Коломійцеві набрид словесний потік.

— Чого хочеш?

— Не паліть мене. Йдіть. Так — усе, що треба. Але тут — ні.

— Так — це як?

— Зв’язок. Відомості будь-які. Я ж залізничник. Ешелони проходять, вантажі. Там продовольство на фронт, зброя, речі, медикаменти. Не все зупиняється тут, станція не вузлова. Але буває — стають. Ось зараз на запасну колію два вагони загнали.

Розмова починала ставати предметною.

— Що там? — запитав коротко.

— Ніби харчі. Сухпаї. Галети, тушонка. — Мирон поволі заспокоювався, очі заблищали життям. — Тут же так, у тилу: кому война — кому мать родна. Примовка така є.

— Є, — тепер втрутився Дунай, йому набридло відмовчуватися. — Ти по суті справи давай.

— По суті, по суті, — активно закивав Чепіга. — Коли вже про суть… Хлопці, люди добрі, не губіть, га? Я ж вам усе говорю, всі секрети. А то секретна інформація. Розголошувати зась, під страхом…

— Та бачу я, дядьку, який ти переляканий, — дозволив собі поблажливі нотки Дунай. — А ще виджу — торгуєшся. Давай, кажи.

Нарешті Чепіга зовсім осмілів, повів діловито, мов справжній крамар, зачастив ще сильніше:

— Слухайте-слухайте, отак зробимо. Ви, хлопці, йдіть сьогодні кудись. Вас тут багато, аби ще двоє-троє, то якось той… Діти малі, навіть побачать стільки дядь чужих, нічого нікому не скажуть, не вміють. Жінка мовчатиме, але ж вона ще більше труситиметься, ніж я. Тому йдіть, хлопчики, йдіть. Там далі, кілометрів десять, хутори спалені. Там ще минулої осені повоювали трошки… чи не трошки… Відпрасували місцевість, майже нічого не лишилося, не живе ніхто, мертво. Але погреби збереглися, там пересидіти можна короткий час. То як, підете?

Коломієць гмикнув.

— Хоч щось. Умовив, перейдемося ще трохи. Люди в мене ледь на ногах стоять, тому хоч сухарів знайди.

— Навіть сала шматок витягну! — Чепіга не приховував радості. — Так тепер про сухарі чи то галети, хрін знає… У вагонах, на запасній колії. Кажу ж: там з вантажем щось нечисто. Накладні перевіряють суворо, і так виглядає, ніби хтось ті два вагони солдатських харчів наліво двинув. Чи хотів… Там розбираються, могли б пропустити, але капнув хтось десь… Стуконув, розумієте…

Мирона так захопила власна розповідь, що він уже зовсім забув про все на світі. До Коломійця враз дійшло: Чепіга заздрить тим невідомим, хто в умовах воєнного часу й суцільного хаосу при наполегливих спробах навести довкола подобу порядку зумів списати під шумок справжній скарб — два вагони харчів. І незадоволений, що злодіїв зрадили.

Трошки розбираючись у подібних схемах, котрі мали місце ще до війни, Максим міг битися об заклад: сумнівний вантаж так до фронту й не дійде. Надто ласий шматок — два вагони, котрі йшли невідомо куди. Тепер той, хто сигналізував про можливий злочин, напевне намагається заговорити, надмірно бюрократизувати справу, потім довести — з вантажем усе гаразд і негайно причепити вагони до найближчого ешелону. Щоб десь по дорозі, на вузловій станції, вони б зникли остаточно.

Війна господарських злочинів не зупиняє.

До тилових служб мобілізовані цивільні, вчорашні господарники, з цілком законною бронею. А вони як крутили в мирний час, так і на війні крутитимуть. Тим більше зараз, коли вона тягнеться третій рік і до неї, хай там як, люди звикли й пристосувалися. Хіба хочеш — мусиш.

— Нас цікавлять ці вагони, — мовив Максим. — Нам узагалі потрібна докладна інформація про рух поїздів по вашій станції. Особливо військові ешелони, зі зброєю. Танки, гармати, снаряди, таке інше.

— Тут не стратегічна гілка, — зауважив Чепіга.

— Але вона завантажена, — парирував Дунай. — Усе, Східняче, забираємося звідси. Хіба дізнайся, де ті хутори.

Максим відкрив планшет.

— На карті покажеш?

Чепіга знизав плечима.

— І ще: люди потрібні. Надійні. У канцеляріях найперше. Документи маємо справні, але різні інші папери знадобляться. Когось знаєш?

— Хто у вас надійні?

— Незадоволені владою.

Чепіга знову знизав плечима.

— Вони вголос не говорять. Шукайте самі. Ось якщо їх у вагонах на станцію привезуть — дам знати.

— Жарт?

— Еге.

— Смішно. — Максим лишався серйозним, тим часом витягнув карту, розгорнув на потрібному місці. — Показуй, де хутори. Ми — ось тут.

Тицьнув пальцем, постукав пучкою кілька разів.

Вказані Чепігою спалені хутори знайшлися — трохи не там, куди той тицьнув.

Дунай відразу зробив стійку «на зраду». Гарикатися набридло, і Коломієць, давши йому випустити пару, спокійно пояснив: ніхто нікого не зрадив, просто через вроджену інвалідність Мирон, крім свого куточка, мало де бував. Погано орієнтується на місцевості, тим більше — в картах не мастак, ось найпростіше пояснення. Сам зробив поправку на місцевості, група дала гак і вийшла туди, куди треба, вже за п’ять додаткових кілометрів від того місця.

Навіть поночі стало ясно — тут рік тому було гаряче. Землю довкола щільно вкривали вирви, й, прямуючи до потрібного місця, чоловіки не завжди могли оминути, втрачали тверде під ногами, ковзали вниз. Та призвичаїлися швидко й, діставшись розбитих забудов, справді відшукали серед уламків вхід до вогкого, але безпечного льоху. Всередині стало місця всім. Люди вимоталися, засинали на ходу. Коломієць розумів, та все одно наказав міняти вартових щогодини. Дай більше часу — з ніг може впасти й сторожа, всі живі люди.

Але така передишка теж пішла на користь — вояки трохи перевели подих, почали освоюватися, розділили рештки харчів, і Чуб красномовно труснув порожнім «сидором»:

— Так далі підемо, нє?

— Ось і продуктові вагони до речі, — кивнув Максим. — Потому довго тут не лишимося, облава буде велика. Придивимося, поміняємо базу. Але далі піде легше. Повинно піти.

— Ти про що? — поцікавився Тур.

— Друже Тур, ти як колишній військовослужбовець РККА[23] не даси збрехати: мирне населення навіть до війни побоювалося військових. Не бачило в них своїх захисників. Про червоноармійців кажу. Є таке?

— Чого ж! — легко погодився той. — На своїй шкурі відчув. У прямому смислі.

Хоч усі тут знали його історію, Тур усе одно засукав правого рукава до ліктя. Очам відкрився слід потворного опіку. Чотири роки тому в нього, тоді ще сержанта, хлюпнула кислотою волинська дівчина. Готувалася, як потім розібралися, довго, заходила здалеку. До нього особисто нічого не мала, кортіло насолити першому-ліпшому москалеві. Її старшого брата забрали незабаром після входу радянських військ як активіста українського підпілля. Від тортур він помер у камері луцької тюрми НКВС, тіло віддали, ховати довелося в закритій труні. Потому дівчина свідомо накликала на себе прокляття рідних, почавши шукати знайомства зі справді першим військовим, котрий впав у око, — Василем Сміяном, так насправді звали Тура.

Де роздобула кислоту, він так і не дізнався. Натомість досі, розповідаючи, як усе було, пишається власною реакцією футбольного воротаря — в останню мить устиг виставити перед собою голу руку. Аби не це, мав усі шанси лишитися без обох очей, без одного — напевне. Звідки напівроздягнена, в самій сорочечці панянка видобула склянку, теж не бачив: збуджений авансами, спраглий за жіночими пестощами солдат у той момент думав чим завгодно, лиш не головою, тож стягнув гімнастерку, лишившись голим по пояс.

Тоді сержант Сміян не дав їй утекти, скрутив, здав, куди треба. Навіть отримав подяку в шпиталі, його підвищили відразу до старшини. Згодом про все дізнався, в тому числі — про те, як у камері дівчину кілька днів ґвалтували, називаючи це допитами, і вона знайшла спосіб накласти на себе руки. Отримавши й переживши цілий букет різних вражень, Василь Сміян поступово і, як сам признався потім, несподівано для себе, кандидата в члени партії, зробив висновки. Котрі й спонукали його влітку сорок першого тишком-нишком, прихопивши зброю й знявши з форми всі відзнаки, перейти до українського збройного підпілля.