— Хай собі, — байдуже знизала плечима Павла. — Будеш Манькою. Шматок відвалиться?

— Який шматок?

— Від тебе. — Жінка примружилася. — Вухо. Чи срака.

— Не відвалиться, — визнала Майя.

— Бач, — гмикнула тітка, знову повернулася до близького, свого: — Дулі їм. Випустять, нікуди не дінуться. Знову заберуть — знову випустять.

— За що вас?

— Кажуть — спекулянтка. А хто винен, що я інвалід і в мене довідка є? Довоєнна ще. Тут, у Макарові, районний лікар виписав.

Майя мимоволі зміряла її швидким поглядом.

— Чого зириш? — визвірилася Павла, та вже за мить повернула благодушний настрій, відмахнулася: — А, дивись, скільки хоч. То я так виглядаю. Я, Манько, маю право на пенсію за інвалідністю. Мені, щоб ти знала, німці її платили. Рейхсмарками. Не віриш?

— Вірю.

Тепер Майя пригадала нарешті, де бачила цю язикату жінку — вона кілька разів зчиняла гармидер у комендатурі. Там, де інші боялися ляпнути зайве слово, аби не розгнівати владу, ця за словом у пазуху не лізла. Дивно, але свого домагалася. Принаймні завжди виходила звідти з переможним виглядом, а німецькі офіцери хай напівжартома, але все ж віддавали їй честь. Тітка Павла, видавалося, належала до того типу людей, які у воді не тонуть і у вогні не горять.

— Бач, не положено мені ходить на всякі-там їхні роботи. Коли так — нема карток. З чого мені харчуватися? Чоловіка мобілізували, десь, може, вбили на війні, листів ніколи не було. Куди напише, якщо німці сюди прийшли ще влітку. А, ти ж сама знаєш.

Павла витягнула з пазухи картатого носовичка, висякалася — мов сурма засурмила.

— Ото й торгую потроху. То на станцію хто підвезе, аж півтора десятка кілометрів, сама не дотеліпаю. То тут, у Макарові, люди самі не годні стояти. Кому стидно, хто не вміє, хтось мобілізований на роботу. Живу з того, Манько, що підроблю. Чуже продаю, не своє, то ж людські гроші.

— Ви до мене так, ніби я слідчий.

— А слідчі мене всі знають! І вони, і міліція, і оці, з енкаведе. Тільки, думаєш, вони мене дарма тягають? Далася їм тітка Павла, пуття з мене їм жодного. Ні, дівко… — Вона підсунулася ближче, хитро посміхнулася, навіть підморгнула. — Перекупка — то таке. Вони крутять мене всякий раз на баригу. Осьо!

Дверям знову скрутилася дуля.

А потім Павла тицьнула її Майї в лице, і від несподіванки та сахнулася, сіпнула головою, сильно вдарилася потилицею об стіну.

— Чого ви?

— Нічого! — Тепер тітчині очі холодно зблиснули. — Сама знаєш.

— Знаю — що? Про що?

— Насєдка ти, — відчеканила сусідка. — Бач, придумали лягаві з батьком-професором. Як інтелігенція, так думаєш, тітка Павла купилася? А дулю з маком! Так і скажеш.

— Не за ту маєте.

— Хто тебе знає, дівко. Розпитуєш багацько.

— Слова не сказала. Ви самі говорите.

— І ще скажу. — Павла присунулася ближче, дихнула не зовсім чистим духом. — До мене, дівко, всякий раз таких підсаджують. Треба знати, чи пов’язаний зі мною Вася Щербань. Бо крадене він розкидає дрібненько по всій окрузі, так збуває, не зв’язується з кимось одним. Ти про Щербаня чула?

— На базарі. Люди пліткують, — сухо відповіла Майя.

— Отак і перекажи тим, хто тебе сюди прислав: тітка Павла теж чула про Васю Щербаня тільки на базарах. Від таких, як сама. Більше — зась.

— Не підсадна я, — зітхнула Майя. — Але ж ви не повірите.

— Тоді про себе розкажи, — сказала сусідка, тут же гойднула головою: — А лучче — сиди мовчки. Ви там із начальством уже придумали казочку. Я її слухати не хочу. Не вийде нічого у вас. Не розкрутите.

З цими словами Павла відійшла в протилежний куток, втративши до Майї інтерес. Насправді це добре: спілкування, тим більше — з такими, як ця тітка, їй зараз хотілося найменше.

Про Васю Щербаня, якого згадала співкамерниця, Майя справді лише чула. Щербань — це прізвисько. До осені минулого року, поки в районі стояли німці, він, кажуть, був у партизанах. А ще раніше сидів за збройне пограбування з убивством. Випустили перед війною, а як опинився в партизанах — не знала й не хотіла знати. Скупі відомості отримала від їхнього сільського дільничного Гордієнка, той сам був у партизанах, зі Щербанем не перетинався, але все ж міг розказати більше, мав орієнтування з району. Називав, здається, прізвище, та Майя не збиралася ще й цього тримати в голові. Досить знати, що Щербань ухилився від мобілізації в армію і знову втік до лісу, зібравши з таких, як сам, дезертирів, банду. Їх ловили вже десятий місяць.

Тітку Павлу, як і багатьох, хто торгує на чорному ринку, так чи інакше приплутають до бандитів, цих або інших.

Нічого дивного. Так само не треба дивуватися з її надмірної обережності й превентивних погроз. У Майї не було сумнівів: насправді сусідка ні в чому її не підозрює, просто не довіряє. В її ситуації Майя сама б не знала, кому повірила.

Вона вже давно нікому не довіряла.

Любаву привели ранком, і Павла відразу нарекла її Любкою, хоч та назвалася, і Майя не стрималася, відгукнулася:

— Гарне ім’я.

— Не слухай Маньку, вона — насєдка, — тут же попередила тітка, і Любава позадкувала. Та швидко оговталася, подарувала новим знайомим усмішку, від якої здалеку відгонило гріхом, зовсім по-дитячому пхикнула:

— Хай собі. Нічого не висидить. З мене взяти нічого.

— Коли так — за що тебе сюди? — на правах старшої гримнула Павла.

— Порушення нуль-дев’ять-два-вісім, — відчеканила Любава.

— Шифровка ніби, — відгукнулася Майя.

— Та якби ж. Ясно все, — зітхнула кирпата. — Наказ номер дев’ять від другого серпня, чули про такий?

— Так би й казала. Ми тут, здається, всі за одне. Пункти різні. На що хоч закладуся, подружко: ти з німцями жила.

— Їла, пила і спала! — Любава випнула вперед пухкі груди. — Не приховую нічого. І не ховалася, коли оці в Київ зайшли.

— Наші? — уточнила тітка.

— Ага, ваші. Ви знаєте, хто тут наші? Ось і я не знаю. Сама по собі. Хто пригріє, захистить — той мій. Наш, ваш — без різниці. А то — ну їх усіх…

Фразу Любава закінчила матюком, назвавши чітку й зрозумілу адресу, куди посилає всіх, хто не дає їй нормально жити. Потім додала, де їх бачила. Та все ж вирішила триматися ближче до Павли, взявши до уваги її попередження.

Майю подібна реакція теж влаштовувала.

Далі кирпата переповідала свою одіссею новій знайомій, і нічого нового для себе Майя не почула. Коли в Києві стояли німці, Любава, до війни — перукарка, пішла працювати в офіцерське казино. Так робив багато хто, аби вижити. На руках у Любави була хвора мама, вона носила їй продукти і дуже швидко дозволила одному капітанові вермахту взяти себе під опіку. Коханець був немолодим, залишив у Кельні фрау з двома кіндерами, і Любава привабила його своїм типом: любив саме таких, як вона. Зиму мама не пережила, померла в січні сорок першого, капітан допоміг поховати по-людськи, потім почав учащати вільно. Формально закон забороняв стосунки зі слов’янами, якщо це не повії з борделів. Фактично офіцери заводили шури-мури з місцевими, дехто навіть не з одною. Правил було лише два: не жити з ними під одним дахом і Боже збережи від єврейок.

Коли німецьку владу знову змінила радянська, Любава не ховалася. Вирішила — тікати гірше, й не помилилася. Дочекалася, поки сусіди, котрим вона час від часу підкидала консерви від свого коханця, збігають на Короленка[12] і настукають на неї. Посиділа тиждень у камері серед таких, як сама. Вирішила навіть: про неї забули й доведеться тут жити. Але нарешті випустили, після короткого допиту повернули документи і звеліли отак, як є і в чому є, забиратися з Києва. Надалі Любаві заборонили мешкати ближче, ніж за сто кілометрів від столиці радянської України.

Не так давно, в травні, коли забуяла на всю силу весна, дівчина заборону порушила. Перебралася в Макарів, де влаштувалася в перукарню при гарнізоні. Ніби наворожив хто: зайшла в одну річку двічі, закрутила з капітаном-інтендантом, тепер уже росіянином, аж із Воронежа. З географією в школі не дружила, навіть приблизно не уявляла собі, де це.