максим би такого не вирізнив. Навіть кирпа — не прикмета, таких повно.

Порівнявшись із машиною, Коломієць кинув руку до козирка, зупинився. Боковим зором помітив — Дунай теж козирнув, ставши так, аби в разі чого прикрити тил. Старший офіцер відповів тим же жестом, відчеканив:

— Капітан Волобуєв, — й не дочекавшись, спитав: — Здоров, танкісти. Куди, товариші? Може, підкинути?