— Про яку Олесю?

— Знаєш, про що я. З голосу чую!

Поруч засюрчали знову — тепер уже до гурту квапився городовий. Радше відчувши його, ніж побачивши зі свого положення, Микита спершу став рачки, потім — звівся на рівні. Витер юшку й кров із розбитого об брук лиця.

— Ану, тихо мені! — гаркнув городовий, відштовхнувши плечем найцікавішого з вуличних роззяв. — Що тут таке, га? Хто свистів?

— Злодія ловили! — бовкнули з натовпу.

— Зловили?

— Так ось же!

Троє впевнено показували на Микиту. Ще двоє так само впевнено тицяли пальцями в Платона.

— Нема злодіїв, ваше благородіє! — Чечель усміхнувся так широко, як міг, розкинув руки, усім виглядом виявляючи послух та покору. — То мені товариш заклад програв! У карти! На «півника»[45] грали!

— Було! Грали! — випалив Недільський, сплюнувши кров із розбитої губи під ноги.

— Догралися. Харі порозбивали. Студенти, либонь? Га? — Голос городового вже не звучав загрозливо.

— Та вони п’яні, вашбродь! Обоє! — почувся обурений жіночий голос із натовпу.

— Пили? — Страж порядку тупнув.

— Не без того. Чого вже там, ваше благородіє... — тягнув Платон.

— Забрати б та всипати двадцять п’ять гарячих, — буркнув поліцейський. — Так свої ж на сміх візьмуть. Та й з вас узяти нема чого... півники... Ану, кру-угом обоє!

Чечель підкорився першим. Микита, дивлячись на нього, теж розвернувся, тільки незграбно. Городовий крекнув, відчепив шашку, примірився піхвами й по черзі влупив кожному нижче спини під схвальні оплески зібрання. По тому зиркнув на перехожих, набувши геройської постави.

— Ходу, — шепнув Платон, сіпнув Микиту за рукав, одразу ж додав: — Не здумай тікати, більше так дешево не обійдеться!

— Йди ти до чорта, — процідив Недільський у відповідь.

Під улюлюкання й свист натовпу, спраглого до розваг, обоє скоро залишили людне місце.

Полтава, вулиця Садова

Вони зайшли в трактир на Садовій.

Вів Микита, знав місце. На ходу не балакали, хоч Недільський двічі намагався почати розмову й навіть сказав — знає, хто за ним ганяється, від батька почув про вельми цікавого гостя. Але Платон навмисне мовчав, лиш багатозначно ляскав себе по кишені, де лежав револьвер. Хоч вдалося перехопити в простака-городового ініціативу й викрутитися, могли нарватися на когось ретельнішого. Обшук — і від околодку не відкараскатися. Так само як Чечелю за подібних обставин не вдалося б уникнути нової зустрічі з паном поліцмейстером, Мироном Іллічем Додіним.

У трактирі молоді люди пройшли в дальній куток, Чечель замовив пару пива. Його супутник тим часом опанував себе, помітно заспокоївся. Навіть з’явилася певна зацікавленість подіями, у центрі яких опинився. Тож укотре заговорив: — Ти ж Чечель, Платон Якович.

— Отже, обійдемося без світських церемоній знайомства. Ти чого тікав, Микито Левковичу?

— А ти чого гнався? Нащо чіпаєш мене? Який інтерес?

— Олесю Соколовську вбито. Скажеш, не чув?

— Чув. Я тут ні до чого.

Принесли пиво, поки половий не відійшов — мовчали.

— Я ще нічого не сказав, а ти вже виправдовуєшся. — Платон відсунув кухоль. — Давай не крути, Микитко. Що з тобою робити — не знаю, не маю жодного важеля. Але й просто так не відпущу. Найперше — усе розкажеш мені. Далі молися Богу, аби я не переповів нашу розмову прикажчикові Писаренку, його ти повинен знати. Мені треба самому придумати, як із тобою вчинити.

— Дурника знайшов? — Недільський сьорбнув пива. — Так я ж кажу: за дурника мене не тримай. Ти ж якби захотів, аби мав із чим, не ганявся б за мною по веселих будинках. Знайшов би спосіб нацькувати на мене фараонів. Хіба ні?

Чечель задля паузи теж зробив ковток.

— Кисле, — стукнув нігтем по склу кухля.

Але випив ще. Не так тамуючи спрагу, хоч дійсно захекала гонитва. Мав перетравити відкриття, яке не сподівався зробити, — Микита Недільський таки не дурник. Платон вважав пещеного панича недалеким, та зараз побачив і зрозумів: дещо помилився в розрахунках.

— Припустімо, ти правий, — мовив неквапом. — Але чому ховався, ще й у борделі?

— Там безпечно. За мої гроші мене там не викажуть. Ще й годуватимуть, поїтимуть, дівка м’яка під боком.

— Бач — безпечно. Боїшся, значить. Звідки небезпека?

— Хоча б від таких мудрагелів, як ти.

— Гаразд. — У Платоновій голові вже склався план розмови. — Тутешня поліція хоче чимшвидше поховати Олесю для себе. Її історію, маю на увазі. Вашу з нею історію, Микито.

— У нас не було історії.

— Отут брешеш. Була. І знає про неї вже весь повіт. Тільки ж у поліції інформації мало, вона її не збирає. Я — збираю. Дещо зібрав. Варто мені викласти її не повітовому справнику, а полтавському поліцмейстеру, ти дістанеш купу неприємностей. Нехай від каторги тебе тато відкупить, сам вижене кудись далеко на заслання. Його плани на вигідний шлюб накриються порожнім чавунком. Ось тобі й покарання.

— Так би й сказав — шантаж. Грошей хочеш, — вишкірився Микита. — Матимеш, тато залагодить. Товар покажи.

— Гляди. — Чечель зробив чималий ковток. — Ти підхопив від дівки в борделі французку й лікував її, бо злякався. Було?

Борлак Микити сіпнувся, та хлопець не відповів.

— На щастя, ти полікувався. Є надія — молода дружина нічого не знатиме про твої гульки. Зрештою, до весілля парубки люблять погуляти. Не гріх. А знеславлювати дівчину-калічку, ще й сусідку — то гріх, чоловіче. Та пронесло б і тут. Аби Олеся від тебе не понесла. Чого витріщився? Отут я припускаю якусь подобу шантажу з її боку. І вона мала на те право. Не засуджую її зовсім. Хоч дівчина власних помилок наробила — дай Боже. Лихий поплутав, вирішила звести тебе зі світу, навчившись відьомства. Ти ж вирішив стежити за нею, заплатив комусь грубі гроші. Далі, за твоїм задумом, пішли чутки — Олеся відьма, насилає лихо на вашу економію. Фінал — народний гнів, розплата. — Чечель чим далі, тим більше заводився. — Кажеш, не вбивав? Вірю охоче. Сам — ні, кишка в тебе тонка для того. Найняв убивцю, сам заховався під спідницю шльондри в заштатному борделі. І шукав я тебе, сучий сину, аби ти назвав того, хто нещасну Олесю зарізав. Обіцяю тобі, хоч ненавиджу себе за те, що слова дотримаю, — дам спокій. Вбивцею ж займеться один чоловік, у якого давно сверблять руки. Розійдемося. Лишишся без кари, несправедливо, неправильно це. Тільки я ж у поліції колись служив. Усяке бачив...

Раптом Платон зрозумів: говорить у порожнечу.

Микита не слухав його. Чув — та слова мовби відлітали, розбивалися об невидиму стіну, що враз утворилася між ними. Молодий Недільський розкрив рота, вирячив очі. Його трусило, лоб зволожили краплі поту. Одна стекла переніссям, капнула в кухоль, Микита провів розкритою долонею по обличчю. Вираз при тому не змінився, піт швидко заряснів знову.

— Е... Ти чого? — Чечель покладав пальцями перед його обличчям.

— Я... не знав, — вичавив Микита. — Нічого не знав. Я ж бігав від Олесі по тому. Ані слова, ані записки... Про дитину...

За інших обставин Платон не повірив би.

Але сьогодні вже вдруге — після тиску на мадам — побачив вираз обличчя й почув тон, які відкидають будь-які сумніви в правдивості сказаного.

Микита Недільський не брехав.

Схоже, він дійсно не знав про вагітність Олесі.

Отже, мотив для вбивства зник.

Інших Чечель не бачив.

Тут Микита здивував ще дужче — хлюпнув носом, наче ображений на дорослий світ підліток.

— Заплутався... Мене заплутали... Не вбивав я її... Не платив нікому за її смерть... Сам попався, не думав нічого такого...

— Куди попався?

І Микита Недільський заговорив, час від часу шморгаючи носом.

За віком він годився Платонові в молодшого брата — не набагато молодшого.

Та юнак, єдиний син заможних власників сільської економії, котрий восени збирався до шлюбу, далі вів спосіб життя пещеної капризної дитини. Сам Микита того не визнав. У непохибності таких висновків Чечель укотре переконався, слухаючи його невеличку сповідь. Полтава, куди батько майже силоміць випхав нащадка вчитися, — місто невелике. Проте — центр губернії, тут чимало всякого люду, життя вирує жвавіше, ніж у всьому Василівському повіті. Не кажучи вже про рідну Маньківку, де, крім корів та волів, хлопець до зрілого віку нічого не бачив.