— Іди в чайну, бачиш, он там, біля виходу? Там чекай.

Коломієць мав при собі справжні радянські гроші, невелику суму видали всім перед виходом. Тому в чайній замовив собі благенького, ріденького, ледь підфарбованого чимось окропу, взяв на додачу пиріжка з цибулею, примостився за клишоногим столиком. Встиг з’їсти й навіть допити, коли відчув рух поруч, і навпроти примостився Восьмиклинка.

Зміряв поглядом, цикнув зубом.

— Ти з Києва?

— Ну.

— Від кого?

— Я не до тебе.

— А питаю я.

— Не баклань, сявка. Веди, куди треба. Знаєш уже.

Восьмиклинка знову цикнув.

— Ну-ну. Гайда.

Підвівся, вийшов, не озираючись.

Максим рушив за ним.

Петляли довгенько, поводир навмисне закручував маршрут.

Виринули, як водиться, на краю, біля непоказної хатинки вглибині вулиці. Тут, на відміну від інших, паркан виявився помітно міцнішим та вищим. Збивали з різних старих дощок, проте не так давно. Хотіли зробити щось подібне до фортеці, і Коломієць оцінив: при потребі штурм мешканці витримають, хай недовго. Напевне є змога втекти городами, інакше б фланги не укріпили, аби затримати ймовірного ворога. Тим не менше, Максим припустив — Щербань має не одне лігво в окрузі.

У дворі, в садку, багряніли дерева. Щойно Коломієць, рухаючись за провідником, зайшов у хвіртку, з-за стовбура виступив чоловік з німецьким автоматом напереваги. Цього разу бандит перевдягнувся у звичніше йому цивільне. Проте Максим упізнав у ньому одного з автоматників, з якими лише кілька днів тому розійшовся в лісі біля спаленої вантажівки. Зупинившись, Коломієць миролюбно витягнув руки перед собою порожніми долонями догори. Бандит кивком звелів іти до хати, Максим підкорився. До подібного прийому готувався, нічого іншого від такої публіки не чекав.

Ступивши на ґанок, хотів штовхнути двері сам. Його випередили, розчахнувши, а Восьмиклинка сильним поштовхом ззаду змусив Коломійця рухатися швидше.

— Легше, ти, — вишкірився Максим.

— Це я легенько.

Посунувши далі, Коломієць опинися в світлиці, вікна якої зсередини закривали білі занавіски. Ледь перевалило за дванадцяту, зовсім темно в помешканні не було, але й яскравого освітлення — теж.

— А я думаю, хто тут у нас.

Щербань, як був минулого разу — в офіцерській формі, хоч тепер без погонів та портупеї, так само гладенько поголений, підвівся назустріч з-за столу.

Рух ліворуч: з сусідньої, меншої кімнати вийшов чоловік із круглим, побитим віспою лицем; одразу впізнав ще одного автоматника з лісу. Лише тепер стискав парабелум, наблизився з правого боку. Ззаду й ліворуч став той, з саду, автомата не опускав.

— Усі? — поцікавився Коломієць.

— А тобі що до того? Я часто почав випадково зустрічатися з тобою, мусор.

— Зараз я сам тебе шукав. Знайшов.

— На свою голову. Сам віддаси чи помогти?

— Віддати — що?

— Ти не порожній прийшов. Кишені вивертай, порядок знаєш.

— Клав я болт на твої порядки.

Максим підійшов до столу, виклав пістолет. Лишився стояти на місці.

— Два кроки назад.

Коломієць підкорився. Восьмиклинка хутко оббіг його, хапнув зброю, запхав собі в кишеню. Вкотре цикнувши зубом, переплів пальці, хруснув суглобами.

— Розстебни кліфт, підніми граблі.

Максим по черзі розчепив кожен ґудзик, підняв руки на рівень плечей. Спритні пальці пробіглися по тулубу, ковзнули по кишенях. На стіл перекочувало кілька купюр, жменька монет, виписаний Майєю папір, нарешті — колечко з бірюзою.

— Продаєш цяцьку? — гмикнув Щербань. — Глянь, Киря.

Восьмиклинка, відгукнувшись на назване прізвисько, взяв кільце двома пальцями, покрутив перед очима.

— У голодний рік згодиться. А так — фуфло, камінчик не фонтан. З десяток таких — товар.

— Не товар. Подарунок. Сувенір, поклади на місце.

Щербань грюкнув кулаком по столу.

— Тут я командую! Глохни! — і зиркнув на Кирю. — Покладь поки.

Той, блазнюючи, примостив колечко поверх купюр.

— Я ще там, у лісі, просік: ти не фраєр. Замашки — то понти, не туди їх приніс. Як знав, де мене шукати?

— Ось він привів, — Коломієць кивнув на Кирю.

— Не ліпи горбатого. Киря?

— Тітка шепнула. Назвався київським. Ми ж ніби чекаємо, Щербань, — протягнув той.

— Ти вгадав. Ще доба — і нас нема. Відсидітися треба, тут найменше шукатимуть. Під носом.

— Тактика знайома.

— В гробу я бачив твою тактику! — рявкнув Щербань. — До тітки тебе хто послав?

— Сам назвав мене матьорим, забув? Щось умію, дещо знаю. Давай про справи.

— У нас нема справ.

— Так давай будуть.

— Дєлюгу, може, приніс? І давай без «давай». Кажи, з чим прийшов.

— Нехай твої архаровці не ціляться в мене. За спиною теж стояти не треба.

— Вони робитимуть усе, що я скажу.

— Вірю. Скажи, хай стволи приберуть, я з миром.

— А якби з війною?

Коломієць промовчав. Він відчував — Щербань хоче ще щось сказати, не договорює, та чомусь стримує себе. Попри це Максим не шкодував: іншої, кращої ідеї в нього попросту не було, тому прийшов сюди й приймав правила.

Щербань знову кивнув.

Стволи опустилися.

— Киря, погуляй. Подивись там, поки ми з гостем побазаримо.

Восьмиклинка підкорився, поправив кепку, вийшов. Щойно за ним зачинилися двері, Щербань цикнув зубом.

— Кажи.

Коломієць прокашлявся.

— Нас обох шукають, так склалося. Уже наслухався про тебе, Щербаню. Тутешній, знаєш усі хованки. Навіть якщо тут хтось не захоче тобі помагати, на міліцію, тим більше — на армію, надії нема. Не захистять, не поставлять солдата біля кожного, хто тебе боїться. А ти одного разу прийдеш і покараєш, так?

— Дітей мною не лякають. То вже перебільшення. Хоча… Ти ж десь таке почув. Приємно знати, що поважають.

— Бояться.

— Хіба тільки мене?

— Теж факт. Але тоді, на станції, ти межу переступив. Була певна межа, я знаю. Сюди пришлють армію, якщо вже не прислали. За тобою. Скільки б вас не було, ви вже набридли.

— Хіба ти не такий?

— Не зовсім. Хоч ми в одному човні, я та мої люди так само в облозі. Виходить, ми можемо домовитися. Ворог спільний.

— Нічого не вийде, — відрізав Щербань.

— Ти до кінця дослухай.

— Якщо недовго. Не чую поки нічого цікавого.

— Ділову людину видно відразу. Дай зброю, Щербань.

Усе ж таки Коломійцеві вдалося його здивувати.

— Зброю?

— Не кажи, що не маєш десь арсеналу. Думаю, в тебе прихований навіть кулемет, і не один. Точно є гранати, вибухівка, автомати, набої.

— Хочеш воювати? Тут, у тилу?

— А ти хочеш вислизнути непомітно і без втрат, — парирував Максим. — Тебе поскубли, назад дороги нема, в разі чого розстріл на місці. Візьмуть — вирок іншим не буде. Тому виходу нема. Крім дати мені зброю.

— Де тут вихід?

— Сам сказав — ми почнемо невеличку війну. Маємо свій інтерес, перетягнемо все на себе. Вважай, прикриємо твій відхід. Поки солдатам не до тебе, роби ноги. Шанс реальний, подумай.

Поки говорив, Щербань вийшов з-за столу.

Щось у його реакції підказало: мав відповідь, навіть не знаючи, що почує. Ось і стриманість, так погано прихована.

— Тепер послухай мене, — повів Щербань, карбуючи кожне слово, ніби забивав цвяхи. — Я тебе ще тоді розкусив. Був би просто лягавий, який зібрав свою банду, ще нічого, могли б домовитись. Усяких бачив. Розказувати про все — Шахразада, чи як там її в біса, коні двине, замориться. Але ти з того боку, — він кивнув через плече. — Хай би ми тоді розійшлися краями, обом краще. Тільки ж я тобі ще в лісі на пальцях весь розклад дав: солдати мені тут не потрібні. Менти ловити замучаться, впріють, нічого не зроблять. Військо — інша, гірша справа. Візьмеш на себе, прикриєш мене? Почув. По зброю прийшов? Є, вгадав, як і все інше. Навіть кулемети з гранатами. Не тут, в іншому місці, але захований арсенальчик. Знаєш, чому я тобі й таким, як ти, його не дам? Бо ти — ворог.