Співрозмовники на неввічливий жест не зважили.

— Попервах у молодої барині все добре велося, — вів далі Дундукевич. — Там завдяки прикажчику[30], Савці Писаренку, господарство тримається. Йому старі Соколовські довіряли і їхні батьки. Ті Писаренки біля хазяїв здавна тримаються. Як дістали село сто років тому, так і не міняють прикажчиків.

Платон голосно зітхнув.

— Потерпіть іще трохи. — У голосі Дундукевича бринькнули нотки мольби. — Докладно, по поличках усе розкладаю, аби потім для вас найкраще склалося й менше було запитань.

— У мене запитань мало. Власне, одне: для чого мені слухати історію поміщиків Соколовських?

— Бо кривенька Олеся все ж закрутила з кавалером! — випалив земський.

— Радий за неї. А казали — сама лишиться.

— З того, Платоне Яковичу, все й почалося! Уся біда наша!

— Ваша?

— Маньківки ж! Найближчого села по сусідству! Послухайте, зовсім небагато лишилося.

— Хіба маю вибір...

Чечель відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях, демонструючи янгольське терпіння. Кругляк кахикнув. Дундукевич укотре пожував губами.

— У Маньківці є непогана економія[31] поміщиків Недільських. Не аж така зразкова, як у Диканьці чи, скажімо, Жуках. Але й про Недільських «Хуторянин»[32] не раз писав. Розводять вони там на фермах коней англійських, напівкровних. Худобу рогату, овець, переважно волоської породи. Сірі воли з Плавунів на ярмарках цінуються. Словом, знаменита економія, мови нема. Але ж прогрес на носі, його навіть у Маньківці не заперечиш. Тож послав старий Недільський свого сина Микиту вчитися на інженера залізниць. Тим більше в наших краях колії чим далі, тим більше кладуть. Микита ж іще той лобуряка. Не знаю, як там його наука, але як навідується додому — гуляє славно. І якось кинув своїм бешкетним оком на сусідку Олесю. Вона ж, ось побачите, собою гарна, лиш кривенька.

— Я зрозумів про її ваду. Коли вже до суті справи?

— Там ми вже там, Платоне Яковичу! Сеча Микитці Недільському в макітру вдарила, не інакше. Для чого морочив дівку, чорти його знають. У травні все почалося, їх разом бачили за дуже, скажімо так, пікантних обставин. Тоді ж усе й скінчилося. Мало йому гратися: уже на початку червня Плавуни загули, бо панич оголосив — ладнає весілля, якась наречена з пишним посагом.

— Олеся Соколовська, молода поміщиця, відчула себе спокушеною й покинутою. — Платон розплів руки, погладив долонею голений череп. — Історія старіша, мабуть, за створення світу.

— Чекайте! — Очі Дундукевича блиснули, він заговорив швидше. — Аби знав Микитка, куди залазить, сто разів би подумав. Та куди — Микитка! Старий Недільський так само подумати не міг, у що бешкет нащадка виллється. Рік і без того почався для села недобре. Квітень, якщо пам’ятаєте, сухим видався як для звичної весни. Родило погано, та все одно може бути. Аби літом трошки припекло, якось би розгулялося. Самі бачите: дощить уже від початку липня.

— Не знаю аж таких подробиць про погодні умови. — Платон намагався триматися чемно, хоч це вдавалося дедалі важче. — Коли я прибув до Полтави чотири дні тому, у середу, сонце пекло. Зараз ніби так само не холодно.

— То в місті! — вигукнув Дундукевич. — Хіба ми не цікавимося, де і як? Сам особисто телеграми відбивав по інших земствах! Усюди терпимо, хоч і нарікають. Лиш у нашому повіті — як не дощ, то вогко! Болота навкруг, згоден! Тільки ж такої біди не пам’ятаю раніше, аби пшениця лягала, бур’яном заплутана! А сіно в копицях пріло! Яблука не родять, абрикоси, груші! То все Олеся!

— Що — Олеся?

— Кривенька качечка наша образу не проковтнула. І знайшла спосіб помститися. Наслала дощі на наші краї. А на худобу Недільських — моровицю. Аби ж тільки на панську економію. Все село тепер платить за її рахунками.

— Все одно нічого не розумію.

— Чого там розуміти: відьма вона!

Отак.

Чечель не знаходив слів.

Уклякнув на стільці, не знаючи, на яку ступити. Або ці двоє надумали насміятися з нього, або хочуть втягнути в халепу, пов’язану з місцевими забобонами. Натомість Кругляк і Дундукевич помітно Насолоджувалися ефектом. Їм удалося загнати знаменитого гостя на слизьке, в палестини, зовсім ним не звідані, на незнайому, а тому незатишну територію. Платон незчувся, як опинився в їхніх руках. Встати й піти — найпростіше. Але підступно запропонована горілка зменшувала можливості для ретиради. Тож нічого не лишилося, як вичавити: — Морочите голову, панове.

— Тоді поясніть, чому раптом худобу в економії вже скоро місяць як нищить моровиця, — парирував земський начальник. — Я не ветеринар.

— А там і ветеринари губляться. Думаєте, Недільський нічого не робить? У них зарази ніколи не було. Маньківських сірих волів вважають одними з найздоровіших. Там таку породу вивели — витривалі до всякої їжі. Аби годували. Треба — довго можуть без їжі обходитися. Вигідні тварини.

— Раптом їх конкуренти труять?

— Чому аж тепер взялися? — Дундукевич подався вперед. — Платоне Яковичу, які конкуренти? Недільські з усіма економіями в мирі живуть! На тому їхня справа тримається! Таке вам скажу: тиждень по тому, як Микитка оголосив про весілля, знову ж таки — у неділю, у Маньківці біля церкви з’явилася Олеся кривенька. То завжди охайна ходить, вбрана добре, зачесана. А тут — коса розплетена, волосся по плечах. Ті, хто бачив, казали — очі горіли страшно. Люди підходити боялися. Думали — причинна, розум втратила через ту зраду.

— Може, так і сталося. — Платон почав розуміти сенс задовгої передмови. — Молода жінка коли-не-коли дістала якусь надію. І її безбожно, безсоромно обдурили. Аби ви ще точно знали, чи були вони коханцями, чи стався, гм, інтимний зв’язок.

— Свічок ніхто не тримав. Але люди припускають.

— Урешті-решт, яка різниця? — звично втрутився Кругляк. — Маємо наочний факт: із нещасною, скривдженою від природи дівчиною молодий розбещений бевзь повівся, скажімо так, не дуже ґречно. Спокусив словом чи ділом — то не суть, результат однаково прикрий.

— Припустімо. — Чечель знову мазнув долонею голений череп. — Давайте від церкви детальніше. Ви там були, Ільку Михайловичу?

— У Василівці своя церква є. То вже потім чутки повітом гуляли. Панночку тоді прикажчик Писаренко в оберемок забрав, посадив на бричку, вивіз від людського ока далі. Та поки дістався, Олеся встигла наговорити всякого. Прокляла і Микиту, і всіх Недільських, і всю Маньківку.

— У нас люди щодня когось клянуть.

— Та не всі прокльони діють, Платоне Яковичу, — зауважив Дундукевич. — Я ж так само, як ви, особа раціональна. Ну, сталося таке. Не витримала панночка, жива ж людина, ще й без досвіду в амурних справах. Ну, наговорила чогось, дала повітовим кумасям привід трошки почухати язиками. Аби ж місяць по тому спека не вдарила й моровиця на худобу не напала.

— Який зв’язок?

— Прямий. Я не вірю, ви не вірите, Панас Пилипович посміхається, справник наш потилицю чуха й вусами пряде. І все одно: є, як ви, поліцейські, кажете, разок з фактів. Для суду вони — тьфу. А людям — досить, навіть забагато.

— Ось і викладайте по порядку.

— Зволите. — Земський начальник так само засовався на стільці, мостячись зручніше. — Є у Маньківці особа, яка воду каламутить. Хуторянка, Шимчихою кличуть, за пачпортом — Пелагія Шимченко. При церкві давно служить, ніколи заміжньою не була. Так кажуть, принаймні. Шимчиха не місцева, років п’ятнадцять пустила в Маньківці коріння. Погорілиця, виділив їй староста стару хату на хуторі, Палажка її до ладу довела. А років із п’ять прижився при ній Григорій, відставний солдат. Що між ними там, за завісами, — Бог знає. Та хазяйство веде аж бігом, рукави засукавши. До всього рук докладає. Подейкують, поки у війську служив і навіть десь повоювати встиг, жінка бахура пригріла. Під тим ніби соусом, що чоловіка вбили.