Щось за рік ніяк не почнемо.

Це Майя так само промовила подумки. Рішуче відсунула цукор та ложки на край столу.

— Не знаю, як треба робити. Юрко сказав тобі нести викуп?

— Він звелів принести тобі сюди цукор і цінності.

— Знав про твої срібні ложки?

— Я виміняла їх у Макарові за картоплю. Одна дамочка принесла, з евакуйованих. Ну, — Галина запнулася, відразу виправилася, — з тих, київських, відселених. Каже — артистка, співала в офіцерському казино. Барахло залишив залицяльник, пан німецький офіцер. Потім, на допиті, нашим уже сказала — інтелігентний чоловік, культурний. Її відправили з Києва за цю, як її… пропаганду. Назвала фашиста культурним, так вона пояснила.

— З якого дива тобі сповідалася?

— Бо’йо’зна, — знизала плечима Галина. — Поговорити хотіла. Сльозу з мене вибивала, мо’. Аби пожаліла її.

— Та бачу, пожаліла. Вициганила крадене столове срібло.

— Дамочка не крала!

— Не дамочка. Пан німецький офіцер. Він оці ложки з собою привіз? — Майя нахилилася через стіл. — Такі цінності масово здавали єврейські родини за наказом окупаційної влади. Потім євреїв розстріляли. Пізніше — викопали з могил, аби спалити трупи. Сліди замітали.

— До чого…

— До того! — Майя стукнула долонею по столу. — Хочеш, доведу тобі, що на твоїх ложках кров людська? Тобі все одно, до тебе вони прийшли через треті руки. Але тепер ти принесла їх мені і думаєш — я така дурна й жадібна, що візьму їх та їстиму вдома кашу.

Галина вже встигла опанувати себе, знову визвірилася.

— Ти мене тут не совісти, дівко. Ще раз тобі кажу: маєш питання — став своєму дільничному. Звідки він узнав про оці мої скарби? Так то його робота — всюди носа пхати. Він звелів принести добро тобі. А ти мовчки візьмеш і зробиш, як треба. Бери. Не викаблучуйся. Теж мені, дівиця цнотлива, курка нетовкана. Бери, сказала!

Маленький кабінет гойднувся.

Прикривши рукою очі, Майя посиділа трохи мовчки, поки світ довкола заспокоївся, набув звичної стійкості.

— Принести мені, значить, — мовила неголосно. — А він так і сказав — нести в контору? Аби всі бачили?

— Тут же нема нікого. І хіба не всі…

— Цить! — перервала Зозуля. — Забирай все, неси назад. Треба буде — додому припреш. Нікому ані слова, ані півслова. Я сама розберуся, що, де, коли, від кого й за що брати. Йди, Галю, від гріха.

Остання фраза прозвучала мольбою.

День вимотав Гордієнка.

Зранку метнувся в райцентр, де дільничних зібрали, провели інструктаж, закликали бути пильними у зв’язку з позавчорашньою стріляниною на станції. Виступав більше Фомін, начальник міліції говорив мало, та й, виглядало, додати не було чого. Сам же капітан виглядав як ніколи втомленим, не говорив — промовляв однотонно, немов викладав підлеглим чергову інструкцію, яку порядок вимагає довести, та реальне життя не дозволяє виконувати. Наголошували на активізації в районі націоналістичних банд, котрі набагато небезпечніші за кримінальні групи. Відстрілювати військових і тероризувати місцеве населення — не мета Щербаня чи інших, подібних до нього розбійників. Озброєні бандерівські банди — все одно, що німецькі фашисти в нашому тилу.

Повернувшись у Королівку по обіді, дільничний переконався в правоті Фоміна, отримавши сигнал від шкільної прибиральниці. Завклубом їздив до Києва по якихось своїх справах, треба вже готувати перше після окупації святкування річниці революції. Чвертьстолітній ювілей пропустили, тепер двадцять сьомий рік мусить нагадати про всі перемоги й здобутки. Отож приїхав і займається поширенням ворожої пропаганди.

Вислухавши її, Гордієнко вирішив не обідати. Майя збиралася йому щось сказати, але Юрій відмахнувся: «Роби своє діло!» Завклубу Степанюка, короткозорого невисокого чоловіка в ще добротному та завжди акуратному довоєнному костюмі, перестрів у червоному куточку, де той займався зі шкільним хором, кахикнув, попросив сказати дітям, хай уже розходяться і вчать уроки. А коли вони вийшли, замкнув двері зсередини на клямку, смикнув, перевіряючи — міцно, кивнув чоловікові на стілець.

— Сядь.

— Що таке, Юрію Гри…

— Товариш молодший лейтенант! — гаркнув Гордієнко, відразу задаючи тон розмові. — Дивись, Степанюк, стану громадянином — усе, амба. Капут.

— Та я нічого не…

— Сядь, я сказав! — гримнув Юрій, і Степанюк опустив кощавий зад на розсохлий стілець, поправивши при цьому окуляри.

Легко взявши за спинку інший, Гордієнко примостився навпроти, осідлавши його.

— Ми тут, у селі, всі свої. Не хочу нічого виносити з хати, я не з таких. Нам жити разом, разом будувати мирне життя. Для чого сваритися, наживати ворогів. Згоден?

— Ми хіба вороги? Ворога ж вигнали, доблесна Червона армія…

— Замовкни. У нас розмова інтимна, я б так сказав. Бо ти дядько грамотний, сам усе розумієш. А чого не зрозумів — я тобі поясню. Розтлумачу. У нас тут із тобою профілактична бесіда. Потім розписку даси про нерозголошення. І ще один документик напишеш.

— Який документик? Що за розписка? Юрію… товаришу молодший лейтенант, ти здалеку заходиш.

— А ти, Степанюк, досі не второпав нічого?

У відповідь завклубом щиро замотав головою.

— Шия відвалиться, — зауважив Гордієнко.

— Так у чому справа?

Нервує, аж пара з маківки йде.

Готовий.

— Сьогодні ти поширив серед учителів чутку про зняття товариша Хрущова. Офіційно, в газетах, це не публікувалося. По радіо ніхто не говорив. Товариш Хрущов продовжує виконувати обов’язки на посаді секретаря ЦК компартії Радянської України. Хто тебе тягнув за язика, Степанюк? Може, намовив хто? Так ти скажи, розберемося.

Завклубом утиснувся в спинку стільця, ніби так можна було триматися від дільничного далі.

— Я не поширював чуток, — пробелькотів він. — Мене спитали колеги… наші товариші… запитали, як там Київ, що чути. Я розказав, що чути.

— Отже, таки поширював чутки, — підсумував Гордієнко. — Сам же щойно сказав.

— Та ні! Ми були на нараді, потім пішли в буфет. Доцент, лектор із відділу пропаганди при Укоопспілці, обмовилась: чула, що товариша Хрущова переведуть, на його місці буде товариш Жданов. Перекинулися ще парою слів на цю тему, більше не говорили. Я це саме нашим і передав. Розмови ходять… Вони ж ходять, товаришу дільничний.

Хитро примружившись, Гордієнко теж відкинувся на спинку стільця.

— Ти ще базарні плітки переказуй. Роти вам позашивати чи що? Нема такого покарання, не передбачає чинний кодекс. Зате є п’ять років за антирадянську пропаганду. Пощастить тобі, Степанюк, якщо цим терміном відбудешся.

— Та за що!

— Поширення наперед брехливої інформації, — розвів руками дільничний. — Ми ж не про все поговорили. Тобто, ти мені не все до кінця розказав. Як прізвище доцента?

— Навроцька.

— Звати як?

— Марта.

— По батькові?

— Львівна.

— Я так розумію, повернулася в Київ із евакуації?

— Ніби.

— Ніби?

— Точно. Так точно, повернулася з евакуації.

— І чим же твоя Навроцька Марта Львівна пояснювала нібито переведення товариша Хрущова з України?

Степанюк хотів відповісти, уже навіть відкрив рот, але Гордієнко не дав цього зробити, випалив одним подихом:

— Єврейка Навроцька радіє з того, що антисеміта Хрущова карають переведенням з посади. Знаєш, хто звинувачує радянську владу та її керівників на місцях у антисемітських проявах? Ворожа пропаганда. Не німецька агентура, у Гітлера самого рило в пуху, скільки єврейського населення знищено окупантами — ти краще за мене знаєш. А я, товаришу Степанюк, знаю кількох людей, щоправда, безпартійних, які в часи окупації переховували євреїв. Ризикуючи власним життям, між іншим. Хіба може радянська влада сприяти антисемітським проявам після такого, коли ми всі дружно засуджуємо злочини німецьких фашистів? Але ні, націоналістичне охвістя у своїх листівках подає нашу владу брехливо, лише в чорному світлі. Мовляв, комуністична верхівка — всі суцільно бюрократи бездушні, народ експлуатують, тому вони знищують усіх довкола. Хіба зараз ти не заплутався, скажи?