Далі Жир не повірив очам.

Співрозмовник не зняв, а, здається, одним порухом руки стер зі свого лиця борідку й бакенбарди. Від цього одразу зробився молодшим, виглядаючи тепер менш ніж на тридцять років. Не стримався, підморгнув.

Розпростав плечі, повів ними, обсмикнув піджак — і горб зник.

Коли чоловік зняв канотьє й кинув на стіл, Ніл Попович на прізвисько Жир кліпнув очима. Подумав — ось зараз волосся на лисині проросте. Але перетворений просто погладив голий череп, легенько ляснув по ньому, потім почухав.

— Те, чим я займаюся, свого роду мистецтво. А мистецтво вимагає жертв. Хоча не така вже й жертва поголити голову влітку, коли спека. Познайомимося ще раз. Чечель Платон Якович, ваш слуга покірний.

Він не простягнув руку.

Свої Жир заклав за спину.

Правицю не розтискав.

— А той халдей із наклеєними вусами...

— Це називається відволікальний маневр. Кажу ж вам, справа приватна й делікатна. Хотів вирішити її без свідків, — сказав Чечель. — Поверніть чорну перлину й лишайтеся з миром. Ви вже почули, від неї залежить подружнє щастя двох шанованих людей.

— І ви не даєте часу подумати?

— Та що тут думати, Ніле Григоровичу, — розвів Платон руками. — Ви програли, ще не почавши грати. Ви шулер, якого щойно обмішурили. Усі, кому треба, знатимуть: ви грали в «залізку» з Менделем Піаністом, той виявився вправнішим. Усяке буває.

— А справжній Піаніст...

— Гостює другий день під наглядом дуже милих людей. Щойно ми вирішимо з вами, я дам сигнал і його відпустять. Мендель Лівшиць не дурень. Він сам не хоче, аби хтось, окрім вас, дізнався, як його переграли, обдурили, заманили в нехитру пастку. Чесно кажучи, не така вже вона й простенька, мені довелося попрацювати головою, дещо скомбінувати. Словом, пане Поповичу, нічия репутація не постраждає. Давайте перлину.

Тепер Чечель простягнув руку долонею вгору.

— Я в збитках буду, — буркнув Жир. — Ви ж знаєте, перлиною покрили борг.

— А ви знаєте, звідки той борг з’явився. Ви ж шулер. Заганяти азартних людей у борги й потім користати з того — ваша професія.

— Хіба поміняю на діамант.

— Інший на моєму місці пішов би на це. Я не хочу, бо ви й без того дістали нині щиглів.

— Ви про що зараз?

— Ніякий це не діамант.

— Та-ак, — протягнув Ніл Попович.

Ані вираз його обличчя, ані тон Чечелю не сподобався.

— То як, завершимо справу? — поквапив він.

— Ні, — відрубав Жир.

— Тобто — ні?

— Хіба таке коротеньке слово має якесь інше значення? Пане Чечель, ви напевне багато дізналися про мою особу. Тому чули — я не люблю програвати. Особливо отак. Ви ж не змусите мене повернути чорну перлину силою. Поліцію теж не гукнете, бо дієте приватно, в інтересах відомої особи, яка не бажає розголосу. Я піду звідси, ми розійдемося, нічого ви мені не заподієте.

— Думав, ви розумніший.

— Тобто?

— Набридло. Я ж домовитися хотів. Бачу, неможливо бути чесним із шулером.

Платон різко махнув правицею.

У долоню влетів револьвер — апаш[5].

— Жартам кінець. Перлину — на стіл.

— Невже стрілятимете?

— У плече або ногу — дуже просто.

— Так не робиться, Платоне Яковичу.

— Робиться ще й не так. Ну!

Попович раптом закотив очі, відкрив рота, мов виловлена риба, почав хапати повітря. Схопився за серце, поточився. Вільна рука намацала спинку стільця, що не дало впасти — дозволило втриматися на ногах.

— Я й не такі вистави бачив, — проте Чечель говорив невпевнено.

— Води... води дайте...

— Кажу ж — досить любительського театру!

Але все ж Ніл Попович домігся, чого хотів.

Платон на мить відвів від нього погляд, шукаючи карафу з водою.

Побачив хіба пляшку шампанського.

Та Жирові миті виявилося досить.

Крок праворуч.

Кидок — залізний рубль полетів у голову.

Платон пірнув під нього.

А Жир у розвороті вже підхопив стілець за спинку.

Короткий замах — і Чечелю довелося ухилятися.

Зробив це незграбно, раптом утратив рівновагу. Змахнув руками, аби не впасти на рівному місці. І доволі швидко отямився, знову навів револьвер на Жира.

Його вже не було там, де стояв.

Не кинувся на Платона — кількома стрибками досяг вікна. Заскочив на підвіконня, рвонувши штори убік. Не розчахнув, навалився вагою тіла, затуливши ліктем лице.

Під брязкіт розтрощеного скла вивалився назовні з другого поверху. Коли Чечель добіг і визирнув, Попович уже кульгав через вулицю, просто до візника, найближчого з тих, хто примостився неподалік готелю, на вигідному місці. «Ванька»[6], подібно до випадкових перехожих, дивився на маневри втікача, роззявивши рота. Оговтатися не встиг: Жир скочив у бричку. Недовго думаючи, схопив візника за плечі, сильним поштовхом скинув з передка. Зайняв його місце, схопив віжки, смикнув, поганяючи.

Кінь рвонув.

Тієї миті Чечель уже стрибав.

Полтава, зі Стрітенської — Миколаївським бульваром[7]

Приземлився на ноги, та не встояв.

У падінні згрупувався, тож удар припав на праве плече, яке його й пом’якшило. Перекотився, скочив на ноги. Тільки тепер звернув увагу — далі стискав револьвер. Роздратований, сіпнув за гумку, що тримала конструкцію, відчепив, кинув зброю в кишеню піджака.

Усе поверталося не так, як гадалося.

Розроблений план летів під три чорти. Платон не взяв до уваги, що Жир здатний до подібних вибриків. А мусив припустити — картяр не здасться без бою. Стріляти не було сенсу, але й стояти, проводжаючи втікача поглядом, Чечель не збирався. Його вже охопив азарт, кров ударила в голову. Навіть якби здоровий глузд підказував не влаштовувати перегони Полтавою серед білого дня, Чечель ішов проти здорового глузду.

З ним таке часто траплялося.

Особливо — два останні роки, коли доля зробила вигнанцем.

Бігти у двір, де лишив автомобіль, — час гаяти. Сам же навмисне вирішив не лишати помітне авто біля входу в готель. Тим часом Попович гнав до ярів, ось-ось міг зникнути за рогом. Чечелю не хотілося повторювати його дії, та, схоже, іншого виходу, ніж і собі захопити бричку, не лишалося.

Платон посунув через вулицю навскоси, до найближчого візника.

«Ваньки» тим часом здійняли неабиякий гармидер, перекрикуючи одне одного. Обурені голоси злилися в какофонію нерозбірливих звуків, разом із репетуванням кількох перехожих. Але перший городовий прибіг саме на розпачливе жіноче: «Укра-а-а-ли!» Притримуючи лівою «оселедця»[8] на боку, правою він уже засовував до рота сюрчок. Перший свист дав ефект, який зазвичай дає зранку чи вночі собачий гавкіт на селі, — з різних боків залунали ще кілька.

Обікрадений візник, махаючи руками, мов лопатями млина, побіг до стража порядку.

Показав, куди помчав злодій, який нарешті зник із очей.

На Чечеля поки ніхто не зважав.

Городовий припинив сюрчати, заволав на всю силу легень:

— Стій! — Кому кричав — не ясно. — Стій, сучий сину! Стрілятиму!

Аби не кидатися словами й підтвердити серйозність намірів, він переклав сюрчок у ліву руку, правою висмикнув із кобури револьвер. Підняв над головою, гаркнув:

— Стояти!

І стрельнув, раз, потім — другий.

Сільська баба у квітчастій хустці відкинула вбік порожній плетений кошик, зойкнула, присіла, закривши голову руками. Заверещала молодиця у строкатій хустці, хапаючи в оберемок двох переляканих її криком дітей. Вони теж дружно загорлали, їхній вереск змішався з загальною какофонією — вищання, зойки, прокльони невідомо до кого, кучеряві й короткі лайливі тиради. Постріли не заспокоїли, навпаки, схарапудили перехожих ще більше. Паніка не вляглася, і, схоже, городовий розгубився теж. Та все одно не придумав нічого ліпшого, як пальнути втретє.