— Ви ж недарма приїхали, Платоне Яковичу. Не просто так — провідати мене в моєму маленькому царстві. Чув про трагедію. У нас говорили, писали навіть. Сенсацію з того не роздмухали, але й поза увагою не залишили. Не щодня на Полтавщині вбивають молодих відьом.

— Ну вас у баню, Панасе Пилиповичу. Не повторюйте дурниць. Олеся Соколовська була такою ж відьмою, як ми з вами — перевертні.

— Тим не менше історія, у яку я вас затягнув, замішана саме на відьомстві.

— Вона замішана на забобонах та загалом — людській дрімучості, — відрізав Чечель. — Я надто пізно в тому розібрався. Або — події на момент мого до них долучення вже стрімко добігали кінця. Хтось хотів у будь-який спосіб позбутися Олесі Соколовської й домігся свого.

— Ви вже знаєте хто? — Очі Кругляка зацікавлено блиснули.

— Ні. — Платон зловив себе на тому, що готовий вивалити на стіл перед коротуном усі свої думки й здогади. — Там, на місці, мені вже вдалося переговорити з усіма, хто так чи інакше може бути причетним до цієї сумної історії. Ви, як газетяр із досвідом, напевне зрозумієте мене. Без зустрічі з Микитою Недільським картина, яку я складаю, буде неповною.

— Хіба ви не знайшли його в Маньківці?

— Уявіть собі! Молодий чоловік улітку днює, а останнім часом навіть ночує в Полтаві. Хоч студенти мають літні канікули й роз’їхалися по домівках, хто не місцевий, інші — по дачах. Далі від гамірного міста, ближче до матері природи.

— О! Не всі такі, Платоне Яковичу. Комусь комфортніше в місті. Я вже не раз говорив вам — прогрес приваблює тепер значно більше, ніж садки вишневі коло хат та інші наші оспівані поетами пасторалі. Ви знаєте, до речі, що Левко Недільський так само трохи пише?

— Хвалився своєю публікацією.

— То проза, а має ще вірші! Підписує їх... чорт забирай... — Кругляк пожував губами, почухав маківку. — Вилетіло з голови. Не тримаю всіх псевдонімів. А в однієї людини їх може бути до десятка. Пан Недільський, наприклад, усякий новий віршований твір інакше підписує. Раптом невдалий, так хоч автора не розгадають.

— Мудро. — Чечель не знав, що ще про таке сказати.

— Я до чого це все! Ми, всі, хто пише, так чи інакше поміж себе знаємося! А отже, я трошки знаю Микиту Левковича!

— У світі останніх подій знайомство сумнівне.

— Хіба я пишаюся? Залюблений, зацілований батьками панич, який дозволяє собі багато чого. Бо смалений півень ще в сраку не дзьобав. Старий Недільський, скажу я вам, теж не простий. Хоча вдає з себе такого й навіть удається.

— Я це вже помітив. І оцінив.

— Тоді про що говоримо! — Кругляк ляснув долонею по столу. — Якщо вас цікавить Микитка, ви постукали в правильні двері! Полтава — місто маленьке.

— Київ — так само.

— І Петербург! Світ узагалі тіснуватий для людей. Рано чи пізно всі з усіма десь та й перетинаються.

— Згоден. Але — Микита Недільський...

— Так-так. — Коротун закивав, подався до Чечеля ближче. — Про його подвиги всі, кому треба, знають забагато. Але з поваги до батька воліють мовчати. Зрештою, борделі не заборонені, як і гральні карти. Тож законів Микита не порушує, хіба якісь людські...

— Чекайте. — Платон жестом зупинив словесний вир. — До чого тут борделі й карти?

— Студент Недільський грає в карти й вчащає до борделю.

Чечель знову мало не проговорився. Адже він уже знав, що панич зловив сороміцьку хворобу. Цей факт прямо свідчить про його зв’язок із повіями. Карти — нова інформація, та поки Платон не розумів, яка від неї може бути користь.

— Микита має наречену з порядної полтавської родини, — мовив натомість. — Бордельні подвиги не роблять йому честі й свідчать про непорядність. Та парубка завжди виправдовує бажання нагулятися перед весіллям. Те, як він повівся з Олесею Соколовською, заслуговує на суспільний осуд. Але, знову ж таки, криміналом не вважається. Мені не зрозуміло одне, чим далі — тим більше.

— Що саме?

— Ризик, Панасе Пилиповичу. Дурний ризик. Одне діло — шастати до розпусних дівок, котрі берегтимуть таємниці. І зовсім інше — спокусити шляхетну панночку з сусіднього села. Невже Микита не розумів, що на всі роти хусток не накинеш? Скандальний зв’язок рано чи пізно міг дійти до Полтави. Наречена дізнається — весіллю кінець, скандал ще грандіозніший. Без перебільшення, удар по родинній справі Недільських, по батьківській економії. Для чого?

Кругляк знову почухав маківку.

— Під таким кутом, шановний Платоне Яковичу, я на цю історію глянути не додумався. Докупи всього не зводив. Ви — майстер, дозвольте потиснути руку.

Чечель машинально стиснув простягнуту через стіл правицю.

— Натякаєте, балуваного Микитку хтось використав?

— Без натяків. Я приїхав, аби з чиєюсь допомогою, вашою або когось іншого, відшукати його в Полтаві. Поставити прямі запитання й по можливості почути відповіді з перших вуст. Хай він навіть брехатиме.

— Брехатиме, — запевнив Кругляк. — Такі, як він, завжди брешуть.

— Я вмію розрізняти правду й брехню.

— А я вам вірю! — Коротун знову ляснув долонею по столу. — Микиту Недільського частенько бачили в Кобищанах[39]. Там цегельний завод, дає роботу пролетарям, і там же вони спускають свою грошву в шинках. Збіговисько різного криміналу, картярів у тому числі. Є кілька притонів, де в задніх кімнатах ріжуться в карти, і ставки чималі бувають. Наші кримінальні репортери збрехати не дадуть.

— Щастить... — Платон не стримав посмішки. — Полтавський анабазис[40] почався для мене з карт. У які я, ви чули, грати не мастак. Ось знову картярі.

— Ще простіше пошукати на шльондрі. Там головне місце всіх полтавських зустрічей. Народ полюбляє ходити там у проходку.

— Де це? Даруйте, я погано знаю ваше прекрасне місто.

— Ну, там ви точно були! Олександрівська вулиця, центр міського життя. Якщо когось не можна зустріти там, той і для Полтави нічого не значить. Я б навіть ризикнув сказати образно: хто шльондрою в проходку не ходить — той у Полтаві не живе!

Чечель помовчав, перетравлюючи почуте.

— Маю підозру, Панасе Пилиповичу, наш герой поки не ходитиме в проходку. Після того, що сталося, наймовірніше, заліг на дно. Заховався, вирішив перележати від гріха далі. І труситься, бо от-от повернеться з курорту наречена. Хай би все вляглося, хай би до іншої новини газети взялися.

— Категорично з вами погоджуюсь! — вигукнув Кругляк. — Хто б що не мав проти нещасної панночки Олесі, наш, як ви кажете, герой зіграв у цьому дуже погану, негідну роль. І ви самі щойно підказали, де його найліпше шукати.

— Я?

— Пе-ре-ле-жа-ти! — промовив по складах коротун. — Б’юся об заклад, Микита Левкович лежить зараз під боком у апетитної неговіркої дівулі в Карпівському провулку[41]. Там є бордельчик, доволі відомий, хоч наполовину легальний. Це вигідно навіть тамтешнім мешканцям.

— Напівлегальність — вигідна?

— Платоне Яковичу, ви ж їли поліцейський хліб! З легального нічого не візьмеш! Нелегальний доведеться викривати й розганяти! Так само нічим не наситишся! А тут городові мають свою частку, ще й дівчатка їх коли-не-коли приголублять задурно! Ще там чимало євреїв, переважно кравців. Ходять чутки, швачки підробляють при борделі, обшивають дівчаток. А дехто навіть заробляє, пускаючи охочих піддивлятися за клієнтами в апартаментах! Самі бачите, така половинчаста легальність годує купу народу, чесного й не дуже.

— Якщо так, Микиті невигідно залягати в борделі. Він же в усіх на очах.

Кругляк похитав головою, покладав язиком.

— Ци-ци-ци! Пане Чечель, дорога ви моя людино! Там є купа очей, які нічого не бачать. Вух, які нічого не чують. Є лише руки, які беруть. А Микита Недільський давати в ті руки ох як уміє. Батьківських грошей не рахує. Тож будьте обережні там. У Карпівському чужих, іще й цікавих, не вітають.

Полтава, Карпівський провулок