Але не був готовий до звинувачень, почутих від начальника управління.

Спершу навіть не повірив власним вухам. Вибачився, кожним своїм словом виявляючи власну гідність й зберігаючи її. Перепитав, чи правильно все почув, зв’язок, мовляв, не дуже добрий, міг помилитися. У відповідь отримав довжелезну люту тираду, пересипану матюками. Якщо їх відлущити, стане ясно: все зрозумів правильно.

Так.

Упустив бандерівських диверсантів.

Особисто.

За це нестиме персональну відповідальність, коли час настане. Поки на їхні пошуки треба кинути всі наявні сили, відкласти інші справи. Адже товариш Хрущов дає на ліквідацію націоналістичного підпілля в районі двадцять чотири години.

Після такого кортіло хряснути чорною ебонітовою трубкою по «рогах» телефонного апарата. Фомін навіть стиснув її, вже замахнувся.

Та потім, порахувавши подумки до десяти, потім ще до десяти, акуратно поклав її. Потер гостре підборіддя, присів, закурив.

Своєї провини в тому, що сталося на станції, капітан не бачив. Звинуватити його в службовій недбалості, що під час війни дорівнювало тяжкому злочину й в окремих випадках передбачало трибунал та смертний вирок, тут важко, навіть неможливо.

Тим більше, організоване і вдало проведене захоплення диверсантів — інакше їх не назвеш, — пройшло, мов по маслу. Направити групу на хутори — експромт боягуза Чепіги. Навесні він став інформатором саме через страх перед каральними органами. Хоч прихистив у себе бандерівських недобитків, бо теж налякався. Проте в розрахунках Фомін учора не помилився. Готував захоплення й ліквідацію без надмірного, зайвого за подібних обставин поспіху. Все одно втомлені тривалим переходом вояки мусять оклигати, прийти до тями, оглядітися, освоїтися на новому для себе місці. Нікуди з хуторів не подадуться. Капітан навіть припускав, що їх зацікавить близькість до залізниці. Тому вирішив походити з патрулем, подивитися довкола, понюхати — ану, як хтось пхне на станцію свого носа.

Фоміну спершу повідомили про успіх операції. Бандити були там, куди направили, опиралися шалено, є втрати, та їх задавили силою. Тож хоч огризалися, бій тривав заледве півгодини. Двоє мертвих, один ледь живий, не знати, чи оклигає. Чи всіх там підчистили, чи не втік хто, не вислизнув, Фомін не знав. Чепіга ж не сказав, скільки їх було точно. Говорив — багато, але ж він труситься, у страху очі великі. Відтак капітан уже не чекав гостей на станції. Дарма прогулявся, міг би глянути на місці, як солдати воюють, покерував операцією особисто, ніколи не зайве отак засвітитися.

Та Чепіга розгледів на станції двох своїх гостей.

Отже, бандьори розділилися, вислали розвідку. Напевне, ця парочка не знає, що їхнім товаришам хана. Хай почують від нього звістку. Такого задоволення Семен Фомін не міг себе позбавити.

А потім щось пішло не так.

Усе пішло шкереберть.

Начальник управління фактично звинуватив капітана в дозволі озброєним націоналістам втекти з-під носа. Керівництво виявилося на диво добре інформованим про події на станції. Вирахувати, хто постарався й наклепав, не складно. Та сушити собі цим голову саме тепер Фомін не збирався. Адже сам розібрався в усьому, розклав причиново-наслідкові складові по поличках, і єдино правильний крок тепер — докладний, розписаний по пунктах рапорт.

Він витягнув із сейфа та поставив на стіл пляшку вірменського коньяку.

Запечатана, справжня, з довоєнних запасів. Презентував капітан Христюк на знак поваги. Додав, щоправда, ніби між іншим: тут свято Покрови скоро, ось буде чим відзначити, пристойно на стіл поставити. Начальству, жінкам… взагалі.

Тоді Фомін подякував. Не давши взнаки: Покрова, як і жодна інша дата в церковному календарі, для нього не свято. Чув про нього, та не знав коли. Щиро думав — це щось подібне до Різдва, Великодня чи іншого клерикального мракобісся: інакше не сприймав. Спершу покрутив пляшку в руці, знизав плечима, враз стрельнуло — так-так, товаришу Христюк, якого ти там у нас року народження? Одна тисяча дев’ятсот одинадцятого. Тридцять три тобі. Коли знайомилися, ляпнув — вік, мовляв, Христа. Тепер ось про Покрову згадав. І коли говориш із тобою, капітане, про шкідливість релігійних спільнот, тим більше підпільних, котрі притягують до себе націоналістичну наволоч різного ґатунку, ти мовчиш. Або пропускаєш повз вуха, або знаходиш спосіб поміняти тему. Нібито є важливіші питання, нагальніші, так само боротьби з бандитизмом стосуються — тільки ж церковники для тебе, капітане Христюк, не вороги. Та й прізвище відповідне. У партії з тридцять восьмого, молодим прийняли, довірили, повірили.

Комуніст — а в Бога, значить, віриш.

Хай не віриш, але й не забуваєш.

Нічого. На справу поки не тягне. Як кажуть у нас, в разі чого до справи додамо.

Чомусь пригадавши примовку зараз, Фомін відкоркував пляшку, налив собі в склянку на два пальці. Взяв, збовтав, підніс до рота, вдихнув аромат.

Чистий спирт без запаху й смаку. Горілка так не пахне. Тут відгонить чимось невловимо чужим.

Не міг пояснити, чим саме. Так оцінив відчуте.

Капітан не належав до любителів пити на службі. Він узагалі намагався не заливатися, як практикував багато хто на таких, як у нього, посадах. Звісно, роботи багато, вона важка, напружена, нерви на межі, стреси найпростіше знімає алкоголь.

Та Фомін ставився до нього спокійно, а все через дивну особливість організму: на нього не діяло. Точніше, діяло, але не так, як на інших. Не відчував ані огиди, ані задоволення, зовсім нічого. Часом шуміло в голові, і навіть кілька разів, зацікавившись власними можливостями, капітан дозволяв собі більше, навмисне зачиняючись у кабінеті.

Товаришів по службі випите відключало.

Експерименти над собою відкрили Фоміну несподівану властивість власного організму. Міцний алкоголь не дозволяв йому спати взагалі.

Це заважало концентруватися й збирати думки докупи. Фомін не відпочивав, раптом відчувши себе на місці тих, кого цілодобово допитували на конвеєрі. Слідчі мінялися, арештованим не давали спати по кілька діб. Часом дехто з відчаю сам наривався, аби побили, бо так можна зомліти, хоч так лишать у спокої. Таких відливали водою, починали працювати наново.

Спати Фоміну, як і решті колег, службовий обов’язок не дозволяв. Хапав уривками, проте йому все одно вистачало чотирьох годин. Шість вважав за щастя, подарунком за чергову добре зроблену роботу.

Випите ж зовсім забирало здатність навіть здрімнути.

Старі більшовики-чекісти розповідали, як у громадянську не давали собі спати, підживлюючись кокаїном, ще й мішаючи його зі спиртом. Фомін припускав: на нього міцні напої справляють подібний ефект.

Зацікавившись більше, він незадовго до війни, ще лейтенантом, отримав серед інших справу одного старенького професора, де прочитав дивний фах арештованого — ендокринолог. Дізнавшись, що воно означає, Семен Фомін висмикнув старого серед ночі. Зачинився з ним у кабінеті, нагодував ковбасою з хлібом, заварив міцного чаю, підсунув печиво та масло й пояснив, чого від професора хоче. Той, розчулившись, одразу попередив: усе одно його діагноз без обстеження та аналізів не буде точним. На що Фомін відповів: професор тут сидить саме через те, що призначив відповідальному партійному працівнику сумнівні аналізи, ще й порадив лікуватися за кордоном, чим поставив під сумнів прогресивні досягнення радянської медицини, а життя заслуженого комуніста під загрозу. Адже відомо: буржуазний капіталістичний Захід ненавидить комуністів, тож у разі чого залікує до смерті.

— Ти обережніше з аналізами, діду, — попередив на завершення тиради.

Не сперечаючись, професор попросив ще чаю, а потому пустився в довгі й плутані пояснення, навіть малював стрілочки й кружальця на папірці, який Фомін потім спалив у попільничці. З його слів лейтенант зрозумів одне: від народження має особливість організму, якісь інакші метаболічні процеси, щось не так засвоюється, решта — погано зрозуміла вчена каламуть. Склавши два і два, Фомін вирішив не пити багато. Шкідливий ефект починався, щойно прийме на груди грамів двісті. Така доза зовсім ні на що не впливала. Пив, як воду, з тими ж наслідками. Й саме після двохсот грамів горілки чи чогось іншого всі, хто бере участь у застіллі, перестають стежити один за одним.