Того травневого дня чоловік повернувся з польотів, й вони пішли гуляти Києвом, просто так, без жодної мети. Подібні прогулянки були рідкісними, а час показав: для них вона виявилася останньою. Спустилися пішки Андріївським до Подолу, там вирішили сходити в кіно. Показували «Богдана Хмельницького»[29], та Майя любила комедії, готова була ще раз подивитися «Музичну історію» з Лемешевим[30]. Чоловік наполіг, вона здалася, хоч цей сеанс був пізніше. Тому Іван трохи пограв у шашки у фойє, тоді запропонував з’їсти морозива, і вони пішли до Красної площі[31], бо там продавали найсмачніше на Подолі ескімо. Поки ходили, гримнуло й линув короткий, але сильний травневий дощ. Так, із морозивом, вони забігли в найближче приміщення. Виявилося — кравецьке ательє.

Побачивши несподіваних візитерів, невисокий сивий єврей у старорежимній жилетці під зграбно скроєним піджаком замість привітання впевнено й зовсім без фамільярності тицьнув пальцем у Івана й вигукнув голосно:

— Раю, Раю, йди сюди і скажи мені просто зараз, що за цим товаришем офіцером гірко плаче новий костюм…

— У мене нема старого, — спробував віджартуватися Іван, і дружина кравця, котра з’явилися на поклик, негайно заявила:

— Тим більше потрібен новий! Давиде, у товариша офіцера зовсім не було вихідного костюма!

Ідея Майї дуже сподобалася, вона миттю стала на бік подружжя:

— Товаришу командире, я пішла вам назустріч, коли ви обирали нам кіно! Тепер ідіть назустріч мені! Костюм!

Часу справді було вдосталь, Іван засміявся і погодився. Кравець одразу ж закружляв навколо нього, і вже за тиждень Майя привела чоловіка на примірку.

Тепер, віддаючи останню цінність Максимові, попросила по можливості не бруднити й повернути. Далі вичавила слова, які справді далися важко:

— Тримаю до останнього. Його можна продати. Чи виміняти на щось цінне, річ вартісна.

— Твій золотий запас? — спробував пожартувати Коломієць.

— Ну… ніби, — серйозно відповіла Зозуля.

…Спершу Майя хотіла заховати чоловіків у льосі. Все одно Гордієнко туди не спускається, нема потреби. Хата не його, нічого свого тут не тримає. Але хоч там вигідніше, особливо для пораненого Чуба, ідею відкинули. Максим не хотів виказати себе навіть випадковим рухом, тож обоє перебралися в сарай за хатою. Колись тут в одній половині жили кури, в другій — тримали сіно. Курей поїли ще за німців, сіна ніхто не косив, лишилося трохи прілого, і головне: туди дільничний тим більше не потикався.

Задля порядку на благеньких дверях Майя повісила старий іржавий амбарний замок. У темряві, проходячи повз сарай до вбиральні, Гордієнко навряд чи зверне увагу і на ті двері, і на той замок. Коли Юрій повернувся пізно, щось гризнув на вечерю нашвидкуруч і завалився спати, навіть нічим за звичкою не похвалившись. Вона вийшла так само ніби до вітру, відчинила сарай, аби чоловіки не ходили під себе. Спала погано і з першими сонячними променями знову вислизнула, тепер навісивши замок, бо вже видно.

Щойно Гордієнко поїв, вийшов і за вікном загарчав його мотоцикл, Зозуля завела гостей до хати. Відразу сказала: довго вони так не протримаються. Тому краще обом чимшвидше забратися. Тоді ж Коломієць нагадав про костюм, отримав його, приміряв, переконався — чоловік Майї був за життя вищим за нього. А одяг висить — не страшно, зараз у більшості так, не пасує довоєнне.

— Як пощастить, підемо завтра вранці.

— А якщо навпаки?

— Теж підемо. Все одно мені потрібна ще одна доба.

Говорячи так, Коломієць не лукавив, не хитрував, не намагався виграти час чи приректи несподівану рятівницю на неприємності. Він справді не знав, чим завершиться його сьогоднішня прогулянка в Макарів, на базар, на пошуки тітки Павли.

Іншого шляху до Щербаня не було.

Та міліцейський досвід підказував: не помиляється, базар — саме те місце, де знаходяться потрібні сліди. Особливо в невеличких містечках. Не тітка Павла, так хтось інший виведе. Правильні слова знайде, підходи до подібної публіки в нього є, варто згадати довоєнну практику й табірні навички.

Під піджак вдягнув старий розтягнутий сірий плетений светр. Довелося заправити в штани й міцніше затягти ременем. Низ виглядав надто підозріло, Майя потроху розпускала светр на нитки й час від часу закутувала ним каструлі й чавуни. Кирзові чоботи, в які заправив штани, в очі не кидалися, тепер усі так ходили. Замість шинелі — куце осіннє пальто, лишилося від котрогось із тітчиних родичів. На голову — чорний картуз.

Тепер Коломієць мало чим відрізнявся від тутешніх мешканців.

Ще документи, їх у здорового на вигляд мужчини в цивільному могли перевірити будь-де й будь-коли. Тим більше — на базарі, поруч з яким постійно товкся військовий патруль і по якому прогулювався міліціонер, не обов’язково у формі. Майя й тут виручила. Вдома не мала казенних бланків, тим більше — печаток, але іншого виходу не було: пішла в контору, виписала папірець на перше ліпше ім’я: Пугач Павло Петрович, працює в колгоспі імені Кагановича на посаді агронома.

Ризикнула ще більше, передаючи Коломійцеві папірець: попросила малого Андрійка, навіть не взявши на себе труд спитати дозволу в Агати. Малому все це далі подавали, мов цікаву гру, він прийняв правила, споважнів, відчувши власну значимість. Чкурнув до околиці, по дорозі Коломієць його перехопив у зазначеному наперед місці.

Повинно проканати, сказав Максим, просячи зробити такий папірчик. Усе одно на один раз, лише страховка.

Пістолет у кишені міг усе перекреслити. Намір обшукати — все, він приймає бій, починає відходити, визнаючи провал. Але тут уже, яка фортуна.

Ніби добре все йшло. Коломієць навіть зазначив подумки: надто гладенько. Сплюнув через плече, аби не накликати біди, не притягнути до себе нічого небажаного, уникнути прикрих сюрпризів.

До Макарова цивільного довезла попутка. Молодий шофер у линялій, із запахом мазуту тілогрійці, нічого не питав. Мало хто зараз ходить між селами, он інваліди роботи шукають разом із дахом над головою, зима скоро. Висадив пасажира, як той просив, поруч із базаром, і, як здалося Максимові, одразу ж викинув цю зустріч — одну з багатьох — з голови.

Далі — теж просто. Тримався впевнено, пройшов повз патруль, не привернувши увагу військових. Прогулявся вздовж торгових рядів, ніби прицінюючись, придивився до публіки. Вчепив поглядом характерного молодика, трохи нервового, засмиканого, в авіаційній шкірянці, чоботях-прохорях, кепці-восьмиклинці. Дрібнота, на базарах такі сновигають всюди, і не може бути, аби цей не мав виходу на когось із потрібних Коломійцеві людей. Але зараз хапати його, притискати, трусити, допитувати — надто явно привертати до себе увагу. Він — місцевий. Ходить вільно, не боїться, отже, брати його треба, та нема за що. Тому відразу підніме ґвалт, і всьому базару стане цікаво, хто насмілився зайти на чужу територію. Краще знайти тітку Павлу, бо Восьмиклинка — точно вартовий, бандитські очі та вуха, сторожовий пес. Хоч і схожий на дворняжку.

Кілька питань — і ось Максим уже стояв поруч із потрібною жінкою, яка дивилася на нього зі зрозумілою недовірою. Коломійцеві нічого не вартувало перевтілитися в закоренілого вуркагана, заговорив до Павли блатною фенею, пересипавши в потрібних місцях матом, навіть додав голосу хрипоти. Особливо не старався, справді встиг застудитися, хоч лісове життя ніби привчило організм не хворіти. Назвався посланцем від «людей з Києва», а коли базарувальниця спитала, до чого тут вона і хто прислав саме до неї, — люто блиснув очима замість відповіді, просичав, нахилившись ближче:

— Хочеш лягавих гукнути? Валяй, кіпішуй. У мусорів такий самий інтерес буде: чому до тебе прийшли, дура, а не до когось іншого? Народу повно на базарі.

Подіяло.

Тітка Павла плутано, тремтячим шепотом стала пояснювати, що насправді мало знає, може помилятися, на неї наговорюють. Максим мовчав і кивав, дозволивши завершити коротку передмову. Потім мовчки тупнув ногою, загрозливо сунувши руку в кишеню пальта. Жінка закивала, мов китайський порцеляновий бовванчик, прошепотіла з присвистом: