— Дурне, — погодився Коломієць, повторив: — Нащо палити?

— Щоб нам не дісталося, — Дунай говорив тоном, яким зазвичай пояснюють дітям прості очевидні речі. — Стрибки, бач, вирішили погратися з енкаведе.

— Тобто?

— Криївку здав хтось із місцевих. Тобто, — тут же уточнив, — уже відомо хто. А ці викликали солдатів і доповіли: є інформація, працюємо. Якби твої люди, друже Східняк, втрапили в пастку, вас би тут поклали. Або поклали б не всіх, хтось би вирвався. Війна, кому як щастить. «Червоні погони» забралися б геть. А стрибки аж потім навідалися б сюди й забрали все собі. Здобич.

— Звідки знаєш?

— Служба така, — Дунай витримав паузу. — Тих, хто признався, все одно скарали на місці. Нема чого з ними панькатися.

Максим збив мазепинку на потилицю, обвів поглядом довкола.

— Лишатися тут хоч як сенсу нема.

— Звісно, — погодився той. — Уже під вечір тут будуть солдати. Хай забирають своїх покійників. Я наказав усім тутешнім сидіти по хатах. Може, хоч так убережуться.

— Втрати?

— Двоє.

— Моїх троє.

— Бачу здобич.

Аж тепер Дунай звернув увагу на полоненого радянського офіцера.

Вояки відразу розступилися, ніби лишаючи Колокольчикова сам на сам з офіцером Служби безпеки.

— Наших поховаємо тут, — розпорядився той, вчепившись поглядом у старшого лейтенанта. — Цей піде з нами. Доправлю його до крайової референтури, хай там вирішують. А може…

Не закінчивши, Дунай перевів погляд на своїх підлеглих.

— Друже Хорт, заклич сюди решту. Знайди фіру з конем, відвезіть тіла побратимів у ліс. Подалі, ’би москаль не надибав, вони наші могили паплюжать. Кілька випадків таких знаю, — це він адресував уже Максимові, хоча той не вчора народився й теж міг навести кілька подібних прикладів. — Підемо всі разом.

— Гомін чекає.

— Йому повідомлять, куди рухатися. У цій місцевості лишатися нема вигоди. Є наказ збирати розрізнені загони. Військо групуватимуть наново.

— Зализуємо рани.

— Цю рану, друже Східняк, не залижеш. Усе, маєш наказ. У мене нема повноважень обговорювати будь-що з тобою.

— Саме зі мною?

— Не лови за язика, Східняче. Розумієш, про що йдеться. Мудрий надто.

Втративши раптом інтерес до Коломійця і навіть до полоненого, Дунай пішов з двору. Вояки з його відділу посунули за ним. Уже відійшовши, командир на ходу кинув через плече Коломійцеві:

— Не баріться. Скажи сусідам — хай поховають.

Мав на увазі вбитих господарів.

Заглибилися в ліс — і Дунай звелів зупинитися.

Повстанці розмістилися на невеличкій галявині, причому, як відзначив Максим, вояки з їхніх відділів трималися все ж окремо. До Служби безпеки останнім часом ставлення було не надто приязним. Розуміючи — її діяльність для підпілля вкрай важлива і зважати на роботу СБ треба, — частина командирів, і ще більше мужви[11], воліла не мати з нею спільних справ. Взаємодія — то одне. Виконувати прямі накази, а зовсім уже прикро — виправдовуватися за провали й втрати нікому не хотілося. Тим більше, коли за непростих для партизанки обставин СБ ставала дедалі пильнішою й від підозр у зраді не застрахований ніхто. Коломієць уже багато разів чув нарікання: мовляв, на власну безпекову службу доводиться зважати мало не так само, як і на радянську.

Далі вважаючи Дуная хай непрямо, але все ж таки винним у зриві операції в Підгайному, Максим загнав претензії глибоко всередину. Поміняти нічого не можна, час зворотного відліку не має, гарикатися з Дунаєм та йому подібними — собі на біду. Такі люди завжди праві, а криве слово ладне потягнути за собою погано передбачувані наслідки. За великим рахунком, харчів та цілого одягу не отримали, проте частина партизанів поміняла чоботи на кращі, що вже немало. Ще й полонений, практичної користі від якого Коломієць поки не бачив, маючи лише хай крихітне, проте так потрібне нині відчуття перемоги.

Взагалі — вони виграли нинішній бій.

— Сюди його!

Короткий і різкий, мов плювок, наказ висмикнув Максима з роздумів. Повернувшись на голос, побачив, як двоє вояків ведуть полоненого до Дуная.

Найперше, що штовхнуло Коломійця вперед, — дивне відчуття власності. Це ж він, а не Дунай, захопив старлея з дзвінким, зовсім не мілітарним прізвищем. Усе одно мав передати Колокольчикова в СБ, та збирався зробити це сам. Тим часом Дунай або не звернув, або зробив вигляд, що не звернув уваги на різкий рух чотового у свій бік. Грубо штовхнувши полоненого в спину, погнав його перед собою в лісову глибину. За командиром подалося двоє. Третій став на сторожі, всім своїм виглядом показуючи: туди, куди пішли старші, не варто ходити.

На Максимове плече лягла важка рука.

— Не рухай їх, — озвався з-за спини Чуб. — Пощо тобі той руський?

— Мені він справді до одного місця всрався, — кинув Коломієць, проводжаючи поглядом невеличку процесію, котра саме зникала з очей за кущами. — Ми ж обоє знаємо, чого Дунай від нього хоче. Але довести треба живим.

— Не журися за всяким москалем.

— Я взяв його в полон, — Максим повернувся, скидаючи з плеча Чубову правицю. — Ти взяв його в полон, друже Чуб.

— Ми. Двоє.

— Усі разом, коли вже так. Старлей — наш полонений. І відповідаємо за нього ми. Якщо не хочемо бути схожими на Совітів, маємо довести до місця й передати до крайової референтури СБ. З рук до рук.

— Пусте. Не суши голову, не переймайся. Вважай, передали. То найліпше. Не хочу з ним панькатися.

— Тебе ніхто не змушує. Але він — полонений, — вперся Коломієць.

Знизавши плечима, булавний відійшов, сперся об дерево, прислухався до лісу.

Десь цвірінькали пташки. Він любив такі моменти — на короткий час здалося: війні кінець, можна відіспатися, ніхто не потривожить.

Позадкував. Примостив автомат під кущ глоду.

Зміряв зі свого місця поглядом вартового.

Розстебнув кобуру, пірнув за найближчий стовбур. Постояв трохи, переконався — на нього ніхто не зважає, вояки наморилися й ловлять кожну мить перепочинку. Дехто вже куняє, насунувши шапку на очі.

Поправивши мазепинку й міцніше прилаштувавши її на голові, Коломієць пішов у тому ж напрямку, куди Дунай повів Колокольчикова. Прикинувши відстань на око, Максим взяв ліворуч, роблячи коло, аби обійти по периметру вояка на чатах, рухався нечутно, як у розвідці.

Щойно вартовий зник з очей, лишившись позаду й праворуч, Коломієць зменшив коло, звично орієнтуючись у лісі й визначаючи напрям руху. Вже вирішив — іде не туди, треба зупинятися й уточнювати орієнтири. Аж тут вони уточнилися самі: попереду, з правого боку, під кутом приблизно сорок градусів, із хащ долинув короткий, сповнений болю крик.

Ще один.

Ще.

Ще.

Стихло так само раптово, як почалося, але Максимові виявилося того досить. Далі пересуваючись тихо, перебіжками, він швидко рушив на крик. На ходу витягнув пістолет, хоч внутрішній голос наполегливо не радив наставляти зброю на своїх. Подібне відбувалося й раніше, але чомусь саме тепер йому того стало досить.

Розумів — нічого не зміниться. Десь навіть готовий був визнати — не правий, стримуватися треба, війна не все спише.

Та все одно квапився.

За три десятки метрів йому відкрилося невеличке урочище. Побачив спину Дуная: той стояв і на щось перед собою дивився. Ступивши ще ближче, Максим уже міг зі свого місця роздивитися все: один вояк, знайшовши замашну гілляку невисоко над собою, вже перекинув через неї міцний мотузок, другий вовтузився, затулений командиром. Вояк потягнув, сильніше, сіпнув з усієї сили — над землею повільно піднявся Колокольчиков.

Заламані назад руки міцно прив’язані до другого краю мотузки, і варто рвонути, не жаліючи сил, як суглоби пронизає різкий біль.

Старший лейтенант закричав, коли ноги втратили опору й він завис між небом і землею. Почав звиватися вужем, та біль від того ставав ще сильнішим. Дунай дивився на катованого, мов на екзотичну рослину, котра до всього виявилася ще й живою. Після чергового крику, коротко замахнувшись, вдарив Колокольчикова кулаком у живіт. Далі удари посипалися один за одним. Дунай молотив старлея, ніби мішок з піском на вишколах. Чи боксерську грушу — замолоду, в школі, Максим вчащав до спортзалу. Але боксер із нього не вийшов, натомість освоїв самбо.