Далі думати не хотілося.
Пошукавши і знайшовши великого кухонного ножа, Майя поклала його на стіл, кинула зверху рушник.
Коли Гордієнко зайшов, спершу нічого не насторожило. Хіба кинувся в очі підкреслений спокій. Мовчки кивнув, зняв пасок, кинув на лавку й жодної реакції, коли той змією ковзнув на підлогу, під стіну. Зняв шинель, повісив на гачок, для чогось обтрусив долонею. Ніби згадавши щось, витягнув із кишені пляшку самогону, не почату, старанно закорковану. Поставивши її на край столу, зняв ремінь із кобурою, примостив поруч.
А тоді замкнув двері зсередини.
Для певності пристукнув клямку кулаком.
За воєнні роки й життя під німцями Майю не раз охоплювало відчуття липкої небезпеки, якою в момент просякало повітря. Зараз воно прийшло.
Відступивши до столу, вона стала, загородивши спиною накритий рушником ніж.
Тим часом Гордієнко, так само мовчки, взяв бляшаний кухоль з абияк припаяним вухом, у другу руку — склянку. Відкоркувавши пляшку, хлюпнув спершу в склянку, підсунув до Майї, собі влив у кухоль більше. Вона машинально взяла склянку. Чогось понюхала. Пійло виявилося надто смердючим, чи завжди таким було, лиш вона не звертала раніше уваги.
— Щось сталося, Юр?
— Пий.
— За що?
— Просто пий. Не за щось. Для чогось.
— Добре. Для чого пити?
Гордієнко впорався зі своєю порцію одним великим ковтком, видихнув, прикрив рот долонею. Майя підкорилася, спробувала так само — не впоралася, пішло не туди, закашлялася. Юрій якось по-домашньому, по-батьківськи поплескав їй між лопаток, і коли віддихалася, налив знову, трохи менше.
— Давай ще.
— Не буду! — Вона відчула, як вдарило в голову. — Спершу поясни для чого.
— Для хоробрості. І щоб соромно не було.
— За це — окремо?
— Можеш за все разом.
Майя поставила склянку на стіл.
— Кажи. Пояснюй. Що не так сьогодні?
— Усе.
Гордієнко закурив, затягнувся, струсив попіл на підлогу, чого майже ніколи не дозволяв раніше. Затиснувши цигарку в зубах, розстебнув кобуру, витягнув пістолета. Виклацнув обойму, перевірив, чи повна, заклав назад, дослав патрон у патронник.
— Ти мене лякаєш, — вичавила Майя.
— А? — Юрій перепитав так, ніби стосувалося не його. — Лякаю? Це ще не страшно. Знаєш, що таке страшно? Так слухай… — Він налив собі і знову випив, заговорив на видиху: — Коли начальник міліції викликає, аби зачинитися з тобою, — дулом тицьнув себе в груди, мов пальцем, — у кабінеті. Христюк не дуже хоче, аби Фомін зі своїм енкаведе тримав тут гору. Зайвого приводу давати не хоче. Бо в капітана все останнім часом валиться з рук. Хоч із бандерівцями тими… цими… Шукатиме винних, ворогів, зрадників. І знайде. Найкраще — якщо в органах, серед своїх. Викриття прихованих агентів — то його службовий обов’язок. Тому Христюк мені все це розказав. Попередив. Не тому, що сильно мене любить… тьху… не таке слово… цінує там… Ай! — Дільничний махнув рукою, великою затяжкою добив цигарку, кинув недопалок під ноги, старанно роздушив. — Не мене він рятував, Христюк. Себе.
— Я досі нічого не розумію.
Гордієнко почухав носа, жест вийшов дуже дитячим.
— Обласний відділ боротьби з бандитизмом готував операцію тут, у Макарові. Наш Христюк — на підхваті, там Київ керував. Тут усі всіх знають, тому випасти слід Щербаня вдалося тільки чужим. Вася чекав людину з Києва, така була легенда. Довга історія…
— Я послухаю. Мені цікаво.
— Довга, сказав. — Гордієнко підніс голос. — Досить з тебе, що Щербаня з бандою накрили, вони чинили опір, їх закидали гранатами. Три трупи. Гора з плечей, мінус одна банда ліквідована.
— Все одно не розумію, чому ти раптом про це почав. Ніколи не говорив зі мною про міліцейські справи.
— Оце — теж на розумієш?
Ліва рука розстебнула нагрудну кишеню кітеля. Звідти виринув складений учетверо папірець. Гордієнко простягнув його Майї, та взяла, розгорнула.
Світ хитнувся вже не тільки від випитого.
— Пугач Павло Петрович. Хто це?
Майя стискала бланк, виписаний власноручно.
— Це знайшли сьогодні. Там, на місці, де поклали банду. Бланк наш, нашої сільради! — рявкнув раптово. — Печатка — звідси, з контори! Ти маєш до всієї цієї мури доступ! Не тільки ти, згоден! Але ось іще, на!
Гордієнко знову покопирсався в кишені.
На стіл лягло колечко з бірюзою.
— Твоє. Чи комусь віддала? Кажи, кому. Той, у кого воно було, викрав бланки. Чи отримав їх хитрістю. Скажи, як мені тебе виправдати. Бо Христюк цього ще не знає. Він побачив серед речдоків ось цю фільчину грамоту — відразу собі забрав. Посадовий злочин, дурепо!
— Перестань!
— Це ти перестань брехати! На місці бандитської сутички — підроблений документ! З мого господарства! Мого! Дійде до Фоміна — все! Я — посібник бандитів, а Христюк мене покриває! За законом воєнного часу з нами обома панькатися не будуть! На мене йому насрать, Христюк себе рятував! Цяцьку твою я сам побачив, узяв під чесне слово! Сказав — розберуся! І це ще не все! — Він перевів подих, аби почати з новою силою: — Бандера той, поранений, здох після обіду! Саме тоді, коли брали банду Щербаня! Фомін і цього не вберіг! Про стрілянину негайно доповіли. Не розбиратимуться! В нас у районі забагато стріляють! Фоміна викликають у Київ! А післязавтра він повернеться разом зі СМЕРШем! Будуть шукати бандитських посібників, усіх! Ще Христюк звідкись почув: по дорозі на фронт, теж післязавтра, сюди заверне особисто товариш Хрущов! Хоче глянути, що в нас тут за локальна війна! Тому до ранку я, — він ткнув себе пальцем у груди, — мушу звітувати про викриття злочинної групи! Яка постачає фальшивими документами кримінальників! І навряд чи тільки їх — співпрацює з бандерівськими бандами! Злочинна група! У мене в хаті!
— Ти в моїй хаті.
— Та ти що! Давай, Майко! Колися, за що ти мене так! Чи не ти? Віддала Агаті паскудній колечко назад? Потім для неї ж — бланк стягнула, печатку ляпнула? А вона, Агата, — для кого старалася? Здай мені Агату, здай! А то я здам тебе! Чуєш — здам! Просто зараз! І ти вже нічого не скажеш, почула мене? Бо я тебе за спробу опору, після того як зловив на гарячому…
Майя не встигла оговтатись — сильна рука стисла горло.
Дихати відразу стало важко. Перед очима застрибали райдужні цятки, хиталися стіни й стеля.
Чорне дуло дивилося в очі, дуже близько, майже впритул.
Дихнуло сивушним духом: така вона, смерть.
Дзвеніло у вухах. Майя вже не чула, що кричав Гордієнко, валячи її спиною на стіл, притискаючи, навалюючись сильніше. Впали на підлогу кухоль, склянка, скотилося злощасне кільце.
Але не ніж.
Випите додало куражу.
Рука ковзнула під рушник незграбно, замахнулася не сильно, вдарила не влучно — кудись у тіло, вістрям, навмання.
Та цього досить: від болю та несподіванки Гордієнко скрикнув, сахнувся, послабив хватку.
Майя вдарила ще раз, тепер сильніше, та зайшлася при цьому кашлем, усе одно вийшло не так, як хотіла.
— Ти що? — Юрій здивувався щиро, у цьому було щось дитяче. — Ти мене? Сука… Сука!
Дихалося вже легше. Майя вдарила втрете, полоснула по правиці, яка стискала зброю.
Пістолет випав.
Гордієнко ще кричав, коли вона штовхнула його з усієї сили. Потім нахилилася, спритно підхопила пістолет.
— Поклади! Я сказав…
Вона витягнула руку перед собою. Патрон у патроннику. Для певності підтримала праву лівою під лікоть, аби не гуляло.
Спуск ішов туго.
Постріл вийшов гучним, видався Майї подібним до вибуху снаряда, коли бомбили.
Молодший лейтенант Юрій Гордієнко завмер. Подивився на багряну пляму, торкнувся, досі не вірячи, що йому стріляли в груди. Показав Майї брудні від крові пальці.
Вона не стрималася, вистрелила вдруге.
А коли дільничний упав, кинула зброю й опустилася на підлогу поруч із тілом.
Затулила лице руками.
Плакала.
— Отак, значить.
Стоячи над трупом, Коломієць не хотів говорити Майї: те, що трапилося, його планів жодним чином не порушує та ніяк на них не впливає. Вона застрелила Гордієнка, рятувала своє життя, але після того аж ніяк не перейшла на їхній бік остаточно. Так, молода жінка прихистила їх. Проте в жодному разі — не через підтримку їхнього руху, їхніх поглядів, загалом їхньої справи. Трапилося все через збіг обставин, котрий виявився для двох повстанців сприятливим у певний момент, у потрібний час та в потрібному місці. Й такі випадки, як встиг переконатися на власній шкурі Максим, трапляються здебільшого на війні чи за інших непростих, неспокійних умов.
