До свого бранця звертався на прізвисько.

Дунай.

Тоді, на станції, зі слів Чепіги відразу ідентифікував обох затриманих. Раніше вже оглянув трупи інших, не впізнав жодного, знайоме обличчя побачив, щойно до нього приволокли полоненого. Отже, десь на волі гуляє — де там, ховається, засів, мов щур у норі! — той, кого називали Східняком. Очевидно, їхній старший. Що ж він так людьми розкидається, командир, туди його. Нічого, рано чи пізно й зі Східняком зустрінуться.

Живим, мертвим — усе одно. Хоч краще живим, але вже як вийде.

Як Фомін і передбачав — розмова не склалася. Поранений мовчав, навіть коли капітан назвав його псевдо. Лише скривився, що в його уяві мало вигляд презирливої посмішки. Хоч лежав на койці, пристебнутий за руку кайданками до бильця, закривавлений, весь у бинтах, здавалося — ледве дихав, а все одно знущався. Не стримавшись, Фомін ударив полоненого, лежачого, незграбно, аби випустити пару. Домігся лиш того, що Дунай зомлів. Капітан покликав лікаря, звелів привести пораненого до тями — і продовжив допит.

Нічого не хоче від нього. Хай спершу просто скаже хоча б як його звуть, де служить, своє військове звання в їхній армії, чий наказ виконує. Цього на початок досить. Заговорить — зможе поспати, це Фомін обіцяв особисто, поки Дунай ще був при пам’яті.

Нічого, крім лайливих вигуків, бранець дотепер не вичавив.

Впертість полоненого не здивувала. Навпаки — роз’ятрила, завела, Фомін запалився азартом, прийняв виклик.

Спати після безсонної ночі не пішов. Спробував — не вийшло, хіба подрімав трохи, збудження не давало, адреналін робив свою справу, та й особливості реакції на спиртне давалися взнаки. Тому зайняв себе складанням докладного рапорту на ім’я Савченка. Лиш коли дописав, перечитав і віддав друкувати з грифом «Цілком таємно», раптом зрозумів: він уже визнав свою неспроможність дотиснути Дуная, вичавити з нього бодай мінімальну інформацію, тож підготував супровідний документ, аж ніяк не переможний звіт.

Дідько!

Фомін гепнув кулаком по столу, подумав — може, випити ще, та передумав. Від того, що не спить від ночі, мозок краще не працюватиме. У голові роїлися, зовсім не пов’язані між собою, розхристані думки. Піднявся розбитий, виснажений ще більше, ніж би вів допит. Запхав голову під кран із пиптиком, струменіло тоненько, капітан вилаявся — гукнув чергового. Той вніс криничної води в оцинкованому відрі, Фомін вигнав його, видихнув, запхав туди голову, раз, другий, на третьому зупинився: досить. Трохи попустило, підбадьорило, і він вирішив поки утриматися від спиртного. Нічого хорошого зараз воно йому не приносить, може, пізніше, коли врешті вдасться розговорити Дуная.

За дві години дізнався: часу майже не лишилося.

Київ, як слід було чекати, вимагав доставити бранця на Короленка. Незалежно від результату, який капітан Фомін уже має. Підрихтувати, аби доїхав до Києва — і все. А оскільки начальник Макарівського відділу НКДБ не може поки похвалитися нічим, з Дунаєм тепер працюватимуть старші товариші. Звісно, цього в короткій телефонній розмові йому не сказали. Та тямущому досить. Фомін чудово розумів, про що недоговорюють. Звичайно, сам він повинен прибути, особисто передати людину й рапорт, відповісти на низку неприємних питань.

Але, зваживши все, капітан трохи заспокоївся — не так усе й погано.

Протягом кількох днів за його безпосередньої участі було не лише виявлено, а й майже повністю ліквідовано банду українських націоналістів, котрі, поза сумнівом, заслані виконувати накази свого німецького командування в радянському тилу. Їм не вдалося здійснити жодної диверсії, не сталося жодного теракту, це все — завдяки керівництву та особистим зусиллям капітана Фоміна. Нема зізнань від затриманого? Так хіба він один розбиває лоба об таких затятих упертих ворогів! Не всіх виявили, зловили, знищили? Про це можна не доповідати, все одно пошуки триватимуть, особовий склад на вухах, міліція всі справи закинула, носом землю риє. Не знайдуть тепер — неодмінно вполюють потім.

Район беруть в облогу, миша не проскочить. Буде привід рапортувати про вдалу операцію наступного разу. Хоча… краще сказати, як є, розписати у райдужних барвах свою роботу, хай знають на Короленка, та навіть до Луб’янки нехай дійде: він, капітан Фомін, на своєму місці. Переводити — лише на вищу посаду, в краще місце, але для цього треба завершити тут.

Вирішивши так, пообідав нашвидку, пішов у лікарню, де посилено охороняли пораненого Дуная.

Дунай лежав горілиць на панцерній койці, його щойно знову перев’язали. Жестом велівши вартовим вийти й причинити щільніше двері, Фомін наблизився до лежачого понівеченого бранця. Пальці скрючені, одне око запухло й не відкривалося, зате друге, живе, дивилося на капітана, і в ньому щось читалося.

Не страх. Ненависті також нема. Якась дивна байдужість… чи це зневага, біс його знає.

— Поговоримо, досить уже дурня клеїти?

Жодної реакції. Дунай навіть не ворухнувся.

— Ти мене чуєш. Говорити не хочеш — то слухай. — Фомін присів, аби краще бачити спотворене болем обличчя бранця. — Визнаю: ти всім тут довів, який мужній, сильний та незламний. Але ж цього, крім нас, ніхто не бачить. Я не оціню, в мене ще й не такі сиділи. Ламалися не всі — в мене. Деінде все одно починали не говорити — співати. Або мовчки здихали. Не помирали, то не смерть, ні. Вмирають люди. Гинуть солдати на фронтах від ворожих куль, мої товариші від таких, як ти, бандитів. Ти вже не людина, вже ніколи нею не станеш. Глянув би на себе збоку. Хочеш глянути? Втратив людську подобу, ой втратив. Але то не головна для тебе втрата. Знаєш, що тобі болить найбільше, що мучить? — капітан нахилився, стишив голос: — Не я. Не мої бійці, яких ти дістав до печінок. Тебе з твоїм подвигом ніхто не бачить. Не загинеш героєм у всіх на очах. Випустиш дух тихо. Або вліплять кулю в потилицю. Поставлять, притулять до стіни у вогкому коридорі, бах — і амба. Не такої смерті ти для себе хочеш.

Раптом Фомін стрепенувся — губи бранця ворушилися.

— О! Так будемо говорити? А я ж казав! Дійшло нарешті! Ну!

Дунай знову щось промовив, майже нечутно.

— Що?

— А… ти…

— Не розібрав. Не розумію.

Дунай хрипко кашлянув, вихаркуючи кривавий згусток, разом із ним:

— Ти… якої… смерті… хо… чеш…

Фомін випростався.

Замахнувся, та зупинився, передумав. Кого, точніше що тут уже бити. Наступний етап — зовсім доконати, передати на Короленка труп. Хтозна, може, трохи оклигає, справа піде краще. Так чи інакше — має бути хоч якийсь результат пошуку Східняка та інших спільників, скільки там їх зосталося.

Виграний день.

Капітан лишав собі останній шанс, до завтрашнього ранку.

— Хоч би сказав, чого тебе Дунаєм кличуть. Сам придумав? Са-ам, не інакше. Не убуде з тебе, нема чому вже убувати.

Око бранця прикрилося.

Хай валяється поки.

Чи здалося — чи справді щойно сіпнувся, ніби дух з нього геть. Дурниця, вирішив капітан. Знову зомлів, лікар казав — пошкоджені життєво важливі органи, може не дожити, потрібна операція. Фомін відмахнувся, навіть облаяв лікаря: ще оперувати, панькатися з ним, ліки дорогоцінні витрачати, тут людям не вистачає. Звісно, взяв усе під свою відповідальність.

Дунай не рухався.

Виходячи, Фомін признався подумки: втрачає до полоненого інтерес. Тепер його думки займав той, інший.

Східняк.

Мабуть, місцевий, з цих країв. Недарма ж прізвисько таке має.

Загиблий у сорок першому Іван Зозуля встиг одягнути цивільний костюм лише двічі.

Офіцери, тим більше — льотчики, визнана еліта радянських збройних сил, воліли носити форму навіть у вихідні. Санаторії відвідували лише спеціалізовані, там статус зобов’язував ходити або при параді, або в смугастих піжамах, та навіть вони не рівняли лейтенантів із майорами. Проте костюм у шафі мав кожен.

Майя добре пам’ятала й навіть не знати для чого розказала Коломійцеві історію костюма, який зберігала всі ці три роки на дні старої скрині, пересипавши від молі крихтами тютюну. Вона вийшла короткою, бо все тоді сталося несподівано й швидко. Іван ніколи не думав довго, приймаючи рішення.