На тому розійшлися.

Спав Платон погано, крутився й пошкодував, що не замовив у номер коньяку.

Насилу дочекався ранку, розпитав у знайомої покоївки дорогу до будинку, де розташувалися «Полтавські відомості».

Редактора Іваненка довелося чекати з півгодини.

Побачивши Чечеля, той не виявив особливої радості, та все ж ввічливо запросив до кабінету.

— Невгамовний ви, — промовив. — Давно б уже поїхали. А вам у Полтаві медом намазано.

— Еге, медом. Соколівським, — вирвалося в Платона.

— До чого тут? — Редактор глянув підозріло. — Б’юся об заклад, ви щось задумали. І навряд приємне, знову гармидер почнеться. Ми до спокою звикли, пане Чечель.

— Не маю наміру його порушувати. — Платон витягнув із кишені фотокартку. — Дмитре Олексійовичу, у мене в місті мало знайомих газетярів. А ваша компетентність поза сумнівом. Напевне знаєте чи бодай зрозумієте, що тут до чого.

Іваненко взяв картку обережно, наче боявся обпектися.

Глянув на Чечеля.

Потім підніс зображення ближче до очей. Наморщив лоба, зсунув брови, віддаючись процесу думання. Нарешті зморшки розпрямилися, брови сіпнулися догори.

— Не одразу, але дотумкав. Дуже просто все.

— Для вас?

— Не для вас — так точно! — Редактор реготнув. — Місцеві, котрі втаємничені в прожекти державного значення, усе знають і розкажуть.

— Я гість.

— Залізниця.

До Чечеля дійшло не одразу.

А щойно дійшло — осяяло миттю. Про всяк випадок, аби переконатися в правильності здогаду, перепитав:

— Залізниця? Там, де намальовано позначки, вона будується?

— У планах, — підтвердив Іваненко, повертаючи фотокартку.

Чечель взяв, заховав назад у кишеню.

Думки літали далеко.

Нарешті він мав при собі мотив убивства Олесі Соколовської.

Полтава, Монастирська гора

Холодне дощове літо остаточно попрощалося за три дні.

Тепер вечори стали теплими, ночі — задушними. Полтавці, ще тиждень тому незадоволені незвичною для липня погодою, тепер бурчали: уночі спати неможливо, доводиться відчиняти вікна, запускати комарів. Погода ніколи не могла догодити всім.

Але лісок на Монастирській горі тішив свіжістю. З різних боків його розтинали артерії тонких струмків, їхній дзюркіт заспокоював, а вода наповнювала повітря свіжістю й приємною прохолодою. Хоча підрядник Граков чувся незатишно, на що одразу поскаржився Чечелю.

— Ви справді не могли знайти для нашої зустрічі інше місце? Затишніше.

— Здається, тут досить затишно. Ставки під тихими вербами...

— Ніколи б не розгледів у вас романтика. Тут вогко. А в мене суглоби болять. Кілька останніх років лікуюся грязями. І все одно... — Граков повів плечем, скривився. — Та ви не були б собою, Платоне Яковичу, аби не влаштували нашу зустріч у такій потаємній обстановці. Лишається зрозуміти мету.

Чечель запросив не особисто. Передав листа в контору через свого приятеля Лавра Сулиму. Не здивувався, побачивши його на передку Гракового екіпажа. Хазяїн напевне взяв би з собою довірену особу. Коляска під’їхала до лісистої місцевості з того боку, звідки на гору вела широка стежка, — люди облюбували гору як місце прогулянок, то тут, то там на пагорбах уже ставили лавки й навіть альтанки. Освоюючись на місцевості, Чечель встиг зігнати з намоленого місця молоду парочку, котра старанно уникала свідків своїх амурних ігрищ.

Лавро лишився біля коляски, Граков пристав на Платонову пропозицію прогулятися. Вони заглибилися, теревенячи по дорозі ні про що, і нарешті вийшли на невеличку галявину. З одного боку — густий зелений верболіз, із другого — став, у гладенькій воді якого відбивався місячний серпик.

— Ще трохи, і я подумаю — ви заманюєте мене, аби вбити й прикопати, — мовив Граков, роззирнувшись довкола.

— Хіба я схожий на вбивцю? Насправді, Павле Павловичу, я тепер перестраховуюся. Знаєте приказку про налякану ворону, котра кущів боїться? Отож. Підозрюю, вам самому не хочеться, аби вас, шановану в Полтаві людину, випадково побачили в компанії сумнівної особи.

— Годі вам, Платоне Яковичу, — поблажливо реготнув підрядник. — Не набивайте собі ціну. Нікого в Полтаві не цікавить, з ким я проводжу час.

— Тим не менше конспіруюся. Пробачте мені набуту роками звичку. Спершу поліцейська робота й потреба не афішувати контакти. Тепер от життя в статусі неблагонадійної персони.

— Я все розумію. Вже навіть цікаво. Слухаю вас. Сподіваюсь, чимось та й зацікавите.

Чечель зняв капелюха. Провів долонею по жорсткому йоржику — волосся відростало.

— Гаразд, ви праві. До справ. — Капелюх повернувся на голову. — Павле Павловичу, ви не просили, але натякнули: можу звертатися до вас у разі потреби. Якщо матиму певні труднощі чи не обійдуся без допомоги. Не забули?

— Не пригадую, — чесно зізнався Граков. — Утім, нічого не маю проти, аби допомогти вам. Якщо, звісно, це в моїх силах.

— Не лише в силах. У ваших інтересах.

— Цікаво. Ви знаєте про мої інтереси?

— Проти власної волі, та все ж утаємничений у справи, пов’язані з маєтком Соколовських. Пані Лизавета Щетініна, єдина спадкоємиця, готова продати його після того, як знайдуть і покарають убивцю її молодшої сестри Олесі.

— Здається, там усе скінчилося. Газети щось писали, небагато. Хіба вбивця не потонув у болоті?

— У болоті потонув злочинець, який труїв худобу в економії Недільського. Він був спільником убивці. Його давнім другом, ще й вдячним по життю. Наклав на себе руки в мене на очах, аби тільки не мати спокуси виказати, зрадити товариша.

Граков байдуже знизав плечима.

— Поліцейське слідство ніби іншої думки. Охоче послухаю вас на дозвіллі, Платоне Яковичу. Та загалом маєток Соколовських мене вже не цікавить. І якщо ви зараз хочете почати торги за дорученням пані Щетініної, не гайте час.

— Тобто ви виходите з гри?

— Так. Нехай пан Булатний тішиться. До речі, можете йти з цим до нього. Данило Іванович не пошкодує комісійних.

— І вам уже не потрібна дача в Соколівці? Надибали інше підходяще для відпочинку місце?

— Пане Чечель, розмова заходить на дивне коло. Пощо вам перейматися моєю дачею? — Усе це починало дратувати Гракова.

— Шкода. — У Платоновому голосі чувся смуток. — Шкода, дуже шкода. Я мав надію допомогти вам, аби ви навзаєм допомогли мені.

— Не бачу перешкод і взаємного зв’язку. Ми ніби домовилися: на мою допомогу можете розраховувати без того, аби придатися чимось мені. Повторюся лише: якщо в моїх силах.

— Лизавета Степанівна ангажувала мене провести власне слідство. Пані Щетініна не надто вірить поліції.

— Чомусь це мене не дивує. Маю на увазі, залучення до справи вас. Поліції в наш час мало хто вірить. Яка моя роль?

— Я вирахував убивцю. Справжнього.

— Та зрозумів із ваших натяків, Платоне Яковичу. Вже мав нагоду переконатися — ви меткий чоловік, знаєтеся на подібних справах. Далі?

— А далі я хотів би передати вбивцю поліції. Разом із доказами, — просто відповів Чечель. — Проте мене з моєю репутацією його превосходительство пан Додін Мирон Ілліч навряд захоче слухати. І напевне не сприйме серйозно. Тож вирішив спробувати заручитися вашою підтримкою. Павло Павлович Граков — поважна, шанована особа в Полтаві. На короткій нозі з міським головою, депутат міської думи, благодійник, попечитель лікарні.

— Ви перебільшуєте мій вплив. Хоча лестощі приємні, чорт забирай.

— Додін послухає вас, — правив своє Чечель. — До вас більше довіри. Звідки у вас надані йому докази — не питатиме. Важливіше скористатися плодами чужої роботи й прославитися. Ще й показати підлеглим, як треба працювати.

— Можливо, — погодився Граков після короткої паузи. — Проте досі не розумію, чому ваш вибір упав на мене. Чому саме мені ви довіряєте місію допомогти правосуддю.

— Дуже просто, Павле Павловичу. Вбивця — наближена до вас особа. Ваш прикажчик, Лавро Сулима.